Читати книгу - "Пригоди Шерлока Холмса. Том II"

Однак я відчував, що візьму на себе занадто вже велику відповідальність, якщо мовчатиму про події тієї ночі, поки не з’ясується причина отих Беріморових прогулянок. Після сніданку я розмовляв з баронетом у його кімнаті і розповів йому все. Та сер Генрі здивувався менше, ніж я очікував.

— Я знаю, що Берімор ходить кудись ночами, й давно вже хотів поговорити з ним, — сказав він. — Двічі або тричі я чув у коридорі його кроки — майже тієї самої години, що й ви.

— Може, він щоночі ходить до того вікна? — припустив я.

— Можливо. А якщо так, його треба вислідити й подивитися, що він там поробляє. Цікаво, як учинив би ваш друг Холмс?

— Я певен, що він зробив би те саме, — мовив я. — Пішов би за Берімором і поглянув, що там коїться.

— То ходімо разом.

— Але ж він нас почує.

— Ні, він недочуває, та й у будь-якому разі варто спробувати. Зачекаємо на нього вночі в моїй кімнаті.

Сер Генрі задоволено потер руки, радіючи, що ця пригода хоч трохи порушить одноманіття буднів серед боліт.

Баронет уже домовився з архітектором, що готував плани для сера Чарльза, й запросив будівничого з Лондона, тож невдовзі тут розпочнуться великі зміни. З Плімута приїхали декоратори й меблярі; судячи з усього, наміри в нашого друга широкі і він не пошкодує ані зусиль, ані грошей, щоб відродити колишню велич свого роду. Коли садибу нарешті перебудують і дадуть їй лад, баронетові бракуватиме лише дружини. Правду кажучи, в мене є надія, що тут усе буде гаразд, бо я рідко бачив чоловіка, що так захопився б жінкою, як він нашою чарівною сусідкою, міс Степлтон. Проте їхнє кохання не таке вже й безхмарне, як слід було б сподіватись за таких обставин. Сьогодні, скажімо, на його поверхні з’явилися невеличкі хвилі, що дуже здивували й засмутили нашого друга.

Після бесіди про Берімора сер Генрі взяв капелюх і зібрався кудись іти. Я, звичайно, зробив те саме.

— Ви йдете зі мною, Ватсоне? — спитав він, якось дивно глянувши на мене.

— Залежить від того, чи ви йдете на болото, — відповів я.

— Так, на болото.

— Але ж ви знаєте, які я одержав настанови. Даруйте мені за моє втручання, але ви чули, як Холмс просив мене не залишати вас самого, а надто на болотах.

Сер Генрі, лагідно усміхнувшись, поплескав мене по плечу.

— Любий мій друже, — мовив він. — Холмс попри його мудрість не міг передбачити всього, що скоїться зі мною на болотах. Зрозуміло? Я певен, що ви перший не станете заважати мені. Я повинен піти туди сам.

Я не на жарт розгубився, не знаючи, що мені вдіяти, а він тим часом узяв ціпок і пішов.

Але варто було мені трохи подумати, як мене почало гризти сумління, що я дозволив йому піти. Я уявив собі, як повернуся до вас і змушений буду визнати, що через мою байдужість до ваших наказів сталося нещастя. Мене обдало гарячою хвилею, коли я про це подумав. Можливо, ще не пізно, ще можна його наздогнати; отож я негайно вирушив до Мерипіт-Хавса.

Я поспішав, ніде не бачачи сера Генрі, аж поки не дійшов до того місця, звідки відходить стежка на болота. Тут, злякавшись, що я збився з дороги, я виліз на вершечок пагорба, з якого добре видно болота, — того самого, що з нього колись видобували камінь. Звідти я одразу побачив баронета. Він простував стежкою десь за чверть милі від мене, а поряд із ним була жінка — не хто інша, як міс Степлтон. Видно було, що вони давно вже про все домовились і прийшли на побачення. Заглиблені в розмову, вони йшли дуже повільно, і, судячи з того, як дівчина вимахувала руками, вона намагалася в чомусь переконати сера Генрі, який уважно її слухав і раз чи двічі заперечливо хитнув головою. Я стояв серед брил і дивився на них, не знаючи, що мені діяти. Наздогнати їх і перервати розмову було б нечуваним зухвальством, але ж мій обов’язок — ні на мить не залишати сера Генрі самого. Наглядати нишком за другом — заняття вкрай неприємне. І все-таки я не бачив іншого виходу й вирішив далі спостерігати за ним з вершечка пагорба, а потім признатися йому в усьому. Щоправда, якби йому раптом загрожувала небезпека, я був би надто далеко, щоб чимось допомогти, але погодьтеся самі — вибору в мене не було.

Наш друг сер Генрі й дівчина ще трохи пройшли стежкою і зупинилися, захоплені своєю розмовою, і тут мені раптом стало зрозуміло: я — не єдиний свідок їхньої зустрічі. Між камінням промайнуло щось зелене: придивившись, я побачив, що то зелений клапоть полотна на палиці, а палицю несе людина, що прямує до стежки. То був Степлтон зі своїм сачком. Він був ближче до нашої пари, ніж я, і насувався просто на них. Тієї хвилини сер Генрі несподівано обняв міс Степлтон. Вона шарпнулася, силкуючись визволитись із його обіймів. Він нахилився до неї, вона затулилася долонею... А наступної миті обоє відскочили одне від одного й обернулися. Причиною всього цього був Степлтон. Він гарячково біг до них, метеляючи своїм сачком, вимахував руками й аж підстрибував з люті перед закоханими. Я не знав, що все це означає, але Степлтон, здається, в чомусь звинувачував сера Генрі, а той, виправдовуючись, дедалі розпалювався в гніві; дівчина стояла мовчки. Нарешті Степлтон рвучко обернувся, владно махнув у бік сестри рукою, і вона, нерішуче позирнувши на сера Генрі, подалася слідом за ним. Поведінка розлюченого натураліста свідчила про те, що гнів його впав і на дівчину. Баронет постояв хвилину, дивлячись їм услід, відтак похнюпив голову і неквапом пішов назад, сповнений відчаю.

Що все це означало, я так і не зрозумів, але відчував страшенний сором від того, що став свідком цієї сцени без відома свого друга. Я збіг із пагорба й зустрів унизу баронета. Обличчя його розчервонілося з люті, брови насупилися — він не знав, що йому чинити,