Читати книгу - "В Багдаді все спокійно"

- І що?

- Довести не можу, точніше, не зможу, але оцей-от красень з полакованими нігтями…

- Ага, і ви помітили?

- І не тільки помітив. Кажуть: у його республіці це прикмета людей, наближених до…

- Їхнього Ве-Ве? - допоміг я.

- Так. Прізвищ називати не буду, бо я, як і Сирота, їх завжди плутаю. Але коли він заходить до кабінету свого міністра, той встає. І якщо така людина, як звичайнісінький скорохват, об’являється у нас аби особисто взяти якогось, нехай небезпечного, але зрештою бандюгу… то що ви на це скажете, Іване Борисовичу?

- Я оце про його майора думаю. Такий тільки до слідчої камери увійде - і ніякої тобі психології допиту не треба. Злочинець одразу на колінах благатиме аби йому дали папір і олівець для щиросердного… і спише той олівець до кінчика.

- То ви вважаєте, Іване Борисовичу, що ми у щось таке все ж встряли?

Старий незворушно знизав плечима:

- Мо’ встряли, а мо’ вступили. Яка вже різниця? Сирота, у тебе коли з агентом зустріч?

- Я ж доповідав - о першій.

- Прикриття потрібне?

- Ні в якому разі! Агент не з тих, що пальцем роблені.

- Умовив. Якщо у товариша полковника більше немає запитань…

- Немає. Колись, Іване Борисовичу, я дуже кардинально поміняв професію, бо вона здалась мені нуднуватою. Сьогодні я вперше шкодую, що це зробив. Та «молодість не вернеться, не вернеться вона».

Останні слова Полкан не процитував, а заспівав. Професійно поставленим голосом. Старий уважно глянув на нашого соловейка підкреслено ввічливо попросив:

- Товаришу полковник, коли мене… ну, виноситимуть із нашого клубу, заспівайте оце саме мені навздогін. Якщо ваша ласка.

І, не чекаючи відповіді, розвернувся через ліве плече і попрямував до дверей. Я за ним.

Береженого Бог береже. Тому я вирішив ще раз розібрати, почистити і знову скласти свій пістолет, доки ще є час. А раптом Додік скаже, що корейця треба брати негайно.

Щойно закінчив вовтузитися зі зброєю і проганяти у пам’яті найсвіжіші події цього ранку, двері кабінетику відчинились і зайшов Старий:

- Ламаєш голову, Сирота?

- Еге. І то в усіх напрямах.

- Давай постукаємось?

- Спасибі. Проблема перша, Іване Борисовичу: Додік подзвонив мені о пів на другу ночі. О дев’ятій гості були вже в Управі. І знали про цю розмову. Зверніть увагу - як розумно натякнув мені на це Генерал. Запитав так, між іншим, коли у мене зустріч з агентом. Але ж я ані йому, ані вам про це ще не доповідав.

- Сходиться, Сирота, сходиться. Давай далі.

- Чому вони уникають розмов про наркотики? Що, син їхнього Ве-Ве теж на голці сидить?

- Пропустили. Несуттєво. Що ще?

- Звідки їм відомо про мої пригоди у Тбілісі? Мене ж тоді люди Шеварднадзе прикривали, а не міліція.

- І ще що, Сирота?

- Як правило, опергрупу на захоплення ведете особисто ви. А тут Генерал раптом вас відсторонив.

- І що це, по-твоєму, означає?

- Що це може бути підставою, в якій хтось покладе свою дурну голову. Вибір у Генерала невеликий: втратити вас або мене. Він обрав мене.

- Олексо, кінчай ворожити, мов та циганка на базарі і зроби ось що. Твій приятель, котрий у Жулянах міліцією командував, ще в системі?

- Так. Але вже не в Жулянах. Після історії з Курощаповою пішов на підвищення. Він тепер в їхній Управі на Хрещатику сидить.

- Ще краще. Подзвони йому і поцікався: що це за літачок такий, що спецрейсом… ну, ти знаєш, звідки, ні світ, ні зоря прибув. Хто його зустрічав - ну і таке інше.

На щастя, свіжоспечений підполковник авіаційної міліції був у доброму гуморі і вже за десять хвилин приголомшив мене несподіваною інформацією:

- По-перше, Сирота, твій борт ні з якої не з Азії, а з Москви. По-друге, ви що там у себе на Богдана - перепились? Чи масова втрата пам’яті на цьому ґрунті? Спочатку подаєте до трапу «Волгу» свого Генерала, а потім питаєте - а хто-хто в тій «Волзі» сидів? Нормальна казочка!

- Ну, вбив! Згоден. Скільки було пасажирів?

- Двоє. Плюс екіпаж. Плюс охорона.

- Яка охорона?

- Нормальна. Вевешна. (внутрішні війська - авт.)

- А що вона робить, та охорона? Поїхала разом із гостями у багажнику «Волги»?

- Ні. Охороняє літак. Він там подалі, де військові літаки, стоїть.

- Останнє питання: ти, звісно, поцікавився, коли вони повідомили Київ про своє прибуття?

- Ображаєш! О третій ночі. О восьмій вже приземлилися. Сподіваюся, більше питань не буде?

- Тільки одне: коли на каву? З мене.

- Ой, ти знаєш, це питання дуже далекого майбутнього. Зараз запарка просто божевільна. Але я пам’ятатиму…