Книги Українською Мовою » 💛 Фентезі » Vita Nostra 📚 - Українською

Читати книгу - "Vita Nostra"

В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Vita Nostra" автора Марина та Сергій Дяченко. Жанр книги: 💛 Фентезі. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 98 99 100 ... 111
Перейти на сторінку:
метнулася в завулок. Влетіла у двір. Кинулася до гуртожитку. Тільки б він був удома.

Затарабанила у двері з цифрою три. Саме цю двомісну кімнату на першому поверсі надали минулого семестру молодятам Кості й Жені.

— Увійдіть! — почувся незадоволений голос.

До початку заняття зі Стерхом залишалося три хвилини. Теліпався рожевий телефон на шиї.

— Сашко?

Вона озирнулася. Костя йшов коридором, у руках його диміли два кухлі.

— Виручай, — кинула вона без передмов. — У мене практика о дванадцятій нуль п’ять. І мама щойно приїхала.

— Мама?!

— Я їй забороняла… Без попередження… Ну що мені робити?! Піди до Стерха, прошу тебе, а я піду на твій час…

Костя поставив кухлі на підлогу. Глянув на годинник.

— Мій час відразу після тебе. Дванадцята п’ятдесят п’ять.

І, не обертаючись, бігцем кинувся до виходу.

Відчинилися двері кімнати. Визирнула Женя — у халаті, здається, сонна. Витріщила очі.

— Самохіна?!

— Тут Костя чай заварив, — сказала Сашка, поглядом вказуючи на підлогу.

І ретирувалася.

* * *

Мама стояла посеред вестибюля, недовірливо дивилася на бронзового вершника під куполом. Купол опромінювався, коли виходило сонце, і пригасав, коли набігала випадкова полуденна хмара.

— Привіт, ма.

Мама озирнулася, мов ужалена.

— Сашхен?

Їй було ніяково й незручно перед Сашкою, і водночас вона була дуже рада її бачити.

— Кого ти тут шукаєш?

— Тебе. — Мамині щоки порожевіли.

— Щось трапилося?

— Та ні… Просто…

— Вирішила все-таки перевірити, чого мене тут вчать?

— Ні. — Мама відвела погляд. — Просто… Схотілося тебе побачити, ось і все.

— Тоді підемо до мене?

Студенти дивилися на них із подивом. Сашка вивела маму з інституту і далі, через вулицю, провела повз левів. Відімкнула нижні двері світлим ключем, верхні — темним.

— Заходь.

Мама огледілася. Крихітна, майже іграшкова квартирка, старовинна конторка, в’юнок за вікном.

— Дивлюся, ти непогано влаштувалася…

— Розташовуйся, — Сашка не без натуги підтримувала недбалий, упевнений тон. — Відпочинь з дороги. Як добралася?

— Донечко, ти розумієш…

Мама затнулася. Сашка дивилася прямо, щиро, навіть не думаючи їй допомагати.

— Ми одна одній наговорили… стільки… Я знаю, тобі не хотілося, щоб я приїжджала. Але я просто не можу жити з ось цим усім… Що ми одна одній сказали.

Сашка розтягла губи.

— Ма, це ж просто слова. Чого вони варті? Ла-ла-ла, бла-бла-бла… Сказали, покинули, забули… Вибач, мені треба йти на заняття. Тут чайник, чай, печиво… кефір… Дочекайся мене, гаразд?

Мама проводжала її поглядом. Сашка тільки тепер помітила, які в неї збуджені, тривожні, зацьковані очі.

* * *

Вона вибігла на ґанок інституту, миттю вискочила на четвертий поверх і далі, на горище. Зупинилася перед круглим курним віконцем і замислилася.

Чим загрожує мамин приїзд?

Та, взагалі, нічим. Напевне. Сашка не порушила жодного правила, встановленого Коженниковим. Хіба що заняття зі Стерхом… Стерх завжди сам складає розклад і дуже болісно сприймає свавілля студентів… Але він не має звички подавати доповідні, тільки щось станеться. Зрештою, Сашка пояснить йому ситуацію, це ж форс-мажор…

Вона правильно зробила, що вивела маму з інституту. Але якщо міркувати теоретично: що могла мама там побачити? Що такого компрометуючого? Кульгавих убогих другокурсників? Але хіба інваліди позбавлені права на вищу освіту?!

Інститут оточено грубим шаром інформаційної вати. За два роки Сашка чудово в цьому переконалася. Захисне покриття з банального побуту, відчутної провінційної звичайності. Випадковий свідок нічого не помітить. Ось Костина мама приїздила на весілля й не побачила нічого незвичайного. Однокурсники, лекції, сесії. Любов, весілля. Важко вибити кімнату в коменданта. Смугасті матраци в общазі. Студентська їдальня…

Така сама інформаційна порожнеча поступово, густішаючи з кожним роком, обволікала кожного, хто потрапляв сюди надовго. Просто, звичайно, провінційно: «Навчається в Торпі». І нікого це не обходить. Хіба мало на світі чиїхось знайомих і родичів, які є, але їх нема? Які роками не пишуть і не дзвонять, і це нікого не хвилює, адже вони є — десь там…

Сашка переривчасто зітхнула. Мама приїхала — це нетипово, ніхто не чекав такого повороту подій. Страшного, звичайно, нічого нема…

Але мама повинна сьогодні ж увечері повернутися додому!

Спливав час. Костя сидів у чотирнадцятій аудиторії в Стерха. Хоч би в нього нормально пройшло заняття…

Перше заняття цього року. Він зірвався, не запитуючи ні про що, просто зірвався й побіг — щоб підстрахувати Сашку.

А мама?

Сашка стисла в долоні рожевий футляр телефону. Із круглого вікна було видно вулицю. Якби мама намислила крадькома вийти з Сашчиного помешкання і з’явитися з інспекцією в інститут — Сашка побачила б.

За хвилину до свого — колишнього Костиного — часу вона спустилася до дверей аудиторії. Вийшов Костя; Сашка втупилася поглядом у його обличчя, намагаючись визначити: нормально? Добре? Обійшлося?!

Костя посміхався.

— О’кей.

— Дякую, — палко прошепотіла Сашка і, притримуючи на грудях футляр із телефоном, увійшла в аудиторію.

— Добрий день, Миколо Валерійовичу, вибачте, що я переставила час, це я винна, тут така справа…

— Тихо, тихо, Сашенько, навіщо стільки темпераменту… Нічого страшного, ми добре попрацювали з Костею. Більше так не робіть… Що трапилося?

Сашка сіла за стіл, сплела пальці.

— Мама приїхала в Торпу.

Стерх підняв брови. Трикутне обличчя його залишалося незворушним, але Сашка відразу відчула, що новина справила на нього куди більше враження, ніж навіть Сашка розраховувала.

— Вона сьогодні поїде, — сказала дуже швидко. — Я її проведу.

— А… чому, ви не знаєте?

— Ми посварилися влітку, перед моїм від’їздом. Вона… ну, я її переконала, здається, але вона дуже хотіла, щоб я покинула… перевелася. — Сашка опустила очі.

— А навіщо конкретно вона приїхала? Не говорила?

— Хоче впевнитися, що мене не втягли в тоталітарну секту, — після паузи зізналася Сашка.

— Це дивно, — замислено сказав Стерх. — У вас дуже близькі стосунки?

— Так. Тобто ні. Тобто… У нас різні стосунки… були. Вона вийшла заміж, народила дитину…

— Знаю, знаю… Сашенько, не треба турбуватися, не треба кривдити її. Можете познайомити її з Олегом Борисовичем, зі мною… З іншими викладачами… Нехай пройдеться інститутом… Але чим швидше вона повернеться додому, тим краще буде для неї і для вас.

— Ага, — сказала Сашка. — Миколо Валерійовичу… У мене до вас іще одне запитання.

— Так?

— Що таке дієслово умовного способу?

— Ви маєте на увазі юнака на ім’я Єгор Дорофєєв?

Сашка випросталася.

— Так.

Стерх, роздумуючи, торкнувся гострого підборіддя:

— Досить рідкісна спеціалізація… Усі дієслова винятково вартісні, але умовний спосіб має свою специфіку. У Мові це проектні конструкції, котрі відкривають віяло можливостей… Ви, наскільки я розумію, розлучилися з Єгором?

Сашка насупилася.

— Це важливо?

Стерх потягся, розминаючи складені крила.

— Вважаєте, що це не моя справа? Як скажете. Давайте-но згадаємо покрокові внутрішні

1 ... 98 99 100 ... 111
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Vita Nostra», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Vita Nostra"