Читати книгу - "І будуть люди"

Ісак тільки знизував зніяковіло плечима. Його, що весь вік проходив, згинаючись та вклоняючись, аж лякала запаморочлива синова кар’єра. Легко сказати: секретар повіткому! Найперша людина на весь повіт, вище навіть, аніж колись був поліцмейстер, якого Ісак у свій час за одне тільки спасибі обшивав із ніг до голови, не беручи за те ні копієчки! Й колишні багатії, для яких ще недавно Ісак був ніщо, мимо якого вони проходили, ледь киваючи головами на його запобігливі уклони, про якого говорили, презирливо відкопилюючи губи: «А, це той... що у нього син у в’язниці сидить», — всіх оцих багатих та шанованих у минулому людей раптом немов підмінили.

— Ісак Аронович, як ваше здоров’ячко?

— Що це ви загордилися і не заходите?

— Як там Григорій Ісакович, дай йому боже здоров’ячка?

— Коли ви переберетеся в дім городничого, то запросіть же на новосілля... Не з порожніми руками, звичайно, прийдемо, не з порожніми...

Послухати їх, так вони і дня прожити не можуть без його, Ісака Ароновича, ласкавої уваги. Навіть ребе, той самий ребе, який у свій час вигнав Ісака із синагоги та прокляв його сина, тепер навіть ребе, забачивши старого Гінзбурга, перебіг вулицю і вхопив його за рукав.

— Ах, кого я бачу, кого бачу! — солов’єм заспівав раввин. — Що це ви, дорогий Ісак, не заходите до синаноги? Не можна так гордитись, не можна. Вся община чекає вашого мудрого слова, вся наша община...

«Ну й ну! — тільки головою хитав Ісак. — Ох, люди, люди, які ви все-таки люди!..»

— Ну, годі вже, годі, — всміхається син. — Ти краще дай нам щось повечеряти. Бачиш: гість охляв.

Старий тільки очі зводить до стелі: помилуйтесь на нього, на оцього безголового сина! Та й іде через сіни на кухню.

Згодом вони сьорбали розігрітий суп, пили чай. В кімнаті було жарко: Ганжа все витирав долонею мокре чоло, Гінзбург розстебнув комірець гімнастерки. Він мав стомлений вид, однак продовжував розпитувати гостя, цікавився сільськими новинами.

— Як там хрещеник? — згадав Володьку.

Ганжа розповів про сутичку з Ганною. Гінзбург довго сміявся, все перепитував:

— Півбороди видерла?.. Ну й ну, оце так молодиця! — Ганна, мабуть, припала йому до душі, бо, витираючи веселі сльози, зауважив:

— Отаких би в актив!

— Щоб і сільраду рознесла?

— Не рознесе, — заперечив Гінзбург. — Спрямувати її енергію в потрібний нам напрям — не рознесе! — І, враз посерйознішавши, запитав: — А що із тією вирішили робити? З тією, як її...

— З Івасютихою?

— От, от, саме з нею!

— Що тобі, товаришу, сказати, — завагався Ганжа. Потягнувся був до кисета, але згадав, що хазяїн не палить, і від того ще більше спохмурнів. — З одного боку, Володька наче й правильно написав... Вона дійсно жінка куркуля, попова дочка...

— А з другого?

— У тому ж то й заковика, що з другого... З другого — в неї брат, Федір Світличний, всю революцію та громадянську разом із нами пройшов, банду Гайдука розколошматив! Бачиш, товаришу, які тут діла...

— Да, справді діла, — погодився Гінзбург. — Ти на її уроках бував?

— Та не доводилось... Якось все зненацька випливло...

— Що ж, доведеться послати товаришку Ольгу, — вирішив Гінзбург. — Вона ж колись учителювала сама, краще нас із тобою розбереться у всьому.

— Ольгу, то й Ольгу, — погоджується Ганжа. — Воно й справді — людина вона стороння, може, й краще розбереться у всьому...

— Ну, а як ваш ТОЗ?

— Та ворушимося потроху...

— Потроху... ворушимося... — невдоволено передражнив Гінзбург. — Щось ти, товаришу голово, не туди танцювати починаєш. Ти що, забув попередню розмову?

— Та не забув, — поліз до потилиці Ганжа, але Гінзбург знову перебив Василя.

— Ну, от що: ви повинні мати зразковий ТОЗ. І він у вас буде! Зарубай це собі на носі! Все, що хочеш, проси — молотарку, трактора навіть у Полтаві дістанемо, але щоб я більше від тебе оцих слів не чув... Потроху ворушимось!.. Не треба було братися, дорогий товаришу... А тепер уже пізно назад рачкувати...

— Та хто ж рачкує? — оборонявся Ганжа.

— ТОЗ нам зразковий он як потрібний! — провів ребром долоні по горлу Гінзбург. — Дядька голою агітацією не візьмеш — прикладом колективного господарювання треба переконувати. Машинами, тракторами...

— Та ми вже про трактора й не думаєм. Тут коваля хоча б помогли знайти.

— А свого де поділи?

— Старий помер, а молодий як сказився! Кинув кузню та й майнув до Полтави... І що ми з ним, із чортом рогатим, не робили! Й умовляли, й просили: хоч до літа побудь, попрацюй на громаду! Сам же бачиш, яка зараз пора: в того плуг без лемеша, в того в бороні зуби повипадали. Та хіба мало що треба перед весною полагодити!.. Так уперся ж, як бик. У Полтаву, і квит!.. «Тепер, — каже, — в городі такі люди, як я, он як потрібні! Я там як сир у маслі кататимусь!» А те, що твої односельчани замість борін пальцями землю скородитимуть, то тебе не обходить? І що ж, ти думаєш, сопляк отой відповів? «У них пальці залізні, поборонують і пальцями...» Отут я не витримав: надавав йому по шиї, та ще й ззаду. «Оце, — кажу, — тобі від твого покійного батька, розсучий ти сину!»

— І не помогло? — Гінзбург чомусь прикрив обличчя долонями, тільки дрібно тремтіли пальці.

— Та хіба такому поможе? — махнув безнадійно рукою Ганжа. — Вивів я його за сільраду, піддав нижче спини коліном: котись, поганцю, хоч і за кордон, якщо вдома шануватись не вмів. Він і покотився! В той же день забив батькову хату та й майнув із села. «Ви ще, — кричав, — мене згадаєте, ви ще за мною наплачетесь!..»

— Да, без коваля сутіж...

— Хоч під ніж.

— Що ж, доведеться щось придумати.

Полягали спати: Гінзбург і старий Ісак — на ліжках. Ганжа — на двох зіставлених лавах. Ганжа розкинувся могутнім тілом, дихав глибоко й рівно, як натомлений віл, — не прокинеться, хоч із гармати стріляй! Гінзбург. зібгавшись у клубочок та підклавши під щоку долоню, спав, як дитина: тихенько посопував, поплямкував губами. Старий же і вві сні немов прислухався, чекаючи, що ось-ось хтось на нього прикрикне, притупне ногою: здригався, тихенько ойкав, зітхав. Серед ночі завозився, забурмотів перелякано:

— Пане уряднику!.. Пане уряднику!.. — Прокинувся, посидів прислухаючись, а потім тихенько зліз, виглянув у одне вікно, в друге та й знову поплівся до ліжка...

Проводжаючи вранці Ганжу, Гінзбург знову пообіцяв:

— Якщо вигорить у мене одне діло, чекай незабаром у гості.

— Привезеш коваля? — зрадів Ганжа.

— Спробую привезти.

— То я чекаю! — гукнув уже із саней Ганжа.

Гінзбург, що стояв на ганку повіткому, помахав йому вслід.

Коваль, що його збирався привезти з собою Гінзбург, жив у великому селі, верст за десять од Хоролівки. Познайомився із ним Гінзбург давно, ще до імперіалістичної, коли йому було вісім років і коли тато його