Книги Українською Мовою » 💛 Фентезі » Відродження 📚 - Українською

Читати книгу - "Відродження"

В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Відродження" автора Стівен Кінг. Жанр книги: 💛 Фентезі. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 98 99 100 ... 113
Перейти на сторінку:
те саме, що в неї?

— Ні. Принаймні поки що.

— А буде?

— Сказати напевно неможливо, але результат аналізу на пріон К-Я в нього негативний. Поки що. — І знову прогримів грім. Потроху здіймався вітер — забарабанив у двері та з тихим стогоном пронісся попід дахом. — Ходімо, Джеймі. Нам не можна зволікати.

* * * * *

Сходи вантажної платформи були занадто крутими, щоб він міг їх подолати зі своїм ціпком, тому я зніс його на руках. Те кволе тільце було шокуюче легким. Усадовивши Джейкобза на пасажирське сидіння гольф-мобіля, я сів за кермо. Поки ми котили по гравію в бік газонного обширу за готелем, що положисто спускався вниз, знову гримнув грім. На заході від нас загрозливо темніли купчасті фіолетово-чорні хмари. У мене на очах з їхніх розпухлих животів у трьох різних місцях зблиснули виделки блискавки. Імовірність того, що буря нас омине, розтанула. І, налетівши, вона мусила добряче потрусити наш світ.

— Багато років тому я розповідав тобі про залізну щоглу на Вершині неба, яка притягує блискавку. Набагато сильніше, ніж звичайний громовідвід. Пам’ятаєш?

— Так.

— Ти коли-небудь їздив туди, щоб побачити на власні очі?

— Ні, — збрехав я без найменших вагань. Те, що сталося на Вершині неба влітку 1974 року, було лише між мною та Астрід. Напевно, я міг би розповісти Брі, якби вона поцікавилась, яким був мій перший раз, але тільки не Чарлі Джейкобзу. Йому — нізащо.

— У «De Vermis Mysteriis» Прін розказує про «велетенську машинерію, що рухає млин Всесвіту», і про річку сили, з якої черпає та машинерія. Він називає ту річку…

— Potestas magnum universum.

Він вирячився на мене. Кущасті брови злетіли аж до лінії, де колись починалося волосся.

— А я в тобі помилявся. Ти зовсім не дурний.

Налетів вітер. Поверхнею трави, яку тижнями ніхто не підстригав, промчали брижі. Щокою я відчув, що той потік повітря досі теплий. Коли стане холодним, лине дощ.

— Це блискавка, правда ж? — спитав я. — Вона — potestas magnum universum.

— Ні, Джеймі. — Тон, із яким він це промовив, був заледве не м’яким. — Попри всю величину напруги, блискавка — лише струмочок сили, один із багатьох, що живлять те джерело, яке я називаю таємною електрикою. Однак ця таємна електрика, хоч яка вона грандіозна, є лише притокою. Вона впадає в значно більшу ріку, сповнену сили, яку людині не дано осягнути. Оце — potestas magnum universum, про яку писав Прін, і саме до неї я сподіваюся під’єднатися сьогодні. Блискавка… і це… — Він здійняв скриньку в кістлявих руках. — …лише засоби на шляху до мети.

Ми заїхали в діброву, просуваючись стежкою, якою подалася Дженні, роздобувши яйця. Над нами хилиталося віття. Листя, яке невдовзі пошматує вітер, перешіптувалося у збудженій розмові. Я різко зняв ногу з педалі акселератора, і гольф-мобіль миттю спинився, як це зазвичай стається з пристроями, що їздять на електричних двигунах.

— Чарлі, якщо ти плануєш під’єднуватися до таємниць Всесвіту, то на мене краще не розраховуй. Ті зцілення страшнючі. А тепер ти говориш про… я не знаю… наче про двері якісь.

«Маленькі, — прозвучало в думках. — Зарослі сухим плющем».

— Спокійно, — відказав він. — Так, існують двері. Про них говорить Прін, і, по-моєму, Астрід їх згадувала. Але я не хочу їх відчиняти. Хочу лише зазирнути в замкову шпарину.

— На Бога, навіщо?

Він зиркнув на мене з якимось ледве приховуваним презирством.

— То ти все-таки дурень? Як би ти назвав двері, наглухо зачинені від людства?

— Навіщо ці загадки? Просто скажи.

Джейкобз зітхнув так, наче я був безнадійний.

— Джеймі, заводь і їдь.

— А якщо не поїду?

— Тоді я піду, а коли ноги вже не триматимуть — поповзу.

Він, звісно, блефував. Піти далі без мене він би не зміг. Але тоді я цього не знав, тому рушив.

* * * * *

Хижки, де я кохався з Астрід, більше не було. Там, де вона колись стояла, перехняблена, вгинаючись під власною вагою, помальована графіті, пишався тепер чепурний котеджик, білий із зеленою оздобою. Перед ним розкинувся квадратний клапоть газону, на якому буяли пишні літні квіти, котрих до кінця дня вже не стане, бо їх вирве з корінням буря. На сході від котеджу асфальтована дорога поступалася гравію, який я пам’ятав ще зі наших з Астрід поїздок на Вершину неба. Закінчувалася стежка під тим навислим гранітним куполом, де стриміла в чорне небо залізна щогла.

Дженні, у блузці з квітковим візерунком і білих нейлонових медсестринських штанях, стояла на веранді, схрестивши руки під грудьми й охопивши долонями лікті, так, наче їй було зимно. На шиї петлею висів стетоскоп. Я зупинився коло сходів і обійшов машинку спереду до пасажирського сидіння, з якого силкувався злізти Джейкобз. Дженні зійшла вниз, щоб допомогти мені поставити його на ноги.

— Слава Богу, ви приїхали! — Їй довелося перекрикувати вітер, що розгулявся не на жарт і вже примушував вклонятися собі сосни та ялини. — Я вже думала, вас не буде! — Прогримів грім, а коли слідом за ним спалахнула блискавка, Дженні зіщулилася.

— Всередину! — заволав я до неї. — Негайно! — Вітер став прохолодним, і моя спітніла шкіра не гірше за термометр відчувала зміни в повітрі. До бурі лишалися лічені хвилини.

Узявши Джейкобза попід руки, ми підняли його нагору сходами. Вітер здіймав і розвіював вихорцями тонкі залишки волосся в нього на черепі. В одній руці Чарлі досі тримав ціпок, а іншою притискав до грудей скриньку з червоного дерева. Я почув якийсь перестук, подивився на Вершину неба й побачив, що витрощені з граніту ударами блискавок під час попередніх гроз уламки, гнані вітром, котяться схилом униз і летять через край урвиська.

Коли ми опинилися всередині, Дженні не стало сил зачинити двері. Навалившись усім тілом, їх пристукнув я, проте довелося неабияк напружити м’язи. Завивання вітру трохи стихло. Старі кістки котеджу невдоволено рипіли, але сам він видавався досить міцним. Я розраховував на те, що нас не знесе вітром, а щогла повинна була ловити всі розряди блискавки, які вдарятимуть близько до нас. Принаймні я дуже цього сподівався.

— На кухні є півпляшки віскі. — Говорив Джейкобз захекано, проте в цілому був спокійний. — Якщо ви, міс Ноултон, ще з нею не розправилися.

Дженні похитала головою. Обличчя в неї було бліде, широко розплющені очі блищали — не від сліз, а від жаху. Із кожним ударом грому вона аж підскакувала.

— Принеси мені ковтнути, — попросив мене Джейкобз. — На один палець буде цілком достатньо. І собі та міс Ноултон налий. Піднімемо

1 ... 98 99 100 ... 113
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Відродження», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (1) до книги "Відродження"
Nikoletta
Nikoletta 11 березня 2024 21:39

Цікава книжка, кінець дуже лавкрафтовський, це незвично для мене👍 рекомендую до читання👍