Читати книгу - "Джонатан Стрейндж і м-р Норрелл, Сюзанна Кларк"

М-р Норрелл роздратовано відмахнувся — мовляв, продовжуйте.

— Кілька місяців потому Нен почула в таверні, як хтось читав уголос новину з газети про повішання в Йорку. Нен дуже подобалися цікаві історії про шибеницю, а цей репортаж запам’ятався їй особливо, бо страченого звали Клеґґ. Вона запам’ятала ім’я і ввечері розказала про нього Вінкулюсу. На її подив, той уже про все знав і підтвердив, що йдеться про його батька. Вінкулюс був у захваті, що Клеґґа повісили. Він навіть сказав, що той на це заслужив. Мовляв, він був винний у жахливому злочині — найгіршому в усій Англії за останні сто років.

— Що ж то був за злочин такий? — запитав Ласеллз.

— Спершу Нен ніяк не могла пригадати, — відповів Чилдермасс. — Та я ще трохи повипитував у неї, пообіцяв купити ще джину, і вона згадала. Клеґґ украв книжку.

— Книжку! — вигукнув м-р Норрелл.

— О, містере Норрелле! — і собі скрикнув Дролайт. — Це мусить бути та сама. Це мусить бути Вінкулюсова книжка!

— Це правда? — поцікавився м-р Норрелл.

— Гадаю, так, — відказав Чилдермасс.

— Але жінка знає, що це за книжка? — уточнив м-р Норрелл.

— Ні, більше Нен нічого не відає. А тому я поїхав у Йорк, де судили й стратили Клеґґа, та покопався в архівах квартальних засідань мирового суду. Найперше, що я з’ясував: Клеґґ був родом із Ричмонда в Йоркширі. О, так! — Чилдермасс багатозначно подивився на м-ра Норрелла. — Принаймні за походженням Вінкулюс — якнайщиріший йоркширець[195]! У юності Клеґґ був канатохідцем на північних ярмарках, але ходити по канату й випивати — кепське поєднання. Клеґґ же пив як хлющ, то й мусив покинути це заняття. Він повернувся в Ричмонд, де найнявся служити в заможне господарство. Там йому велося нівроку, й хазяїн, помітивши його розум, став довіряти йому щораз відповідальнішу роботу. Час від часу Клеґґ і далі випивав з негідними людьми, а коли випивав, то ніколи не обмежувався пляшкою чи двома. Він пив до останнього корка й останньої пляшки в підвалі. А після цього днями був п’яний мов чіп та займався казна-чим: крав, грав на гроші, бився й нищив чужу власність. Проте щораз, повертаючись у господарство після своїх диких пригод у далеких краях, він вигадував щось достовірне, аби пояснити свою відсутність господареві; і той не помічав жодної пропалої речі, хоча решта челяді прекрасно знала, що відбувається. Хазяїна звали Роберт Файндгелм. Тихий, добрий, респектабельний чоловік — його запросто було обвести круг пальця таким пройдам як Клеґґ. Господарство належало його родині багато поколінь, а колись, дуже давно слугувало коморою абатства Ісбі…

М-р Норрелл шумно вдихнув та засовався в кріслі.

На нього здивовано поглянув Ласеллз.

— Абатство Ісбі — одна з вотчин Короля Крука, — пояснив м-р Норрелл.

— Як і Гертф’ю, — додав Чилдермасс.

— Та невже?! — здивувався Ласеллз[196]. — Зізнаюся, після всього, що ви нарозповідали про нього, я здивований, що ви мешкаєте в будинку, так тісно пов’язаному з ним.

— Вам це не зрозуміти, — огризнувся м-р Норрелл. — Це ж Йоркшир, яким владарював Джон Ускґласс[197], король Північної Англії. Він там жив і правив триста років. Там немає жодного села чи й навіть поля, геть із ним не пов’язаного.

Чилдермасс правив далі:

— Родині Файндгелма належало іще дещо з колишньої власності абатства. Скарб, переданий на зберігання останнім настоятелем, передавався разом із землею од батька до сина.

— Магічна книжка? — нетерпляче запитав м-р Норрелл.

— Якщо правдиві йоркширські балачки, то не просто магічна книжка. Це була Магічна Книга. Книга, писана Королем Круком, рукою власною.

Запанувала тиша.

— Хіба таке може бути? — запитав Ласеллз у м-ра Норрелла.

Той не відповів. Маг сидів у глибочезній задумі, занурившись у новини, які заскочили його зненацька, — і то новини не дуже приємні.

Нарешті він озвався, але радше думав уголос, аніж відповідав на запитання Ласеллза.

— Книжка, що належить Королю Круку, або писана ним — це найбільша забаганка англійської магії. Кілька людей уже було гадали, що знайшли її або дізналися, де її сховок. Дехто з них мав неабиякий розум і міг би відзначитися важливими науковими працями, але натомість змарнував життя в пошуках книжки Короля. Та це ще не значить, що насправді її не існує…

— Ну, а якби існувала, — не здавався Ласеллз, — якби її знайшли, то що тоді?

М-р Норрелл помотав головою і не став відповідати.

За нього це зробив Чилдермасс.

— Тоді всю англійську магію довелося би переглянути в світлі того, що вміщено в цій книзі.

Ласеллз повів бровою.

— Правда? — спитав він.

Маг мав непевний вигляд, немовбито хотів усе заперечити.

— А ви самі вірите, що це була книжка Короля? — звернувся Ласеллз до Чилдермасса.

Слуга здвигнув плечима.

— У це беззаперечно вірив сам Файндгелм. У Ричмонді я познайомився з двома дідами, які замолоду працювали в його господі. Вони казали, що володіння тою книгою надавало смислу життю їхнього хазяїна. Найперше він був Хранителем Книги, а вже потім — чоловіком, батьком, землевласником. — Чилдемасс на мить замовк. — Найбільша слава й найбільший тягар людини в нашу добу, — міркував він далі. — Здається, Файндгелм і сам був таким собі магом-теоретиком. Купував книжки про магію та платив одному магу з Норталлертона за науку. Одне тільки мене здивувало: слуги запевняли, що Файндгелм ніколи не читав Книги Короля і мав дуже туманні уявлення, про що в ній ідеться.

— О! — тихо згукнув м-р Норрелл.

Ласеллз і Чилдермасс перевели на нього погляди.

— То він не зміг її прочитати, — сказав маг. — Що ж, це дуже… — Він замовк та взявся гризти нігті.

— Може, вона латиною? — припустив Ласеллз.

— Думаєте, Файндгелм не знав латини? Чого б це? — дещо роздратовано проказав Чилдермасс. — Тільки того, що він займався господарюванням на землі?..

— Боже збав! Не думайте, що я зневажаю землеробів. Чесно! — розсміявся Ласеллз. — Це по-своєму корисний рід занять. Однак землероби рідко славляться пізнаннями в класичних науках. Він хоч би міг зрозуміти, що перед ним латина?

На що Чилдермасс грубо відповів — мовляв, звісно ж, Файндгелм упізнав би латину. Він же не ідіот.

На що Ласеллз прохолодно зауважив, що ніколи такого й не казав.

Суперечка розпалювалася, коли їх обох утяв тихий і замислений голос м-ра Норрелла:

— Потрапивши в Англію вперше, Король Крук не вмів ні читати, ні писати. Тоді мало хто був грамотний, навіть королі. А Короля Крука до того ж виховали в домі фейрі, де не пишуть нічого. Тому й письмен він ніколи не бачив. Люди — його нові слуги — показали Королю, як писати, і пояснили, для