Читати книгу - "Конґо. Реквієм, Жан-Крістоф Гранже"

Ґаель мовчки дістала сигарету. В залі не можна було курити, але що Ерван попускав убивцям на межі зізнання, те міг дозволити й своїй молодшій сестричці.

— А ти, — знову заговорила вона після затяжки, — ти так і сидітимеш, склавши руки?

— Це вже не твій клопіт.

— Тобі там яйця відрізали, чи що?

Він підвівся й роздратовано помахав рукою, аби відігнати дим. Зона особливого захисту в стилі Морвана: образи, провокації, але жодного натяку на співчуття, жодного лагідного слова.

— Розкажи ліпше про Ізабель Юссено, — він спробував змінити тему.

Ґаель коротко стенула плечима, тоді випустила ще одну хмарку диму, ніби бульбашку для слів у коміксах, і в ній — усе власне виснаження, відразу й гіркоту.

— Я знала її під іменем Еріка Катца. Вона вдавала з себе психотерапевта.

— Як ти з нею познайомилася?

— Не можу пригадати. Я ходила до неї близько року, від 2010-го до 2011-го.

— Нещодавно знову до неї звернулася?

— Ні. Він сам, тобто вона… сама мені зателефонувала. Хотіла, мовляв, дізнатися, як у мене справи.

Далі Ґаель розповіла йому дивну історію, перебиваючи її нервовими жестами й сигаретами «Мальборо». Психолог запросив на вечерю, а в ресторані щось шукав у її сумочці, потім на світанку ходив у склеп… Нема чого панікувати.

Разом з Одрі — а ця вже отримала на горіхи — вони вдерлися в його кабінет і знайшли підшивку з усіма статтями про паризьку Людину-цвяха, а також контактні дані Анн Сімоні та Людовіка Перно, записані в календарі під датами ще до вбивств. Анн навіть сама була пацієнткою цієї справжньої-несправжньої психологині. Насамкінець сталася трагедія в районі Бобур, коли перевдягнена жінка кинулася навтьоки і її збила автівка. Помираючи, Ізабель Баррер-Юссено прошепотіла: «Людина-цвях жива».

Це що за херня? Ні факти, ні їхнє значення — можливе повернення вересневих жахів — не переконували його, проте привід для занепокоєння був.

У будь-якому разі він щойно знайшов свою соломинку, за яку міг вчепитися. Взятися до цієї справи — принаймні кілька днів не думати про смерть батька.

— Я кличу інших, — підсумував він.

Чудова команда, завжди незмінна.

Одрі: безбарвне волосся, тиха й сумирна, хоч у вухо бгай, у своїй бавовняній куртці. Фавіні: марсельський бабій на прізвисько Сардина, вочевидь перезбуджений присутністю Ґаель. Тонфа, незворушний, серйозний і статечний, у чорному костюмі, мов уособлення меча правосуддя.

Ерван кількома словами переповів свою мандрівку — розповідаючи те саме по черзі Лоїку, Фітуссі й сестрі, він поступово пристосовувався. Почав говорити стисло, крижаним тоном та опускати деталі. Виклав обставини смерті Старого, але й словом не обмовився ні про справжню причину власної подорожі, ні про своє відкриття — справу Каті Фонтана, назавжди заархівовану в пам’яті.

Коли перейшов до дивного випадку з доктором Ізабель Баррер-Юссено, настала черга підлеглих. Вони використали неділю, аби «нарити інфи» на додачу до перших знахідок Одрі. Ерван вислухав їх, гортаючи вже складене командою досьє.

— З родиною зв’язувалися? — запитання не адресувалося нікому конкретно.

— Батьки померли, але я знайшла старшого брата, Олів’є, — відповіла Одрі. — Він живе у Клермон-Феррані, керує компанією «Domanges».

— Що за компанія?

— Родинна справа. Мережа сервісних підприємств з хімічного чищення. Близько сотні філій по всій Франції, з франшизами й усім таким. Гарний бізнес.

— Що він тобі сказав?

— Нічого. Він розірвав будь-які стосунки з сестрою багато років тому.

— Причина?

— Її психічні розлади. Від самої лише згадки про ті проблеми для родини, хлопець, здавалося, блювати хотів. Якщо я правильно зрозуміла, були ще й негаразди з успадкуванням, але він не вдавався до подробиць.

— Вона мала частку в фірмі?

— Нічого не знаю. Хай там як, її ніколи не оголошували недієздатною і не призначали їй опікунів.

— Чудово. Я пізніше зателефоную тому хлопцеві.

Одрі скривилася: не зносила, коли щось переробляли після неї.

— Що буде з тілом?

— Олів’є приїхав у Париж учора ввечері. Підписав згоду на вивезення. Він хоче відвезти її до Клермон-Феррана й поховати в родинному склепі.

— Ти з ним бачилася?

— Ні.

— Він має намір подавати на нас до суду?

— Немає жодних причин…

— Він міг би подумати, що є, — відрубав Ерван. — І навіть не одна. Перевищення службових обов’язків. Втручання в приватне життя. Незаконне розслідування. — Він переводив погляд з Одрі до Ґаель, яка ніби прикипіла до свого стільця. — Якщо він має клепку, то навіть може додати до цього пограбування зі зламуванням…

Над залою зависла багатотонна мовчанка.

— Якщо він це зробить, — дозволила собі озватися Ґаель, — то виявить скелет у шафі: його сестра практикувала під несправжнім іменем. Це я тут жертва її…

Ерван зупинив її погрозливим жестом. Щоб розрядити обстановку, втрутилася Одрі:

— Після нашої телефонної розмови в мене залишилося враження, що він давно списав свою сестру з рахунків. Вона отримувала ренту. Робила зі своїм баблом, що хотіла, та й по всьому.

— Ти можеш щось додати? — Ерван втупився в сестру.

— Ні.

— Тоді забирайся.

— Але…

— Тобі тут нема чого робити: це нарада офіцерів карного розшуку. Зникни, поки я не пробігся всіма твоїми дурощами за час моєї відсутності.

Ґаель більше не протестувала.

— Проведеш мене?

Це було радше твердження, ніж запитання. Вони спустилися сходами й мовчки вийшли на подвір’я.

— Щодо моїх янголів-охоронців, — запитала врешті-решт Ґаель, зупиняючись перед пропускним пунктом, — що робитимемо з ними?

— Не розумію, про що ти.

— Тато знову приставив до мене хвоста з двох типів.

— Де