Читати книгу - "Снігові іскри, Кіра Леві"

Максим відклав ручку, закінчивши переглядати черговий контракт, і відкинувся на спинку крісла. День був завантаженим, але це було навіть на краще. Робота допомагала тримати голову холодною, не відвертатися на зайві думки.

— Пане Сапсан, у приймальні чекає юрист, ви приймете? — до кабінету заглянув новий секретар Гнат.

Максим кивнув, побіжно оглядаючи його. Молодий, кмітливий, із діловою хваткою. У компанії працював лише місяць, але вже показав себе з найкращого боку. Максим цінував професіоналізм, але, дивлячись на цього хлопця, у голові мимоволі спливло інше обличчя — Альбіни.

Він давно про неї не думав. Звільнив того самого дня, коли дізнався про її махінації. Без довгих розмов і суперечок. Вона не просто передала номер Олесі Світлані. Прорахувала і знала, до чого це призведе.

— Я просто хотіла відкрити тобі очі! — кричала вона більше від злості, ніж від страху.

— На що?

— Вони тебе не гідні! — виплюнула Альбіна, відчайдушно чіпляючись за можливість виправдатися. — Усі вони тебе використовують! А я тебе кохаю! Я хотіла, щоб ти вибрав мене...

Щось таке він і припускав. Іншого мотиву просто не було. Але не можна змусити когось полюбити. Точно не Максима.

— Ти зробила дві помилки. По-перше, ти вирішила, що можеш за мене вирішувати, з ким мені бути.

Максим зробив паузу, потім повільно видихнув:

— По-друге, ти вибрала не того супротивника.

Її обличчя спотворилося від розуміння.

— Іди, Альбіно, — його голос залишився рівним. — Назавжди.

Через двадцять хвилин її імені більше не було в базі співробітників «Інвест-проєкт».

— Максиме Володимировичу! — голос юриста вирвав пана директора з неприємних спогадів. — Я забрав відповіді з лабораторій.

Максим узяв до рук запечатані конверти та кілька секунд наважувався відкрити їх. Інтуїція йому підказувала, що все добре, але якась ірраціональна частина все ж чіплялася за можливість помилки. Він розірвав край одного з конвертів, вийняв аркуш і швидко пробігся рядками.

Імовірність батьківства: 0%.

Максим довго дивився на цифри, дозволяючи собі усвідомити остаточний результат. Інтуїція не підвела його — Світлана брехала. Як і слід було очікувати. Вона намагалася вичавити з нього максимум вигоди, розраховуючи, що він попадеться в її розставлені сіті.

Холодне роздратування прослизнуло по хребту. Він знав, що цей день настане, знав, що рано чи пізно поставить крапку.

Не поспішаючи, він склав аркуш паперу, прибрав його до теки та замкнув у сейф. Документ слід було зберегти. Про всяк випадок.

Потім відкрив телефон, знайшов у списку контактів номер Світлани й переслав їй скан результату, хоча таку саму відповідь їй мали надіслати з лабораторій.

Він довго не думав, що написати.

"Ігри закінчено. Зникни."

Максим відкинувся на спинку крісла, зчепивши пальці в замок на потилиці.

Головне питання, що немов важка тінь нависало над їхньою сім'єю з Олесею, нарешті було закрито. Максим не став відкладати розмову й одразу набрав дружину, повідомивши про результати.

У відповідь Олеся весело цвірінькнула, що ні на мить не сумнівалася, і суворо наказала не затримуватися на роботі.

Тепер у житті пана Сапсана більше не було нескінченних замовлень з доставки. Олеся примудрялася годувати його смачно, ситно, при цьому без зайвої химерності. Домашня їжа, приготована з турботою, мала особливий смак — смак затишку, тепла і любові.

***

Альбіна, Світлана, Потап... Усі вони один за одним відходили в минуле.

Але питання з Потапом ще вимагало фінального рішення.

І сьогодні цей день настане. За скляною перегородкою переговорної на нього чекав Потап.

Колишній друг мав гірший вигляд, ніж востаннє. Глибокі тіні під очима, змарніле обличчя, нервове постукування пальцями по портфелю. У дорогому костюмі, але сидить уже не так бездоганно, як колись, немов із чужого плеча.

— Усе переклав?

Потап кивнув, діставши з теки документи.

— Усе, що зміг. Залишилася невелика сума, але я... працюю, постараюся повернути залишок.

Максим мигцем пробігся по паперах. Усе сходилося.

— Гроші ти повернув, але довіру — ні.

Потап стиснув губи, немов стримуючи щось, але потім кивнув:

— Я розумію.

— Добре, що хоч щось. — Максим прибрав папери в теку. — Якщо думаєш, що я міг би закрити на це очі, ти помилився. Я не прощаю зради.

Потап підняв на нього втомлений погляд.

— Я не прошу вибачення, Максе. Тільки другого шансу.

Максим холодно усміхнувся:

— У тебе його немає.

Важке мовчання зависло між ними. Потап мовчав, стиснувши щелепи. Максим якийсь час дивився на колишнього друга. Колишніх емоцій він уже не викликав. Злість перегоріла, залишилася гидливість. Така, що й бруднитися об цю гидоту не варто було.