Читати книгу - "Груповий портрет з дамою. Втрачена честь Катріни Блум. Дбайлива облога. Ірландський щоденник"

чув, як він по телефону сперечався з якимсь начальством, чи нашу роботу можна назвати важливою: бо на важливій роботі ми одержували по триста двадцять грамів хліба, двадцять два грами м'яса, вісімнадцять з половиною грамів жиру і тридцять два грами цукру на день, а на неважливій — тільки двісті двадцять п'ять грамів хліба, по п'ятнадцять грамів м'яса та жиру і двадцять один грам цукру,— то він хіба ж так сперечався з кимсь там у Берліні чи Дюссельдорфі, щоб нашу роботу визнали важливою; а це, любий мій, усе ж таки означало майже на сто грамів хліба, три з половиною грами жиру, сім грамів м'яса й одинадцять грамів цукру більше. О, завзятий він був чоловік, той майор, хоч мав на одну руку, одну ногу й одне око менше, ніж людині належиться за повним комплектом. Я стою, мене обшукують, а він кричить, а він кричить у телефон! А згодом він навіть життя нам урятував — тим дванадцятьом, що зостались у таборі. Тридцятеро вже втекли — під час великих нальотів, поховались у руйновищах або вирушили на захід, назустріч американцям, під проводом нашого невтомного Віктора Генріховича, і більше ми про них не чули. А ми, в тому числі й Борис, що й далі день у день бадьоро ходив собі під конвоєм у своє квітникарство, одного ранку прокинулись і виявили, що вся наша варта одностайно, зімкнутими лавами дезертирувала: жодного вартового, вартівня навстіж, ворота навстіж, тільки колючий дріт ще на своєму місці — а краєвид там у нас був точнісінько як оце з веранди: залізничні колії, садочки, дачки, піщаний кар'єр, склад брухту. Отак опинились ми на волі й відчули себе, скажу тобі по правді, ні в сих ні в тих. Що нам робити з тією волею й куди нам податись на тій волі? Просто розбігтись по околиці для нас, як радянських військовополонених, що вирвались на волю, було не дуже безпечно — адже те, що зробила наша варта, було ще тільки приватним, а не офіційним кінцем війни, і цілком можливо, що з них самих, наших вартових тобто, декого спіймали й повісили чи до стінки поставили. Отож ми порадились, порадились і вирішили, що найкраще буде повідомити базовий табір: якщо тільки й той майор не дезертирував, то він нам допоможе позбутися нашої невчасної, в ту мить недоречної й смертельно небезпечної волі — бо ж просто розбігтися й десь наскочити на перший-ліпший жандармський патруль було б безглуздо — адже існує дуже простий спосіб спекатися людей, коли занадто клопітно стерегти їх чи судити: їх розстрілюють, і край, а нам цього, як ти, мабуть, сам розумієш, не дуже хотілося. Ми, правда, часом уже чули далекий гарматний грім, і це вже трохи пахло справжньою волею, але отак просто звільнитись — це нам здавалось занадто ризикованим. Віктор Генріхович свій відхід добре підготував, і карти у них були, й харчів трохи, і кілька адрес — їх він добув через своїх спільників чи зв'язкових; вирушали вони маленькими групками, домовившись зібратись аж під Гайнсбергом, на голландському кордоні, а звідти вже разом рушати далі до Арнема. А ми дванадцятеро зовсім розгубились від цієї несподіваної волі, що вночі звалилася нам на голову. П'ятеро наважилися скористатись із неї, розшукати сяку-таку одежу, перевдягнися й рушили залізничною колією з кайлами та лопатами, ніби бригада ремонтників — непогана думка. А ми, решта семеро, побоялись, ну, а Борис, звичайно, ще й свою Лені не хотів покинути. Але ж і йти на роботу, до квітникарства, без своєї няньки Кольба він, звичайно, теж не міг, тому він зразу кинувся до телефону, спромігся якось додзвонитись до майстерні, зняв тривогу, й за півгодини дівчина вже стояла з велосипедом трохи віддалік табору, на розі Негератштрасе й Вільдерсдорфського шосе, і чекала. Тоді Борис зателефонував до базового табору, повідомив, що ми лишились без варти, і не минуло й півгодини, як над'їхав автомашиною той наш однорукий, одноногий і одноокий майор. Він зразу мовчки пройшов через увесь барак — у нього був такий гарний, знаменито припасований протез, що хоч на велосипеді їздити, а тоді зайшов до вартівні, знову вийшов, покликав Бориса, подякував йому за всіма правилами й руку потиснув, твердо, по-чоловічому дивлячись в очі. Чисто по-німецькому, і не так воно смішно було, як, може, здається. Хай йому біс, адже це було за цілих два тижні перед тим, як прийшли американці, і що ж він зробив, той майор? Послав нас їм назустріч! До фронту, на Ерфт, де вони вже стояли. Борисові він сказав: „На жаль, Полтавський, до квітникарства я вас більше не можу посилати“. Але я бачив, як дівчина розмовляла з майоровим шофером, то вона, напевне, довідалась, куди нас повезуть, і по ній видно було, що вона вагітна, що вже ось-ось розродитися має: я тільки головою похитав. Ну, за двадцять хвилин нас уже й повезли, вантажною машиною, спершу на Гросбюлесгайм, тоді на Гросферніх, потім уночі на Балькгаузен, і коли доїхали до Фрехена, теж уночі, там нас із сімох зосталось тільки двоє: решта, зрозумівши майорів натяк, уночі бурячищами переповзли до американців; ну, а нашого принца його принцеса перевдягла в німецьку форму, перев'язала його бинтами, трохи замазала їх курячою кров'ю й повезла до себе на кладовище. А я... я неначе здурів: вернувся в місто, сам-один, уночі, наприкінці лютого, вернувся в знівечене, зруйноване місто, де я цілий рік прибирав руїни та відкопував трупи, де мене лаяли, де з мене глумились, і все ж таки часом якийсь перехожий кидав мені недокурка чи й цілу сигарету, а часом і яблуко або шматок хліба, коли вартовий не дивився в мій бік чи умисне відвертався,— прокрався назад до міста, сховався в зруйнованій віллі, забився в напівзавалений підвал і в тій схованці дочекався кінця війни. У мене були хліб і яйця — вкрав дорогою в одному селі, а воду пив дощову, з калюжі на підлозі пральні; вдень збирав дрова — дощечки з паркету, вони так гарно горять, і порпався в усякому мотлоху, аж поки знайшов куриво: шість товстих аристократичних сигар у справжньому буржуйському портсигарі, шкіряному, зверху витиснено: „Люцерн, 1919“. Він у мене й досі є, можу показати, коли хочеш, а шість товстих, великих буржуйських сигар — це, як бути ощадливому тридцять шість досить пристойних цигарок, а ще як є в тебе сірники, то це ж ціле багатство, та й не тільки сірники, а й