Читати книгу - "Лють"

Джон пробіг очима сторінку, і Вілл зрозумів, який рядок він читає. Недоторканна, яка може жити тільки з іншою Парією.

Вілл перехилився через стіл, щоб перебрати на себе увагу Джона.

— Хто ця Парія, Джоне?

Той не відводив погляду від листа.

— Не знаю.

— Це хтось, кого Аліша знала давно. Хтось, з ким вона вимушена жити тепер. — У кишені у Вілла задзвонив телефон, але він не звертав уваги. — Мені потрібно, щоб ти сказав мені, хто ця Парія, Джоне. Я маю це почути від тебе.

Джон знав відповідь. Здогадався. Вілл бачив це по його очах. Та все, що він сказав:

— У вас телефон дзвонить.

— Нехай, — відповів Вілл. — Хто ця Парія?

Джон похитав головою, та Вілл бачив, що він уже на межі.

— Розкажи мені, про що вона говорить.

Телефон не вгавав. Але Вілл не поворухнувся, щоб вимкнути його. Він побачив, що Джон вислизає, що дзвінок діє на нього мов застережний дзвін, який нагадує колишньому ув’язненому, щоб тримав рота на замку.

— Джоне, — підштрикнув його Вілл.

Джон підвівся, зіжмакав листок і жбурнув його Віллу в обличчя з криком:

— Я ж сказав, не знаю!

Вілл сперся на спинку стільця, подумки проклинаючи Енджі за те, що обрала не той час, щоб йому передзвонити. Розкрив телефон і сердито сказав:

— Що?

— Трент, — сказав Лео Донеллі. — Я у Майкла.

— Зажди, — сказав Вілл, притис телефон до грудей і сказав Джону: — Я вийду на хвилину і відповім на дзвінок, добре?

Джон похитав головою.

— Робіть, що хочете.

Вілл вийшов з кімнати, приклав телефон до вуха і зачинив двері.

— Що таке, Лео?

— Я поїхав до Майкла, як ти й просив.

Вілл відчув спалах гніву. Джон от-от мав розколотися. Якби дурний телефон не задзвонив, він уже викладав би усю історію їм.

— Я постукав у двері, бо знав, що Майкл удома, — його машина стоїть на вулиці перед будинком.

Вілл сперся на стіну, відчуваючи, як на нього накочує втома безсонної ночі.

— І?

— Ніхто не відчинив, але потім під’їхала патрульна машина округи Дікеб, а за нею їхала Джина. Джина — це його жінка. Вона викликала їх для захисту, поки забиратиме з дому речі.

— Зрозуміло.

— Вона здала назад на під’їзну алею, і не міг же я сховатися за кущем. Довелося підійти до неї, спитати, як вона. Вона подивилася на мене, як на гівно в каші. Мабуть, через те, що я Майклів друзяка.

Вілл подумав про Джона, котрий сидів у кімнаті для допитів.

— Ти ж мені це не просто так розказуєш?

— Думаєш, я тебе подрочити надумав, салаго? У мене, між іншим, досвіду на десять років більше, ніж у тебе.

— Твоя правда, — кивнув Вілл і знову сперся на стіну, не знаючи, скільки ще часу забере ця розмова. — Валяй.

— Отже, — повів далі Лео. — Хлопці з Дікеба були не дуже раді мене бачити. Видно, Майкл їм добряче насолив з загиблою сусідкою. Не схотів з ними говорити, не схотів давати свідчення, не пустив оглянути свій будинок.

Тепер уся Віллова увага цілком належала йому.

— Я так собі думаю, вони відгукнулися на Джинин дзвінок, щоб усе добре роздивитися.

— І?

— Після того як вона зрозуміла, що Майкла нема вдома, вона не схотіла пускати їх у будинок. — З деякою гордістю Лео додав: — Нехай вона його ненавидить до сказу, та вона таки жінка копа. Знає, що не можна дозволяти абикому пхати носа у твій дім, якщо нема папірця від судді.

— Я чогось не розумію?

— Дай договорити, — застеріг Лео. — Цей коп, Барклі, розлютився за те, що його лишили з носом. Тому зігнав злість на мені, сказав, щоб я забирався на хрін з приватної власності. — Вілл почув, як клацнула запальничка, — Лео запалив сигарету. — Ну, я собі й почвалав на вулицю. У нас же вільна країна, так? Вулиця Барклі не належить.

Вілл уявляв собі цю сцену. Не можна наказувати копу забиратися, якщо не хочеш, щоб він наступав тобі на п’яти до кінця твого життя.

— Я собі покрутився коло Майклової машини, подумав ще, чого це вона стоїть через дорогу, а не на його доріжці, а тоді прийшла сусідка, яка збиралася їхати в супермаркет. Діставуча сучка, скажу я тобі, але я спитав у неї, де Майкл, і вона сказала… — Лео зробив паузу, щоб затягнутися сигаретою. — Вона сказала, що Майкл приїхав десь із годину тому. Вона саме забирала пошту, коли він під’їхав. Він запитав її про машину, яка стояла на його доріжці.

Вілл раптом відступив від стіни.

— Яка машина?

— Якась машина на під’їзній доріжці, — відповів Лео. — Майкл хотів знати, чи давно вона там стояла. Вона сказала, хвилин п’ять, може, десять, і він пішов, навіть не подякував.

— А далі що?

— Сусідка зайшла до себе, взяла список покупок і знову вийшла надвір. — Лео знову затягнувся. — Та тільки цього разу вона помітила, що та машина на доріжці розвернута в інший бік, стоїть задом до гаража. І побачила Майкла, який замикав гаражні двері.

— Чорт.

— Він помахав їй ручкою, зачинив багажник, сів і поїхав.

Зачинив багажник, луною промчало у Вілла в голові. Майкл поклав щось у багажник.

— А вона не сказала, яка то була машина? — спитав Вілл.

— Чорна. У моделях вона не тямить.

Віллове серце перестало битися.

— Лео, коп і досі там?

— Ага.

— А Джинина машина стоїть на доріжці?

— Ага.

— Піди на доріжку і зазирни під багажник. Мені треба знати, чи є на бетоні свіжі сліди оливи.

— Хочеш, щоб мені член відстрелили?

— Ти мусиш це зробити, — наполягав Вілл, а горло йому вже боліло, бо говорити було понад силу. — Скажи мені, чи є там свіжі плями.

— Господи, — пробурмотів Лео. Вілл почув, як він видихає струмок диму. — Гаразд, зачекай.

Вілл міцно заплющив очі й уявив, як Лео йде через вулицю в бік Майклової доріжки. Зазвучав чоловічий голос, мабуть, копа, якого звали Барклі, потім було кілька стогонів — то, мабуть, Лео нахилявся до землі. Знову закричав місцевий коп, Лео щось крикнув йому у відповідь. І нарешті він знову озвався в трубці.

— Так, є свіжі сліди. Не може бути, щоб від Джининої тачки, бо вона заїжджала на доріжку…

Вілл з розмаху закрив телефон, засунув його в кишеню і влетів у