Читати книгу - "Відродження"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
— Справді?
Джейкобз знизав одним плечем і посміхнувся одним кутом рота.
— Хто може знати напевно? Якщо ця легенда правдива, то вона може слугувати пересторогою. Але історії таких містиків писали люди, зацікавлені в тому, щоб ніхто більше не наслідував їхнього прикладу. Люди від релігії переважно є контролерами Небесної страхової компанії. Але поки що облишмо це. Про Пріна поговоримо іншим разом.
«Сумніваюся», — подумав я.
— Поки тривав поступ у моїх дослідженнях, детективи розпочали процес відсіювання. Сотні стислися до дюжин. На початку цього року дюжини стали десятком. У червні десяток зменшився до трьох. — Джейкобз нахилився вперед. — Я шукав того, кого завжди вважав своїм пацієнтом Омега.
— Останнім, кого ти зцілиш.
Здавалося, це його розвеселило.
— Можна й так сказати. Так, чому б ні? І це підводить нас до сумної історії Мері Фей, яку я саме встигну розповісти, перш ніж ми поїдемо в мою майстерню. — Його хрипкий сміх нагадав мені голос Астрід до того, як він її зцілив. — Майстерню Омега, так, напевно. От тільки це ще й добре обладнана лікарняна палата.
— У якій порядкує медсестра Дженні.
— Так, Джеймі, вона просто знахідка! Руді Келлі на її місці розгубився б… чи побіг дзявкаючи по дорозі, як щеня, якому у вухо оса влетіла.
— Розкажи мені цю історію. Я хочу знати, у що вляпався.
Джейкобз відхилився на спинку крісла.
— Колись давно, у сімдесяті, чоловік, якого звали Френклін Фей одружився з жінкою, яку звали Дженіс Шеллі. Вони разом навчалися, були студентами-магістрами факультету англійської мови та літератури Колумбійського університету. І викладати теж почали разом. Френклін був поетом, його вірші друкували. Я читав їх, доволі непогані. Якби йому було відпущено більше часу, міг би долучитися до сонму великих. Його дружина писала дисертацію про Джеймса Джойса та викладала англійську й ірландську літературу. 1980-го в них народилася дочка.
— Мері.
— Так. 1983-го їм запропонував посади викладачів Американський коледж у Дубліні, за дворічною програмою обміну. Стежиш за ходом подій?
— Так.
— Улітку 1985-го, коли ти грав на гітарі, а я показував на ярмарках свої дешеві «Портрети блискавкою», подружжя Фей вирішило перед тим, як повернутися в Штати, подивитися Ірландію. Вони взяли напрокат дім на колесах — те, що наші британські та ірландські кузени називають причепом, — і вирушили. Одного дня зупинилися пообідати в пабі в графстві Оффалі. А незабаром по тому, як звідти виїхали, зіштовхнулися лоб у лоб з продуктовою вантажівкою. Містер і місіс Фей загинули на місці. Дитина, що їхала позаду них і була пристебнута, вижила, проте зазнала важких травм.
То було майже точне відтворення аварії, що вбила дружину та сина Джейкобза. Тоді я подумав, що він, напевно, це знав. Але тепер я вже менш у цьому впевнений. Просто іноді лінії наших доль проходять занадто близько.
— Розумієш, вони їхали по зустрічній смузі. Я підозрюю, що Френклін випив на один келих пива чи вина більше, ніж треба було, забув, що він в Ірландії, і за давньою звичкою поїхав праворуч. Те саме сталося з якимсь американським актором, хоча я забув, як його звали.
Я пам’ятав, проте казати йому не хотів.
— У лікарні маленькій Мері Фей зробили безліч переливань крові. Розумієш, до чого я веду? — А коли я у відповідь похитав головою, сказав: — Кров була заражена, Джеймі. Інфекційним пріоном, який спричиняє хворобу Кройцфельдта-Якоба, ширше відому під назвою «коров’ячий сказ».
Знову грім. Уже не бурмотіння, а гуркіт.
— Мері виховали тітка й дядько. Вона добре вчилася в школі, стала секретарем у суді, повернулася в коледж, щоб здобути ступінь юриста, покинула навчання через два семестри й зрештою поновилася на посаді секретаря. Було це 2007-го. Хвороба, яку вона носила в собі, спала, і так тривало до минулого літа. А тоді в неї почалися симптоми, що зазвичай асоціюються з уживанням наркотиків, нервовим зривом чи тим і тим водночас. Вона пішла з роботи. Грошей було катма, і до жовтня 2013-го в неї проявилися фізичні симптоми: міоклонія[173], атаксія[174], судоми. Пріон повністю прокинувся і наполегливо працював, проїдаючи дірки в її мозку. Зрештою спинномозкова пункція та МРТ виявили паразита.
— Господи, — тільки й мовив я. Перед моїм внутрішнім зором прокручувалася картинка, яку я бачив колись давно в новинах (певно, у якомусь мотелі під час мандрів): корова в брудному стійлі, ноги роз’їжджаються в грязюці, голова задерта, очі крутяться, по-дурному мукає, силкуючись відшукати свої ноги.
— Господь не зможе допомогти Мері Фей, — сказав він.
— Зате ти зможеш.
Відповіддю мені став погляд, який я не зумів розшифрувати. Відтак Чарлі повернув голову і вивчав небо, що стрімко темніло.
— Допоможи мені підвестися. Не маю жодного наміру проґавити своє побачення з блискавкою. Це мить, якої я чекав усе своє життя. — Джейкобз показав на скриньку з червоного дерева на приставному столику. — І захопи цю річ. Мені знадобиться те, що лежить усередині.
— Чарівні стрижні замість чарівних обручок.
Але він похитав головою.
— У цьому випадку — ні.
* * * * *
Ми сіли в ліфт. У вестибюль Джейкобз вийшов самотужки, а вже там впав у крісло біля холодного каміна.
— Піди в комору, що наприкінці коридору в східному крилі. У ній ти знайдеш пристрій, користуватись яким я уникав.
Ним виявився старомодний інвалідний візок із плетеним сидінням та залізними колесами, що рипіли, як чортзна-що. Я докотив його до вестибюля і допоміг Джейкобзу всістися. Той простягнув руки до скриньки червоного дерева, і я її передав — не без лихих передчуттів. А Джейкобз пригорнув її до грудей, мов немовля, і поки я віз його через ресторан на порожню кухню, поновив свою оповідь запитанням.
— Як думаєш, чому Мері Фей перестала навчатися на правничому факультеті?
— Бо захворіла.
Він несхвально похитав головою.
— Невже ти не слухав? Тоді пріон ще дрімав.
— Зрозуміла, що їй не подобається? Оцінки погані ставили?
— А от і не вгадав. — Він розвернувся до мене і, немов старий розпусник, поморгав бровами. — Мері Фей — героїня модерної доби, мати-одиначка. Дитині, хлопчику на ім’я Віктор, тепер сім років. Я ніколи його не бачив, Мері цього не хотіла, проте, коли ми обговорювали його майбутнє, показувала багато фотографій. Він нагадав мені мого рідного синочка.
Ми вже були біля дверей, що вели на вантажну платформу, але я їх не штовхнув.
— У малого
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Відродження», після закриття браузера.