Читати книгу - "Під чужим прапором. Пригоди Марка Шведа. Книга 3"

— Думаєте, я не знаю? — мовила Дануся. — Якщо у вас є якісь кращі пропозиції…

Марко заперечно похитав головою.

— Ось… Анна передала. Це магнітні ключі… — додала Дануся. Сягнула повз Марка рукою до полички, поміж акуратно складеної білизни і дістала якісь круглі металеві штуки, схожі на подвійну печатку. — Анна розповіла, як знайти той сховок… — продовжила Дануся. — На Краснопрудній розпочали будівництво електродепо. Там усе ще тільки будується, але у тридцять другому тим часом проклали колію аж до перегону між станціями, щоб підвозити необхідне обладнання. Туди і назад курсує старий паровоз із вагоном. Іноді, якщо багато роботи, то і вночі. Непомітно потрапити на перегін можна тільки з боку депо під виглядом працівників. Анна каже, що іншої можливості немає. Вхід до станцій метро з міста охороняється. З боку депо — теж. На перегоні потрібно вийти і слідувати позначкам на стіні.

Сховок Річардса у стіні, між дверима, позначеними цифрами «З» та «13». Далі треба скористатися магнітними ключами. Притулити їх до спеціальних замків. Потаємні двері відчиняються самі… Анна казала, вони із Річардсом провели там якось цілу ніч, у тому сховку.

— Гм… — проказав Швед. — То він там цілий бункер собі облаштував, що ще й жінок водив? Тільки, чорт, тепер нова проблема… Як непомітно викрасти цілий потяг, щоб дістатися до того перегону…

— Ця проблема легко вирішується, — заперечила Дануся. — Анна сказала, що у Річардса там була своя людина. Машиніст. Річардс свого часу врятував тому чоловікові життя чи щось таке… Тож зустрівши його тут, у Москві, допоміг влаштуватися машиністом.

— Як того машиніста знайти? Анна назвала його ім’я?

Дануся похитала головою.

— Вона не знає, як його звати, але упізнати нам його буде нескладно.

— Нам? — здивовано перепитав Швед. — Ти думаєш, я отак просто візьму і дозволю тобі швендяти зі мною?

— Я б хотіла 6 допомогти, — зітхнула Дануся. — У мене тут рідко випадає така нагода…

— У тебе буде така можливість, Данусю, — Марко стиснув її руку у своїй долоні. — То як мені упізнати того машиніста?

— У нього страшний шрам на обличчі, — відповіла вона. — Від опіку. Тож упізнати його буде нескладно. Достатньо сказати, що ви від Річардса. Він надійна людина.

— Москаль?

— Не знаю, — стенула плечима Дануся. — Напевне… Хіба то зараз має значення?

— Завжди має, — проказав Швед. — Не вірю москалям. Але те, що усе так складається — уже добре, дяка Богу… Ну… Ще щось?

Дануся подивилася на нього і відвела погляд.

— Ні…

— Данусю, кажи! Я ж бачу, щось не так…

— Є ще дещо. Я не хотіла казати…

— Що таке?

— Ригаль мені сказав… Йому натякнули, що я мушу, працюючи на такій роботі, бути більш корисною для совєцької держави.

— Тобто… це як, Данусю?

— Простіше кажучи… Хочуть, щоб я розважала іноземців у готелі, на яких мені вкажуть. Випитувала у них те, що цікавить ОДПУ…

— От гімнярі кляті! — прошипів Марко.

— Ригаль уже тиждень ходить похмурий, як із хреста знятий. Вчора зізнався, що мене викликають для співбесіди…

Швед стиснув пальцями перенісся.

— Боже… У мене навіть слів немає… Данусю… Я не знаю, що тобі порадити. Я можу тобі якось допомогти?

— Що тут порадиш… — відповіла вона. — Я вже казала: я знала, на що йшла. Я знала, що усіляке може бути. Налаштуйте для мене якийсь оперативніший зв’язок із нашими, і я тоді хоч знатиму, що все це недаремно, зможу передавати інформацію, котру добуватиму.

— Гадський світ! — мало не простогнав Марко. — Що ж ми такі пропащі!

— Добре, — прошепотіла вона у відповідь. — Ідіть… Зараз. Одну мить.

Прочинила двері, визирнула у коридор — там ні Душі.

— Нікого, — проказала вона до Марка. — Ідіть із Богом!

— Побачимось.

Швед зник за дверима. А вона залишилася у тій глухій комірчинці, як у тюрмі.

* * *

Майбутнє «Северное» депо на Краснопрудській розбудовувалося, як мокре горить. Що називається, розкапарили, а коли тому буде кінець — ніхто не відав. Звісно, як начальство скаже, так воно і буде. Але вказівки усе не надходили, а у світлі останніх подій уже ніхто не плекав ілюзій завершити будівництво, як передбачалося, до кінця року.

Спочатку робітники тішилися — будівництво першої гілки метрополітену під керівництвом іноземних інженерів велося досить енергійно і жваво, тож і депо відповідно до метробудови мало так само будуватися швидко.

Робота кипіла.

Однак на заваді стали спочатку поломки електрогенераторів, потім обвал відгалуження тунелю, що вів від перегону назовні…

І ось, коли, здавалося, на заваді уже нічого не стояло — на тобі… британські інженери виявилися шпигунами, шкідниками і саботажниками!

Сидячи в обідню пору у тісному, запилюженому вагоні, який слугував і їдальнею, і службовим приміщенням, слухаючи, як за тонкою перегородкою вицокує друкарська машинка секретарки Зіночки або когось добірними матюками криє начальник депо, Сидорович, машиністи понуро сьорбали привезений їм казенний суп і тихо шепотіли поміж собою за життя.

На роботу ходили, як і раніше, та все більше сиділи без роботи.

На час судового розслідування будівельні та монтажні роботи у депо припинилися, тільки старий паровоз усе ще тягав на глибину, у підземку обладнання — добре, що встигли прокласти бодай одні рейки. Решта усе завмерло.

А сьогодні зранку сиділи, наче тюлька в бочці, усі у тісному задушливому вагоні. Дощ ще з ночі лив такий, що на вулиці робити було нічого. Навіть самокрутку не запалиш.

— Что это за фраер в такую погоду болото месит? — поцікавився один із робітників, заглядаючи у вікно вагона, розрізнивши крізь пелену дощу темно-сіру тінь, що наближалася до імпровізованої контори депо. Чолов’яга плюнув на рукав і без того зашморганої куфайки, потер скло, розвозячи по ньому сірий бруд: — Начальство какое-то к нам пожаловало?

Інші неохоче відірвалися від своїх мисок і підвели погляди.

Чоловік у капелюсі і плащі зовсім на робочого не скидався. Поволі наближався до вагона, наче канатоходець у цирку, вправно пробирався крізь стіну дощу єдиною серед розвезених баюр всипаною гравієм вузькою стежиною.

— Из ОГПУ, кажись… — відгукнувся з кутка інший робітник. — Фраер этот. Наши так одетыми не ходют… Или иностранец, опять же… Из англичан этих проклятых.

— Э-э-э, из англичан! Они сюда еще не скоро нос покажут! — відповів йому перший. — Буржуи проклятые. Мы тут говно месим, а они шкодить нам вздумали!

— Плохо тебе, что ли, было, когда они тут обретались? — резонно зауважив ще один його