Читати книгу - "Тореадори з Васюківки (2004)"

— Не… щось не пригадую.

— От iще! — сердито одвертався Ява (наче дiд був винен).

— Дурень ти, — спокiйно казав дiд. — Та що там тi козаки без гречкосiїв вартi були… Хто б їх годував? З голоду повмирали б… А як була земля наша в скрутi, тодi не лише козаки, а й гречкосiї йшли її боронити, брали коси, брали вила i незгiрш козакiв били ворога.

Але на Яву дiдова агiтацiя не впливала. Бурмочучи: "Та-а… Не могли хоч би на бабi козацького роду оженитися…" — похмурий Ява iшов геть.

— I все їм нове, нове треба! Не могли ще трохи у старiй хатi пожити, — крiзь зуби цiдив Ява, з ненавистю дивлячись на новiсiнький пiд бляхою будинок свiй. — Може, i в нас на сволоку було щось написано… Дiд же старий: багато знає, а ще бiльше забув…

Ява не мiг примиритися. Ява страждав. Тим бiльше, що Карафолька ходив, задерши носа, i тiльки чвиркав крiзь зуби слиною у наш бiк (словами зачiпати боявся, бо знав, що ми, незважаючи на предка, набили б йому пику).

Та його задраний нiс i чвиркання крiзь зуби можна було б пережити.

Але вiн дошкулив нам iншим. Вiн органiзував на вигонi "Запорiзьку Сiч"… Вiйсько було набране лише з "нащадкiв". I кошовим одноголосно обрали Карафольку.

У вишиванiй сорочцi, у широченних червоних шароварах, в яких його брат танцював колись у самодiяльностi, у старезнiй дiдовiй папасi, що в нiй уже багато рокiв неслися кури (та то байдуже!) гарцював Карафолька перед своїм вiйськом, водив його у походи, влаштовував гульбища i козацькi розваги.

Ми сидiли в кущах i слухали, як долинав з вигону бадьорий запорiзький марш:

"Ой чи пан, чи пропав — двiчi не вмирати,

Ген, нумо, хлопцi, до зброї! На герць поiуляти, слави здобувати'"

Ми скреготали зубами.

Ми нiколи не вiдчували себе такими самотнiми, ображеними i нещасними. Ми, саме ми, за своєю вдачею мусили бути кошовими отаманами…

Ми, а не вiдмiнник Карафолька. Ех, зацурпелити б йому зараз у носа його задраного!..

I щоб же йому таке заподiяти, чим би ж його пiд… той, пiдкандичити!.

— Слухай, Яво, — стрельнуло менi раптом. — Ти пам'ятаєш "Лист запорожцiв турецькому султановi"?

— Га? Ну й що?

— Напишiмо їм такого листа.

— Як? Вони ж самi запорожцi.

— Якi вони в бiса запорожцi! Хiба вони справжнi? Фальшивi вони. Самозванцi. Подумаєш, предки!.. Так i напишем: предки вашi хорошi, а ви чортi-що. Текст листа запорожцiв у мене дома є — у книжцi "Україна смiється". Перелицюєм i буде — во!

— Ходiм!

Взявши у мене текст, ми пiшли до Яви. Бо у нього над столом якраз висiла картина Рєпiна "Запорожцi". Сiвши пiд картиною i дивлячись, як ото весело писали запорожцi листа султановi, ми почали писати свого листа.

То була каторжна робота.

I от нарештi пiсля довгих мук народився "Лист справжнiх запорожцiв фальшивому лжекошовому, плюгавому вiдмiннику Карафольцi i його задрипаному вiйськовi":

"Ти-шайтан дурепський, проклятущого чорта брат i товариш i самого люципера секретар! Який ти в чорта лицар? Який ти запорожець, та ще й кошовий? Слинько ти шепеляве! Дiрка од бублика! Репяк ти з хвоста собачого! Латка на подертих штанях, шмат вiдмiника недогризенний! Твого зачуханого вiйська ми не боїмось, землею i водою будем, битися з тобою! Не козаком тобi називатися, а у ляльки з безштаньками гратися! Не годен ти доброго слова, хай з'їсть тебе руда корова! I в головi в тебе не мiзки, а полова, опудало ти городнє. Отак ми тобi вiдказали, плюгавче! I за це поцiлуй нас у бруднi порепанi п'яти, свиняче порося ти! Ось-ось-о!"

Ми написали це все великими лiтерами на пiвтораметровому сувої шпалерiв, що лишилися пiсля будiвництва нової хати. До сувою на грубезнiй мотузцi замiсть печатки причепили суху балабушку — вийшло, на наш погляд, дуже здорово.

Виспiвуючи губами: "Трум-пу-ру-рум-пум-пум-пум!" — ми пiшли на вигiн i урочисто вручили Карафольцi "пергамен".

Ми були певнi, що авторитет Карафольки пiсля нашого листа впаде и загуркоче, як порожнє вiдро.

Але того ж дня ми одержали дуже стриманого i ввiчливого листа-вiдповiдь.

"Дорогi друзi! Ви лаєтесь дуже красиво, але тiльки тому, що ви не козацького роду i вам прикро. Ми прекрасно це розумiємо. Ми залюбки прочитали вашого листа i навiть згоднi прийняти вас у свое запорiзьке вiйсько писарями — хоч у вас i двiйки з мови.

Мiж iншим, "недогризений" пишеться з одним "н", а "вiдмiнник", навпаки, з двома (див. правило подвоєння приголосних, пiдручник граматики, стор 4, 23).

З привiтом.

За дорученням славного вiйська запорiзького кошовий Степан Карафолька".

Це було гiрше, нiж якби вiн кожного з нас привселюдно потоптав ногами.

Ми не дивилися один одному у вiчi. Такої скрути ми ще не вiдчували. Нiколи ми ще не виглядали так жалюгiдно перед