Читати книгу - "Генерали імперії"

Клеве до Базеля) довжиною 500 кілометрів із загальною глибиною близько 35–37 км; в центрі — понад 100 км. Була використана як плацдарм для наступу на Бельгію й Францію, хоч особливої ролі й не відіграла. «Лінію Маннергейма» у віках прославила радянська ідеологічна пропаганда, аби виправдати жахливі жертви, принесені в ім’я взяття її. Та й не була вона такою фантастично-незвичайною, як подавала її все та ж радянська пропаганда. Правий генерал-лейтенант Маннергейм: неприступність оборонної споруди полягає перш за все не в міцності матеріалів, з яких вона зведена, а в стійкості та мужності солдатів, які її захищають, а тут фіни виявились на недосяжній висоті!

Так ось «лінію Маннергейма» ціною колосальних втрат радянці таки подолають, а ось другу і важливішу встократ лінію Маннергейма (вже без лапок) так ніхто й ніколи не зборов. З тієї причини, що її взагалі неможливо було подолати.

Карл Густав Маннергейм — хоч як це не дивно, російський кадровий генерал-лейтенант, — навчили на свою голову фіна! — все життя стійко стояв на передовій, на своїй лінії оборони, і ця лінія справді виявилась непідвладною ніякому загарбнику, бо вона взагалі не могла бути подоланою.

Зрештою, «лінію Маннергейма» (в лапках) може збудувати будь-яка розвинена держава, а ось все життя стійко дотримуватись своєї лінії так, як робив це Маннергейм у справі захисту Вітчизни та її незалежності… О, не в кожній країні знайдеться подібний Маннергейм, визволитель своєї предківщини, творець і захисник її незалежності. Ось про цю лінію і йде мова у цій повісті. Та ще про те, як її напророчила Маннергейму, до того мало кому відомому, в жовтні 1917 року безіменна одеська пророчиця, ясновидиця і віщунка. І якщо перша «лінія» тяглася довжиною всього лише в 135 кілометрів, то друга взагалі не знала і не знає меж та кордонів, вона поза часом і простором простягається у віках і належить не тільки фінам, а й усьому людству — тому, що ніколи не нападає, а тому, що завжди стійко і мужньо захищає свою свободу і незалежність.

НА ТІЙ ВІЙНІ НЕЗНАМЕНИТІЙ, АБО ТРАГЕДІЯ 12–ГО ЛЕГКОЛИЖНОГО БАТАЛЬЙОНУ ІФЛІ

Це через сімнадцять літ по тому один з учасників тієї воєнної авантюри 1939–40 рр., що багатьом буде коштувати життя, дивом тоді вцілілий, — а був же кандидатом на вірну загибель, — студент Московського Літературного інституту імені О. М. Горького (пізніше стане відомим поетом), так ось він, згадуючи той лижний похід в чужу країну зі зброєю в руках, романтично-піднесено, не відчуваючи фальшу, оспівуватиме велику трагедію в дусі словесних дзеньків-бреньків:

Ми народилися в громі.

Пісня, веди у Суомі,

В мерзлий простріляний бір.

Дай добровольцям вагон —

Темний, товарний, скрипучий.

Смерті лише неминучій

Можем ми здатись в полон.

Нас вісімнадцять було

Лижників, юних поетів.

Нас вісімнадцять багнетів…

Трьох у снігах замело.

А приморожених всіх

З миром Вітчизна стрічала…

Мала утіха, звісно, для приморожених — даруйте. Та й чого це їх вона, — Вітчизна — мала була стрічати немирно? Дітей, яких сама й віддала на заклання? Чи не тому, що насправді була їм не матір’ю, якою має бути кожна Вітчизна (якщо вона Вітчизна), а — мачухою, бо тільки нерідна мати може кинути дітей в пащеку Молоху.

Поетовій групі — троє загиблих з вісімнадцяти, — ще й поталанило. З інших груп взагалі нікого не зосталося. От і думаєш… Чи життя не кожному дається розумне, чи ми не завжди по-розумному ним розпоряджаємось, чи, зрештою, обставини, що випадають на долю нашу, трапляються сильнішими за нас, а тільки в декого воно часом завершується просто глупо. Та й ще так рано. (А втім, нерозумне — незалежно від яких обставин чи причин, — життя довгим, як правило, не буває.) І не збагнеш тоді, для чого ти й жив? Та й утіха мала, що, мовляв, така планида випала, а ще діди казали: що на роду найменовано, того й на коні не обскачеш… Так-то воно і… Часом ми самі ж і вибираємо ті дороги, по яких потім самі і йдемо. Буває, що й до своєї загибелі. І прикладів подібних історія знає чимало, ось тільки лихо — нікого вони й нічому не вчать, і ми знову і знову готові наступати на одні й ті ж граблі…

В біобібліографічному довіднику «Письменники Радянської України. 1917–1987», що вийшов у 1988 році до сімдесятиріччя радянської влади, вміщені біографічні довідки про 1783 літераторів, членів Спілки радянських письменників України за сімдесят років. Живих у рік видання, і мертвих. І хоч не всі небіжчики повмирали своєю смертю, одні загинули в громадянську, інші — на фронтах Другої світової, але чимало полягло й від червоної кулі в підвалах НКВС чи й на каторгах живцем позотлівали, хоч про таких, як, наприклад, про розстріляного прозаїка Григорія Косинку, соромливо значиться: «Помер 17 грудня 1934 року». Чи про Анатолія Крушельницького та сина його Івана Крушельницького — обидва буцімто повмирали, хоч насправді знищені більшовицьким режимом. Як і батько й син Вороні — поети Микола й Марко, — і багато інших, закатованих радянською владою — загалом нею спроваджено на той світ 500 безневинних письменників!

І лише в одного значиться, що він «загинув у бою з білофінами». І потьмяніле фото (чи не однісіньке, що збереглося): в шинелі з чорними петлицями, в лижній шапочці (єдинім на всі 1783 знімки «інженерів людських душ» непрестижним, як для офіційного видання, головним убором) чи на холодризі Карельського перешийку вона добре гріла, чи небіжчику просто не стачило сірої солдатської шапки-вушанки, бодай і б/у?

Дивлячись на фото, думаєш: бідолаха! І треба ж було йому попертися на лід Фінської затоки, не військовозобов’язаному, під чужі кулі? Але — таким був вихований жорстокою, буцімто ж «народною» владою, ідейним комсомольцем…

Арон Копштейн… Це ім’я сьогодні в літературі вже нікому й нічого не говорить (а втім, воно й за життя свого носія не мало популярності), воно міцно і, здається, назавжди забуте. (Хіба що в довідниках СПУ й збережене.) Жаль… Життя єврейського хлопчика, якому судилося стати добрим українським поетом (судилося, але… не судилося) із застарілим навіть на час народження — 1915 р. — ім’ям, від самого початку пішло наперекіс. Батьки, бідні зукраїнізовані євреї з-під Херсона, рано повмирали, лишивши свого Арончика напризволяще. І безпритульного малолітку-сироту закрутило у вихорі громадянської війни, голоду і холоду (той голод, та розруха, що спалахнула в країні після жовтневого перевороту, мабуть, пришвидшили відхід його батьків у кращий, як прийнято казати, світ). Будуть дитбудинки, сяке-таке — на рівні трьох класів — навчання, далі праця учнем