Читати книгу - "Споріднені душі: Принц-вигнанець, Яра Крихта"

Дівчина рвучко підвелася, озираючись навколо. Підбігла до шафи і почала виймати все, що там залишилося. Маленькі сукні з тонкого мережива, теплі светрики з вишитими квітами, пара дитячих черевичків, що вже трохи стерлися на носках. Вона притисла все це до грудей, відчуваючи в кожній речі тепло і ніжність, що колись у них вкладалися. Вона сама зв’язала і зшила ці речі. Відчувала: ці речі треба забрати. Це – частина правди, частина її минулого.

На порозі вона зупинилася й оглянулася востаннє. Дім мовчав. 

Вона могла вибачити Аларіону, але не могла вибачити собі.

Вона зробила крок уперед – і двері за спиною зачинилися самі по собі.

Додому повернулася під вечір. Віолетта стояла на порозі, з речами у руках, коли двері відчинилися.

– Віолетто? – мадам Жозефіна підвела голову з-за столу, де лагідно розчісувала волосся Лоли. Маленька дівчинка одразу кинулася до неї.

– Ляля! 

Віолетта присіла, щоб обійняти Лолу. Вона провела пальцями по її м’якому волоссю, вдихаючи знайомий аромат дитячого тепла.

– Я принесла дещо для тебе, – прошепотіла, показуючи дівчинці маленький светрик із вишитими квітами. – Дивись… це твоє.

Лола широко розплющила очі, притулила річ до себе – уже замаленька.

– Це мені? – дівчинка торкнулася светрика, проводячи пальчиками по візерунках.

– Було твоїм завжди, – прошепотіла Віолетта, обіймаючи доньку.

Мадам Жозефіна спостерігала за ними, і в її очах з’явилася м’яка усмішка.

– Віолетто… – тихо сказала жінка. – Я навіть не сумнівалася, що це так… адже вона так схожа на тебе. Чому ти не сказала мені всієї правди?

Віолетта усміхнулася матері крізь сльози, стискаючи Лолу в обіймах.

– Мамо, це буде довга історія. Я все розповім тобі… Досі я й сама не знала. Але… Я знаю, хто він… хто він насправді. І тепер я знаю, що робити.