Читати книгу - "Дівчина, яку ти покинув"

— Скоро мені покращає, — вперто казала я, переконуючи себе, що це лише тимчасовий нежить — неминучий наслідок останніх кількох днів, пронизливого вітру й душевного потрясіння.

Вантажівка підстрибувала і вирулювала на вибоїнах, запона здіймалася, пропускаючи всередину краплі крижаного дощу. Під час сильнішої тряски голова молодого солдата теліпалася, він розплющував очі й впивався в нас несподівано лютим поглядом, наче попереджаючи, щоб ми лишалися на своїх місцях.

Притулившись до Ліліан, я дрімала, періодично прокидаючись і стежачи за невеличким трикутником запони, що де-не-де відкривала оку місця, які ми полишали. Я спостерігала, як розбомблені, роз’їдені вирвами передмістя змінюються старими містами, у яких цілі ряди будинків збереглися без помітної шкоди. Їхні чорні балки різким контрастом проступали на тлі білих поштукатурених стін, сади були повні вкритих бруньками кущів і охайних овочевих грядок. Ми проминали широкі озера, метушливі міста, пробиралися крізь глибокі ялинові хащі, де машина завивала, відчайдушно вгризаючись шинами в багнюку. Ми з Ліліан отримували мізерну пайку: трохи води і кілька окрайців хліба, які жбурляли нам у кузов, наче недоїдки свиням.

Та з посиленням лихоманки брак їжі турбував мене все менше. Ниючий біль у животі відступав перед іншими болями — у голові, суглобах, шиї. Апетит зник, і Ліліан мусила вмовляти мене змочити водою хворе горло і нагадувати, що я повинна їсти, поки є їжа, аби залишатися сильною. Кожне її слово лунало з надривом, наче вона вже знала, що на нас чекає, і знала більше, ніж могла дозволити собі розповісти. З кожною зупинкою її очі розширювалися від тривоги, і хоча мої думки були затьмарені хворобою, її страх заразив і мене.

Коли Ліліан засинала, її обличчя кривилося від переживань. Іноді вона прокидалася, хапаючи пальцями повітря і нерозбірливо скрикуючи від муки. Якщо мені ставало сил, я дотягалася до неї й торкалася плеча, намагаючись м’яко повернути її в дійсність. Часом, вдивляючись у німецький пейзаж, я питала себе, навіщо це роблю.

Відколи я дізналася, що ми прямуємо не до Арденн, моя віра почала відступати. Здавалося, комендант і всі домовленості з ним залишилися за мільйон миль позаду. Моє життя в готелі з блискучою, червоного дерева барною стійкою, моя сестра, містечко, в якому я зростала, — усе це тепер скидалося на сон, на плід моєї уяви багаторічної давнини. У реальному житті були самі незручності, холод, біль, постійний страх — наче шум у голові. Я намагалася зосередитися, пригадати обличчя Едуарда, його голос, але навіть це мені не вдавалось. У пам’яті поставали лише окремі уривки: м’який завиток його каштанового волосся на комірі, сильні руки — але я вже не здатна була поєднати їх у єдине заспокійливе ціле. Зараз мені була більш знайома понівечена рука Ліліан, що лежала поверх моєї руки. Я дивилася на цю руку з саморобними шинами, прив’язаними до її роздроблених пальців, і нагадувала собі, що в усьому цьому є певна мета, що сама сутність віри передбачає випробовування її тяжкими обставинами. З кожною милею зберігати віру ставало все важче.

Дощове небо розвиднилося. Ми зробили зупинку в маленькому містечку, і молодий солдат, розправивши довгі затерплі кінцівки, вибрався з машини. Мотор заглушили, і ми почули розмову німців зовні. Я швидко спитала себе, чи можна попросити в них води. Мої губи палали, руки й ноги були зовсім слабкі.

Навпроти мене принишкла Ліліан, наче кролик, що зачув небезпеку. Попри пульсування головного болю я намагалася думати і поступово зі звуків навколо зрозуміла, що нас оточує ринок: скрізь лунали веселі крики крамарів, чути було, як жінки впівголоса перемовляються з власниками яток. На якусь мить я заплющила очі й спробувала уявити, що замість німецької мови чую французьку, а місто, яке гомонить навколо, — це Сент-Перонна. Думками я поринула в дитинство. Я бачила, як моя сестра з кошиком під рукою оббирає помідори й баклажани, зважує їх у руці та м’яко кладе на місце. Я майже відчула сонячні промені на обличчі, запах saucisson, fromagerie[75], побачила саму себе — як повільно блукаю вздовж яток. А тоді запона піднялась і з’явилося жіноче обличчя.

Це було настільки несподівано, що я мимоволі ахнула. Вона побачила мене, і на мить мені здалося, що вона збирається запропонувати нам їжу, — але тоді вона розвернулась і, не випускаючи запону зі своєї блідої руки, закричала щось німецькою. Ліліан почала відповзати вглиб вантажівки і потягла мене за собою.

— Прикрий голову, — прошепотіла вона.

— Що?

Перш ніж вона встигла щось додати, в кузов влетів камінь і боляче вдарив мене по руці. Я опустила очі, розгубившись, і тут влетів ще один, влучивши мені в голову. Я моргнула і побачила ще трьох, чотирьох жінок. Їхні обличчя були викривлені ненавистю, і всі вони стискали каміння, гнилі картоплини, уламки деревини — усе, що потрапило під руку.

— Huren![76]

Ми з Ліліан забилися в кут, намагаючись прикривати голови, тоді як «снаряди» градом падали на нас. Гострий біль від ударів пронизував мою голову, мої руки. Мені хотілося загорлати у відповідь: «За що? Що ми вам зробили?» Але в їхніх обличчях і голосах було стільки ненависті, що мене кидало в холод. Ці жінки відверто зневажали нас. Вони ладні були розірвати нас на шматки, якби їм дали таку можливість. Страх, мов нудота, підступав до мого горла. Лише в цю мить я відчула страх, наче фізичну істоту — створіння, здатне змусити мене забути, хто я, знищити мої думки, випорожнити мій шлунок через напад тваринного жаху. Я молилася — молилась, аби вони просто пішли і все це припинилось. А потім, коли я насмілилася підняти погляд, я помітила молодого солдата — того, що сидів позаду. Тепер же він стояв осторонь і палив цигарку, спокійно озираючи ринкову площу. І тоді я розлютилася.

Бомбардування тривало, мабуть кілька хвилин, та здалося, що годинами. Уламок цеглини зачепив мій рот, і я відчувала на губах металевий слизький присмак крові.

Ліліан навіть не скрикнула, проте від кожного удару здригалася в моїх обіймах. Я притискалася до неї, наче це була остання твердиня в моєму всесвіті.

А потім усе різко обірвалося. Дзвін у моїх вухах припинився, тепла крапля крові сповзала в кутик ока. Я лише чула розмову надворі. А тоді запрацював двигун,