Читати книгу - "Острів Дума"

На цьому місці Пам запитала б: «Між тобою й дівчиною, з якою він співає?» Натомість я спитав: «Ти добре їси?»

Сміх її розкотився веселими дзвіночками.

— Відповідай на питання, Іллі.

— Як чортова свиня!

— Чому тоді ти зараз не на ланчі?

— Бо ми тут сьогодні збираємося влаштувати пікнік у парку, ось чому. Разом з повторенням білетів по антропології і грою у фрізбі. Моє завдання — принести сиру і французьких булок, і я вже запізнююся.

— О’кей. Оскільки ти не кинула їсти, не медитуєш безвилазно в своєму вігвамі.

— Їм добре, медитую помірно. — І знову в неї змінився голос, на дорослий. Ці раптові переключення туди-сюди збивали з пантелику. — Іноді я лежу без сну, а тоді згадую, як там ти. Тебе ще мучить безсоння?

— Час від часу. Зараз не так часто.

— Тату, ваше одруження з мамою було твоєю помилкою? Чи її помилкою? Чи це просто так випадково трапилося?

— Не випадково і не помилково. Двадцять чотири гарних роки, дві гарних дочки, і ми все ще спілкуємося. Це не помилка, Іллі.

— Ти б не хотів все змінити?

Мені постійно ставлять це запитання.

— Ні.

— А якби міг повернутися назад в часі... не хотів би?

Я затримався з відповіддю, проте недовго. Іноді просто нема часу на вибір найкращої відповіді. Іноді доводиться відповідати правдиво.

— Ні, золотко.

— О’кей, тату. Я так скучила за тобою.

— Я теж за тобою скучив.

— Іноді я також скучаю за старими часами. Коли все здавалося таким простим.

Вона зробила паузу. Я міг би її заповнити — хотів було — але промовчав. Іноді мовчання — найкраща відповідь.

— Тату, а люди взагалі заслуговують на повторні шанси?

Я подумав про мій власний другий шанс. Як я вижив в аварії, хоча міг загинути. І, виявилося, що після всього, я не просто існую. Я відчув порив вдячності.

— Завжди.

— Дякую тобі, тату. Я не можу дочекатися, коли тебе побачу.

— Взаїменно. Скоро ти отримаєш офіційне запрошення.

— О’кей. Мені вже дійсно треба бігти.

— Я теж тебе люблю.

Вона поклала слухавку, а я так і сидів зі своєю біля вуха, прислухаючись до тиші.

— Роби свій день, і хай день робить тебе, — промовив я врешті. У слухавці знову загуло і я вирішив, що варто зробити ще один дзвінок.

— 8 —

На цей раз Аліса Окойн одразу заговорила зі мною набагато бадьорішим і набагато менш стривоженим голосом. Я сприйняв це як гарний знак.

— Алісо, ми жодного разу не обговорювали назву виставки.

— Я чомусь була впевнена, що ви захочете назвати її «Троянди ростуть з мушель», — сказала вона. — Звучить вельми експресивно.

— Так, — погодився я, заглядаючи у Флоридську кімнату, за якою лежала Затока. Поверхня води була яскравою, синьо-білою, металічною, мені довелось замружитися, так вона сяяла. — Але це не зовсім вірно.

— Скажіть назву, яка вам подобається. Мені записувати?

— Так, гадаю, що так. Я хочу її назвати «Вид з Думи». Що ви на це скажете?

Відповідь пролунала миттєво.

— Це просто пісня.

Я теж так думаю.

— 9 —

Попри прохолоду, що її підтримував у Великій Ружі потужний кондиціонер, моямайка з написом ВТРАЧАЙМО ЦНОТУ НА ВІРДЖИНСЬКИХ ОСТРОВАХ наскрізь просякла потом, я почувався зморенішим, ніж після марш-кидку до Ель Паласіо й назад. Від телефонних балачок вухо в мене пекуче пульсувало. Я відчував занепокоєність щодо Ілси — гадаю, то була звичайна батьківська стурбованість проблемами дітей, вже вирослих з того віку, коли з настанням сутінок їх можна покликати додому, де вже наточено ванну, — але, крім того, я відчував також задоволення від зробленого, як колись після вдалого трудового дня на непростому будівництві.

Але принаймні голоду я не відчував, проте поклав собі кілька столових ложок тунцевого м’яса на лист салату і запив цей сандвіч склянкою молока. Цільного молока. Шкідливого для серця, зате корисного для кісток. «Це схоже на позицію Пілата "я вмиваю собі руки"», — сказала б Пам. Я ввімкнув кухонний телевізор і почув, що дружина Цукерки Брауна подала позов проти міста Сарасоти, звинувачуючи владу у недбалості, яка призвела до смерті її чоловіка. «Щасти тобі, ластівко», — подумав я. Місцевий метеоролог розповів, що цього року сезон ураганів може початися раніше, ніж завжди. А «Девіл Рейз» у видовищній грі отримали по сраці від «Ред Сокс» — ласкаво просимо до бейсбольної реальності, хлоп’ята.

Подумавши про десерт (у мене була упаковка пудингу-желе, його ще іноді називають «Останній порятунок одинака»), я замість того поклав тарілку в мийку і покульгав до спальні, полежати. Будильника вирішив не вмикати. Тільки подрімаю. Навіть якщо засну, за пару годин мене розбудить світло, коли сонце перейде на захід і заглядатиме у вікно сдальні.

З такими думками я ліг і прокинувся лише ввечері, о шостій.

— 10 —

Про вечерю не з’явилося й гадки. Піді мною шепотіли мушлі малюй, малюй.

В трусах, немов сновида, я автоматично піднявся до Малої Ружі. Ввімкнув радіо «Кістка», прибрав під стіну «Дівчину і Корабель №7» і поставив на мольберт свіжий підрамник, не такий великий, як полотно «Ваєрмен дивиться на захід», проте чималенький. Права рука свербіла, але мене вже не хвилювало це так, якбуло попервах, по правді, я вже очікував на це відчуття і вітав його.

По радіо грали Shark Puppy[278], співали свою пісню «Рий». Гарний рок. Чудовий текст: «Життя більше за кохання й насолоду».

Я ясно пам’ятаю, як цілий світ, здавалося, застиг в очікуванні на те, коли я розпочну — така енергія тоді крізь мене линула під ревіння гітар і мурмотіння мушель.

«Я прийшов сюди, щоб доритися до скарбу».

Так, до скарбу. До здобичі.

Я малював, аж поки не сіло сонце і місяць вкрив крихкою кіркою білого світла воду, відтак і він зайшов, а я все малював…  І наступної ночі.

І наступної.

І наступної.

«Дівчину і Корабель №8»

«Якщо хочеш грати, мусиш заплатити».

Мене відкупорило.

— 11 —

Вигляд Даріо в костюмі й краватці, з упокореним, гладесенько зачесаним назад волоссям, налякав мене більше за мурмотіння гостей, що заповнили ледь освітлену