Читати книгу - "Іншалла, Мадонно, іншалла"

сам про це скаже. Та він не сказав. За все мені дякував, правдиво і з перебільшенням рекомендував мене Тому, до якого йшов, але про фіакр не згадав. Не згадав, хоч мав би згадати. Баруха Фінці були відправили на фронт, він потрапив в полон і ледь живий повернувся із Ніша, потім я часто зустрічав його на набережній, якою він прогулювався вечорами під руку з дружиною. Так, із Симхою. З тією, котра померла. І завжди мене морозом обсипало, коли їх бачив, не через них, а через те, що сам відчував, коли в червневе надвечір’я 1914 року співав йому «Що за тугу сутінки приносять», шукаючи на обличчі його знаку по смерті дружини. А вона не померла, так само як і полин мені насправді не пах.

Я старий чоловік і не знав більшого дерту[114] за той, що погнав мене до води й змусив лягти на камінь, увігнутий якраз під мою голову. Мало вже маю часу, тож той дерт залишиться записаний за мною, навіть коли мене самого більше не буде. А найгірше — що я нікому не міг про це розповісти, бо кожен казав: «Хамзо, друже, то лише сонце тоді напекло тобі голову». Я знаю, що це ніяке не сонце було, та мені вже неважливо, як воно насправді. Я зіграю й тобі «Що за тугу сутінки приносять», якщо вже так тобі кортить, лишень біжи й знайди в когось акордеон. Мій француз такої пісні не знає.

Мектеб

«Омере, Омере, чого ж ти не втопився, бодай би тебе грім побив!»

Ось уже шостий рік мостарські матері такими словами зустрічають доньок, що повертаються додому пізно й заплакані. Приїздив тут один чех, записував, що народ вигадує й говорить, от і записав, як матері дочкам кажуть. Книгу хоче з того зробити, а чи буде хтось її таку читати й чи запитає, хто і чий був той Омер, — нікому, навіть чехові-дармобиту, діла нема. Найменше ж діла до того Омерові. Він знай своє робить і пильнує свого, без сорому казка, добра у штанах, а рештою нехай той журиться, хто це місто посадовив де не треба й усього йому дав надміру, навіть людей тутешніх зробив такими, що про себе ліпше думають, ніж про інших. Не брехатиму, я й сам такий, бо і я в Мостарі народився, та й усі мої аж до дев’ятого коліна були звідси. Якщо від когось почуєте, буцім зустрів Нісимовича, котрий не мостарець, — знайте, що бреше. Усі Нісимовичі з Мостара, і всі вони моя рідня.

Але, щоб не оповідати про себе, бо ж тоді бозна-коли закінчу, повернуся краще до Омера. Було то одного року в Рамазан: послав його батько до пекарні по перепічки. Мати казала: «Ти що надумав, Ісмете, хто ж дитину через міст посилає?» Омеру, власне, ще й чотирьох не було. Та батько ніби й не чув. Знав, що як піде сам по перепічки — не втримається дорогою, щипатиме хліб ще до того, як запаляться світильники по мечетях, і весь піст йому пропаде. А якраз тоді, казали, Ісмет Саліхович протримався аж до Мубарек-ночі, Лейлят аль-Кадр[115], і не оскоромився, ні води не пив, ні цигарок не курив, тож хіба можна змарнувати все ні за цапову душу тільки через те, що під носом перепічка невчасно запахне. І жінку до пекарні послати теж не можна, бо хто ж знає, кого там вона дорогою зустріне і як затримається, а якщо спізниться з іфтаром, Ісметові або серце розірветься, або шлунок через холошу випаде, або, крий Боже, взагалі завтра піде і вихреститься, щоб постувати лише два дні на рік — якщо бодай стільки християни мусять. Тому найкраще, коли по перепічки піде Омер. Йому й справді чотирьох іще немає, не вміє він вимовляти «р» та «л», і сидить у тій дитині сотня шайтанів, і виробляє тільки те, від чого в домі й довкола дому хіба загинути можна, та в Неретву вже ж не впаде. А якщо впаде, то залишимося голодні, думав Ісмет. Принаймні так стверджували ті з містечка, хто точно знає, що інші люди думають, а не лише вголос кажуть.

Не тягнутиму, бо ви вже, мабуть, здогадалися, що далі було: Омер перейшов міст і купив вісім перепічок, шість для батька і дві для решти домашніх. Кошик був більший за нього, та він героїчно волік його дорогою назад і дотягнув аж до половини мосту. І тоді — дитина є дитина — замислився: чого ж це люди ходять серединою мосту, коли можна й по парапету. Виліз на парапет Омер і щойно хотів рушити далі, як кошик його переважив — і полетіли перепічки та Ісметів малий у зелену річку. Ті, хто це бачили, казали, що падали вони так довго, аж можна було перелічити перепічки, що вилетіли з кошика. Так і шубовснули в Неретву вісім перепічок — і дев’ятий Омер. Перепічки поспливали, а дитина потонула.

Проклинала Фата чоловіка, що послав дитину до пекарні, рвала йому нутро, як лише матері вміють, промовляла слова, про існування яких він доти і не здогадувався, виймала з нього кожен япрак і кожну долму[116], що він за ці десять років з’їв із її рук, накликала на нього тяжкі хвороби й невигойні рани, і при цьому щоб смерть по нього прийшла якомога пізніше, плювала на нього і дряпала йому обличчя, а Ісмет сидів каменем на лаві й не знав, від чого в нього шлунок порожніший: від того, що іфтар пропустив, чи від того, що сина втратив.

Може, і я про це все не оповідав би отак, якби наступного дня близько полудня не прийшли якісь люди й не привели Омера, живого й здорового. Казали, що викинула його Неретва десь побіля Чапліни. Коли й збрехали, то добре збрехали, бо до Чапліни ріка не донесла б і кавуна, якби комусь із рук випадково вислизнув. Потім Омера розпитували, як він лишився живий під водою. «Легко: побачив, що водою дихати не можна». — «І що ж ти тоді, бідако, робив?» — «Таж водою не дихав!»

Ходила якийсь час оця історія про малого Омера, що впав із мосту, але живий лишився, бо водою не дихав, та й вигасла, розлізлась, як вісім розмоклих перепічок, і лишилося по ній тільки знання про те, що Ісмет Саліхович відправив дитину до пекарні, бо не був міцний у