Читати книгу - "Груповий портрет з дамою. Втрачена честь Катріни Блум. Дбайлива облога. Ірландський щоденник"

папір — такий молитовник, на тоненькому папері надрукований, із Гросферніха, п'ятсот сторінок, а спереду ім'я написано: „Катаріна Вермельскірхен, перше причастя 1878 р.“ — і я, звичайно, перше ніж скрутити цигарку, прочитав, що там було на видертій сторінці: „В цю хвилину перевір своє сумління: в чому ти завинив перед богом словом, ділом і помислом. Согрішив я, отче небесний, тяжко согрішив перед тобою, збився з істинного шляху, мов заблудла овечка, і не гідний зватися твоїм дитям“. Цю останню шану я повинен був віддати бідному паперові, перше ніж спалити його. В тому підвалі я сидів, укутавшись у все, що там валялось подерте й не подерте: завіси, уривки скатерок, жіночі сорочки, клапті килимів, і палив ночами маленьке багаттячко з паркетних планок — там я пережив друге число, той небесний грім, те пекло, той страшний суд. А зараз я вам скажу те, чого ще нікому не казав, навіть собі самому: я полюбив те місто, ту пилюку, що мені в рот набивалась, і землю, що двигтіла піді мною, і дзвіниці, що валились додолу, і жінок, що до них потім залазив під бік у холодні люті зими, коли віщо тебе не може зігріти, хіба перша-ліпша жінка, до якої залізеш у постіль. Я вже не покинув цього міста, і хай простять мені мій Лаврик і моя Лариса, і хай вона простить мені й те, що я вичитав далі в тому молитовнику: „Чи додержував ти як належить святого шлюбного обов'язку? Чи не грішив ти проти нього словом, ділом і помислом? Чи не жадав ти, чи не збирався ти — хоча й не вчинив того насправді — вчинити перелюбство з чужою дружиною або неодруженою людиною?“ Всі ці запитання звернені були до Катаріни Вермельскірхен, і вона, треба сподіватися, могла відповісти на них „ні“, але я — я мусив відповісти на них „так“, і, можливо, це найкращий спосіб навчитися молитви, коли пускаєш молитовник на цигарки й відчуваєш у душі, що повинен перечитати сторінку, перше ніж скрутити з неї цигарку. А тепер помовчімо трохи. Ні, ні, не забирай руки». (Вкрай збентежений авт. послухався; він і в Богакова побачив С. І. та П., що з майже стопроцентною імовірністю свідчили про С. III.)

Як скромне доповнення чи ілюстрацію до фактичних даних, що містяться в цьому свідченні Богакова, авт. дозволить собі навести тут декілька документально засвідчених висловлювань різних високопоставлених осіб — цитат із їхніх доповідей або протоколів нарад.

Розенберг: «їм, між іншим, гадається, ніби шлях до Німеччини — це щось таке, як шлях до Сибіру.

Я розумію, що, коли до країни привезено три з половиною мільйони людей, їх неможливо влаштувати з усіма вигодами. Що тисячі цих людей живуть у поганих умовах чи що їх погано годують — це само собою зрозуміло, і турбуватися тут нема чим... Але постає чисто ділове питання, і я припускаю, що гауляйтер Заукель уже говорив про нього чи ще говоритиме: цих людей зі сходу везуть до Німеччини, щоб вони тут працювали, і то по змозі продуктивніше. Це справа цілком природна. А щоб вони працювали продуктивно, їх, звичайно, не слід привозити на три чверті замерзлими й держати в строю по 10 годин; і треба давати їм стільки їсти, щоб у них лишалась якась сила...»

«Кожному керівникові господарства надано право карати сільськогосподарських робітників-поляків... Про такі випадки керівники підприємств не повинні звітувати ні перед якими органами влади.

Сільськогосподарських робітників-поляків слід по змозі ізолювати від німецького населення і розміщувати їх не в будинках, а в стайнях тощо. Ніяких сумнівів морального характеру тут не повинно бути».

Шпеєр: «У сучасному конвейєрному виробництві робочі години мають бути ті самі щодня протягом місяця. Внаслідок повітряних нальотів трапляються перебої в постачанні деталями та матеріалами. Тому на заводах тривалість робочого дня коливалась від восьми до дванадцяти годин на день. За нашими даними, робочий тиждень становив від 60 до 64 годин».

Д-р Флекснер: «А який робочий день був у робітників із концтаборів?»

Шпеєр: «Такий самий, як і в усіх інших. Бо робітники з концтаборів, як правило, становили тільки частину всіх робітників, і ця частина працювала не довше за решту».

Д-р Флекснер: «А чому так?»

Шпеєр: «СС вимагали, щоб робітники з концтаборів були зосереджені в одному цеху. Наглядали за роботою німецькі майстри та бригадири. Робочий день з виробничих міркувань мав бути такий, як на всьому підприємстві, бо виробництво, як відомо, мусить бути ритмічним».

Д-р Флекснер: «З двох документів, які я представлю вам у іншому зв'язку, неоднозначно випливає, що робітники з концтаборів як у збройовій та суднобудівній, так і в авіаційній промисловості працювали пересічно 60 годин на тиждень.

А чому, пане Шпеєр, біля заводів улаштовано спецтабори, так звані робочі табори?»

Шпеєр: «Ці табори влаштовано, щоб не ганяти робітників здалеку, щоб вони мали силу й охоту до праці». (Підкреслення авт.).

«Більшовизм — смертельний ворог націонал-соціалістичної Німеччини... Тому більшовицький солдат не має ніякого права на військову честь і на те, щоб до нього ставилися згідно з Женевською конвенцією... Треба, щоб почуття гордості й власної переваги німецького солдата, приставленого на варту до радянських військовополонених, повсякчас відчувала й широка громадськість... Тому наказую без вагання вживати найрішучіших заходів при найменших ознаках непокори, особливо щодо більшовицьких підбурювачів... Навіть з чисто дисциплінарних міркувань у поводженні з радянськими військовополоненими слід рішуче вдаватися до зброї».

«Армія повинна послідовно позбуватися всіх тих елементів серед військовополонених,