Читати книгу - "Атлант розправив плечі. Частина перша. Несуперечність."

Робітник мовчав.

— Але ж я так не думаю, — зауважив містер Моуен. І стишено додав: — Газети про це не пишуть; запам’ятай, у газетах ти нічого путнього не прочитаєш.

Але замість відповіді містер Моуен почув лише дзвін ланцюгів.

— Але чому всі вони тікають саме в Колорадо? — запитав він. — Що там є таке, чого немає в нас?

Парубок посміхнувся:

— Може, саме у вас тут є дещо таке, чого немає там.

– І що ж це?

Робітник не відповів.

— Не розумію. Це ж відсталий, примітивний, дикунський край. Там навіть немає менш-більш сучасного керівництва. Гірших очільників не знайдеш у жодному штаті. Та ще й таких ледачих. Вони нічогісінько не роблять — лише утримують суди та поліцію. Вони геть не дбають за людей. Гадки не маю, чому наші найкращі компанії прагнуть туди втекти.

Парубок подивився на нього згори вниз, але знову промовчав.

Містер Моуен зітхнув.

— Усе це неправильно, — скрушно повторив він. — Білль про зрівняння можливостей — річ, безумовно, чудова. Свій шанс повинен отримати кожен. Це ганебно, що такі люди, як Квінн, намагаються його досягти через несправедливу перевагу. Чому він не може надати комусь у Колорадо можливість виготовляти такі ж підшипники?.. Як на мене, то краще б оті типи з Колорадо дали нам спокій. І ливарна конторка Стоктона не має жодного права встрявати в семафорну справу. Я на неї витратив купу років і маю беззастережне право старійшини; це нечесно, це справжній розбрат, новачків допускати не варто. Як я тепер продаватиму свої стрілки і семафори? В Колорадо було дві великих залізниці. Тепер «Фенікс-Дюранґо» закрилася, отже, залишилася лише «Таґґарт Трансконтиненталь». Вони підло вчинили, примусивши Дена Конвея піти. Завжди мусить лишатися конкуренція… Я вже півроку чекаю замовлену в Оррена Бойла сталь, а зараз він мені каже, що нічого не може пообіцяти, бо ріарден-метал підірвав йому весь збут, за цей метал б’ються, тож Бойл змушений скоротити виробництво. Це теж нечесно… Чому це раптом Ріарден має право підривати чужі ринки… Мені теж потрібно трохи ріарден-металу, але спробуй-но його знайди! Черга по нього вишикувалася вже на три штати, і нікому нічого, крім його дивних приятелів, таких як Ваятт і Даннаґер. Це нечесно. Це пряма дискримінація. Я нічим не гірший за тих хлопців. Я теж хочу свою частку металу.

Парубок поглянув на нього.

— Минулого тижня я був у Пенсільванії, — сказав він. — І бачив завод Ріардена. Ото де робота кипить! Там будують чотири нових конвертори і збираються зробити ще шість… Шість нових печей… — він поглянув на південь. — За останніх п’ять років на Атлантичному узбережжі ніхто не збудував жодної печі…

Його постать окреслилася проти неба над зачохленим двигуном, молодий робітник спрагло і рішуче вдивлявся в сутінки: так дивляться на щось далеке й омріяне.

— Там працюють… — усміхнено додав він.

А потім усмішка раптово зникла з його обличчя; він сильно смикнув ланцюг — перша помилка у низці впевнених, фахових рухів: він вочевидь розлютився.

Містер Моуен подивився в бік горизонту, на конвеєр, колеса, на дим, що мирно линув у вечірньому повітрі до Нью-Йорка, схованого за заходом сонця, і, коли подумав про це місто, замкнене в кільце священних вогнів, димових труб, газгольдерів і ліній високовольтних електропередач, йому полегшало. Він відчув енергію, що протікала крізь кожну похмуру будівлю знайомої з дитинства вулиці; йому подобалася постать цього молодого робітника, який так хвацько і впевнено порався там, нагорі, в його рухах було щось підбадьорливе, щось споріднене з цим обрієм… І все ж містера Моуена тривожило, що він відчуває, як десь розходиться тріщина, прорізаючи міцні, вічні стіни.

— Треба щось робити, — пробурмотів Моуен. — Минулого тижня один мій друг згорнув бізнес — це був нафтопромисловець, власник двох свердловин в Оклахомі. Він не зміг конкурувати з Еллісом Ваяттом. Це нечесно. Треба, щоб маленькі люди теж мали свій шанс. Варто обмежити обсяг видобутку Ваятта. Не можна дозволити залити ринок нафтою, витіснивши всіх решту… Вчора я застряг у Нью-Йорку, довелося покинути там машину і приїхати міжміським потягом, бо я не зміг роздобути бензину; кажуть, що в місті його бракує… Неправильно це. Треба щось робити…

Глянувши на обрій, містер Моуен спробував зрозуміти, що ж саме йому загрожує, хто його занапащає.

– І що ж ви пропонуєте робити? — запитав парубок.

— Хто, я? — відгукнувся містер Моуен. — Не знаю. Я невелике цабе. Не мені розв’язувати проблеми всієї країни. Я просто хочу заробити собі на життя. Розумію лише одне: хтось мусить дати всьому цьому раду… Все не так… Слухай-но, а як тебе звуть?

— Оуен Келлоґ.

— Келлоґ, як ти думаєш, що коїться в світі?

— Моя думка вас не зацікавить.

На далекій вежі залунав гудок, скликаючи на нічну зміну, і містер Моуен зрозумів, що вже пізно. Він зітхнув, застібнув пальто і зібрався йти.

— Але дещо все-таки робиться, — підсумував він. — Є певні кроки. Конструктивні кроки. Законодавці ухвалили білль, що надав ширші права Бюро економічного планування і національних ресурсів. Верховним координатором призначили дуже путню людину. Не скажу, що я чув про нього раніше, але газети запевняють, що від нього варто багато сподіватися. Звати його Веслі Моуч.

Даґні дивилася на місто з вікна своєї вітальні. Було вже пізно, і вогні мегаполіса скидалися на останні жаринки, що тліють серед чорних вуглин багаття. В її душі панувала тиша; хотілося втримати розум у спокої, щоб іще раз пережити всі емоції, пройти через кожну подію минулого місяця. Їй ніколи було радіти чи засмучуватися поверненню до свого кабінету в будівлі «Таґґарт Трансконтиненталь»; справ назбиралося так багато, що вона вже геть забула про своє недавнє заслання. Не пригадувала, що сказав Джим стосовно її повернення, і чи казав він щось узагалі. Її цікавила думка однієї-єдиної людини, і вона зателефонувала в готель «Вейн-Фолкленд», але їй відповіли, що сеньйор Франциско д’Анконія повернувся додому в Буенос-Айрес.

Даґні пам’ятала ту мить, коли вона підписалася під довгим офіційним документом, поклавши край існуванню компанії «Лінія Джона Ґолта». Тепер вона знову стала лінією «Ріо-Норте» компанії «Таґґарт Трансконтиненталь», хоча поїзні бригади не хотіли відмовлятися від колишньої назви. Їй теж важко давалася ця відмова; Даґні через силу примушувала себе не називати лінію так, як вона вже звикла, і всі дивувалися, чому це дається їй так непросто і