Читати книгу - "Страви сердечні, Агата Задорожна"

Я помішувала варево в казані, намагаючись прислухатися водночас до всіх розмов довкола. Два десятки кухарок балакали на великій кухні Зимового замку, і жодна з цих розмов не була пов’язана з іншою. 

Втім, всі однаково працювали, як злагоджений, добре змащений механізм. 

– Ходіть-но сюди, пані, – Рейна відтіснила мене своїм масивним стегном від казана, і тільки тоді я зрозуміла, що ложка навіть не діставала до густого буябеса, що я варила з приводу появи перших гостей у замку. 

А вони почали прибувати чи не водночас з усіма найнятими слугами, що спричинило чимало плутанини та нервів пані Циндрі. Після годин біганини та сполоханого прибирання гостьових покоїв виявилося, що до усього переполоху причетна тендітна рука Мірики Елмор: вона непомітно змінила дати на запрошеннях, і виявилося, що гостюватимуть дворяни у Зимовому замку тепер не два дні, а два тижні. 

Пані Циндра була готова лізти на стіну від злості, а я потай навіть трохи раділа – несподівана кількість роботи, що звалилася на плечі й не давала навіть вгору поглянути, допомагала хоча б тимчасово не думати про Ардена. 

– Паню, та що ж ви оце. Не спали взагалі? Знову? – В мене в руках наче сама собою з’явилася чашка з гарячим чаєм, а на столі поряд опинилася тарілка з закусками та пиріжками. Голос Рейни був майже невдоволеним, хоч вона й поважала мене настільки, що зверталася тільки “пані”. Чи ще паню – в рідкісних випадках фамільярності. 

– Роботи багато. Меню на бал ще не готове навіть наполовину, – відізвалася я. Голос звучав порожньо й глухо, а сама я стримувала позіхання. Але спати не йшла, тільки частково через роботу на кухні.

Кожного разу з того вечора на пагорбі з драконами, варто мені було закрити очі, як перед повіками з’являлося лице Ардена – все понівечене чорними венами, що випиналися з-під шкіри. А тоді він або зникав, або говорив раз у раз – це була помилка. 

Помилка. 

Он воно що. 

– Так не можна, пані. Поїжте оце, а тоді йдіть та поспіть. Без вас усе тут зробимо. 

Голос кухарки не передбачав компромісів. Я зиркнула в усі боки на кухню, і була змушена погодитися: жінки чудово робили свою роботу і без мого керівництва. Суп вже хтось зняв з печі, картопля вже стояла на блюді – хоч зараз винось в обідню залу, печиво і тістечка вже давно перенесли у чайну кімнату. Роботи для мене й справді лишалося небагато. 

Я зробила ковток чаю, намагаючись тримати голову пустою. Тільки б не думати… 

Двері прочинилися, і до кухні зазирнула одна зі служниць. Кілька митей вона блукала поглядом понад головами кухарок, а тоді зупинила очі на мені. 

– Пані Марі, вам лист. 

Невеликий листок, що радше нагадував сувій, туго скручений у дульку, швидко опинився в мене в руках. Вкупі його тримала блакитна печать з витісненим змієм – і я здогадалася, від кого лист, ще навіть до того, як відкрила його. 

Пташко, маєш бути у столиці сьогодні в обід. Справи не чекають. Щойно опинишся наодинці, активуй артефакт зв’язку. Він перенесе тебе до мене. 

Твій, К. Л.

Мої брови злетіли самі собою. Під підписом, у самому низу листочка, тією ж акуратною рукою були виведені символи, мені зовсім незнайомі. Вони навіть не нагадували справжню мову – а радше руни, які використовував Арден обидва рази, коли переносив мене порталом. 

То ось як це робилося? Просто кілька слів на папірці, трохи магії – і я могла б опинитися за сотні миль від Зимового замку? Але хвилювало мене не це. Що означало це – твій? 

Чи це була звичайна ввічливість, чи?.. Він же таки надіслав мені квіти, що тепер стояли, таємно пронесені у другу спальню Арденових покоїв, – їх принесла Ейвор, коли її, пані Циндру та пів сотні нових слуг замку Арден переносив з протилежної частини імперії. 

Якимось дивом ми жодного разу не перетнулися з Арденом у спільній вітальні – він, вочевидь, дуже старався йти якнайраніше, і не повертався до своїх покоїв до опівночі. Іноді я чула скрип дверей крізь сон, але не виходила. 

Всередині душила образа. Він же практично кинув мене! Спершу повів на романтичне побачення під місяцем, показав драконів, магію, цілував… Цілував так, що я зовсім втратила голову. Навіть зараз, щойно я згадувала про той вечір, щоки самі собою червоніли. 

А тоді він закинув мене у Зимовий замок і полишив у залі саму, заявивши, що все, що між нами сталося – це помилка. Ну що ж… 

Я кивнула сама собі. Можливо, це й на краще. Однаково я планувала залишити потім замок. І простіше буде зробити це, якщо мене нічого тут не триматиме. 

– Я піду… відпочину, – тихенько сказала я Райні, що поряд спритно начищала картоплю. Жінка кивнула мені і відразу ж впихнула в руки пиріжка, спроваджуючи до порога. 

Я обережно пробралася до покоїв лорда Елмора – а тепер це й справді потрібно було робити обережно. Замок поступово, але невблаганно наповнювався гостями: зараз їх було всього з десяток, з найближчих до графства угідь. Втім, не мине й трьох днів, як десяток перетвориться на сотню, а перед самим балом гостей буде і не злічити. 

А я ж не хотіла, аби хтось з цих дворян побачив, як я крадуся до спальні лорда і залишаюся там на цілу ніч. Тож я думала, що найближчим часом мені доведеться переїхати назад до вежі зі слугами – на щастя, зараз там вже не було настільки холодно, і вже не можна було б замерзнути до смерті за ніч.