Читати книгу - "Гармонія , Анна Стоун"

— Чи не багато вони собі дозволяють, Канно?!

— Подивись на них! Вони ще зовсім діти! Їм потрібні розваги! Війну вони вже пізнали, на жаль. — усміхнулася Катана, поклавши долоню на його передпліччя.

— Але ж він кронгерцог! І тим більше як я поясню таку їхню поведінку? Хто вони один одному? Друзі?

— О-о! Набагато більше! Я не можу зараз сказати, але впевнена настане час, і вони самі нам зможуть пояснити!

— Все одно мені це не подобається! Якщо їм так добре разом, давай їх повінчаємо! — несподівано запропонував Мерлін.

Катана лише похитала головою.

— Зробімо найскладніше! Просто не заважатимемо їм! Захочуть одружитися — жодна сила їх не зупинить!

Мерлін згідно кивнув, хоч у чомусь він був не згоден. Але сперечатися зі своєю майбутньою Великою герцогинею не став.

* * *

Хлопець та дівчина усе частіше проводили вільний час разом. Їм подобалося сидіти в кімнаті Альбрехта, розклавши м’які подушки біля каміна. Іноді вони просто грілися, не промовивши й слова. Але найчастіше — співали.

У цьому було щось особливе. Їхні голоси зливалися настільки природно, що здавалося — вони створені одне для одного. Повітря навколо буквально тремтіло від тембру й злагодженості.

У ту холодну лютневу суботу вони сиділи вже в кімнаті Ради. Служниця щойно принесла їй нову сукню — спеціально для балу.

Коли Рада вдягла її, Альбрехт не втримався від сміху, тримаючись за живіт. Образ був настільки складний, штучний, майже карикатурний. Рюші, корсет, важкий кринолін — усе це заважало з кожним кроком. Рада й сама почувалася в ньому скутою. Її дратувало, що кравці знову проігнорували її побажання.

Вона ходила туди-сюди по кімнаті з руками на поясі, роздратована до межі. В цю мить вона була ладна кинути ту сукню просто в камін.

— Я в ній не те що танцювати — дихати не можу! — обурено пирхнула вона.

Альбрехт підвівся з підлокітника крісла й підійшов ззаду. Він підчепив пальцем зав’язку на її корсеті й замислився.

— А що, як трохи змінити сукню? Заклинання ж ми знаємо! — раптом запропонував він.

— Змінити? Як саме? — здивовано запитала Рада. — У тебе нічого не вийде!

Альбрехт окинув її уважним поглядом, а тоді раптом зробив щось, що спершу шокувало дівчину. Не зважаючи на важкість вбрання, він одним рухом підняв спідницю й розстебнув застібку на талії. Кринолін із глухим стуком гепнувся на підлогу, на щастя, не зачепивши хлопця.

Рада ошелешено втупилась у нього.

— І це твоя герцогська поведінка? — розсміялася вона. — Просто заліз під мою спідницю!

— А що? Ти сама б змогла зняти цю конструкцію? — з удаваною серйозністю відповів Альбрехт. — Та й узагалі, зараз мене цікавить лише сукня! — додав він і підморгнув. — Хоча, зізнаюся, ніжки в тебе гарні!

Рада розсміялася й жартома дала йому потиличника. Альбрехт, стримуючи сміх, витяг чарівну паличку з-за пояса й заходився бурмотіти заклинання одне за одним, час від часу прохаючи дівчину покрутитися.

Рада, хоч і не розуміла, до чого він веде, слухняно виконувала прохання. Коли навколо неї замиготіли спалахи заклять, вона заплющила очі. Відчула, як щось впало, зникло, змінилося.

Коли розплющила очі — аж затамувала подих.

Її незручна сукня змінилася до невпізнання. Корсет зник, рукави вкоротилися, плечі залишились відкритими, а довжина — вдвічі меншою. Тепер сукня сягала лише колін і нагадувала стильний наряд із двадцятого століття. Для їхнього світу вона виглядала химерно, але водночас — яскраво й цікаво.

— О, Альбрехте, це… це неймовірно! Але боюся, я в ній не зможу вийти в люди! — розгублено прокоментувала Рада.

— Мені подобається. І тобі пасує. — усміхнувся він, оцінюючи результат.

Рада прокрутилася на місці, пройшлася кімнатою. Відчуття були незвичайними: вперше за весь день вона почувалася вільною. У цій сукні хотілося не просто ходити — у ній можна було танцювати, навіть бігати.

— Пам’ятаєш, що казала моя мама про нашу пісню? — засміявшись, спитала Рада.

— Набір слів, але прикольно! — підхопив Альбрехт з усмішкою.

Дівчина порилася на столі й витягла повністю списаний аркуш паперу.

— А уяви собі, якби ми заспівали на балу! — несподівано запропонувала вона.

Альбрехт розсміявся, не сприйнявши її слова всерйоз.

— Нас спалять на багатті, якщо ми заспіваємо «Ти»!

— Хай тільки спробують! — Рада відступила до ліжка, змовницьки підморгнула й ухопила дві подушки: одну залишила собі, другу жбурнула в нього. — Захищайся! — вигукнула вона, замахуючись.

— Прийнято! Ми ж не шукаємо легких шляхів! — засміявся Альбрехт, ухиляючись від удару.

З тією піснею вони ніколи не могли залишатися спокійними. Здавалося, що її енергія змушує перевертати все догори дригом. І попри шалений рух, їм вистачало дихання, аби співати. Їхній хаотичний танець по кімнаті вже давно став невіддільною частиною мелодії.

А: Я не буду твоїм!

Р: Я не твоя, чуєш!

Чому ти такий тихий?!