Читати книгу - "20 000 льє під водою"

Незважаючи на те, що лампи на стелі погасли, салон був залитий яскравим світлом. Це пояснювалося тим, що крижані стіни відбивали промені прожектора «Наутілуса». Я не можу описати чарівного ефекту цього освітлення. Кожна нерівність — виступ, заглибина чи грань айсберга з примхливими формами поверхні — відбивала промені різного кольору залежно від своєї структури. Тут немовби були зібрані розсипи всіх дорогоцінних каменів, особливо сапфірів і ізумрудів, блакитні й зелені промені яких перехрещувалися. Стіни весь час переливалися найніжнішими опаловими тонами, немов вогняні діаманти, спалахували яскравими зірками, блиску яких око не могло витримати. Могутнє світло прожектора посилювалося в стократ, як посилюється світло лампи, вміщеної за товстим опуклим склом великого маяка.

— Яка краса! — крикнув Консель.

— Так! — обізвався я. — Це незабутнє видовище! Правда, Неде?

— Так, тисяча чортів, правда! — відповів Нед Ленд. — Це чудово! Я скаженію від того, що повинен визнати це! Я ніколи нічого подібного не бачив! Але це видовище може нам коштувати дорого! І якщо вже говорити начистоту, я думаю, що ми дивимося зараз на те, що природа заборонила бачити людським очам.

Нед був правий. Це було надто прекрасно. Раптом крик Конселя примусив мене обернутися.

— Що там? — спитав я.

— Нехай пан закриє очі! Нехай не дивиться!

З цими словами Консель закрив свої очі обома руками.

— Та що з тобою, мій хлопче?

— Я засліплений!

Я мимоволі подивився у вікно, проте змушений був відразу закрити очі від нестерпного блиску.

Я зрозумів, що сталося. «Наутілус» повним ходом помчав уперед. Тому спокійний блиск крижаної стіни раптом перетворився в яскраву смугу. Вогні міріадів діамантів злилися в єдиний сніп. «Наутілус» летів серед суцільного потоку вогняних блискавок.

У цей час віконниці зачинились. Осліплені, ми притулили руки до очей, перед якими спливали концентричні кола, подібні до тих, що виникають перед сітчатою оболонкою, коли подивишся на сонце. Минув деякий час, перш ніж ми змогли нормально дивитися.

Нарешті, ми забрали руки від очей.

— Слово честі, — сказав Консель, — я ніколи б не міг повірити цьому.

— А я й тепер ще не вірю! — обізвався канадець.

— Коли ми повернемося на землю, — додав Консель, — сповнені вражень від такої кількості чудес природи, якими жалюгідними здадуться нам заселені землі і творіння людських рук! Ні! Цивілізований світ тепер нас не зможе задовольнити!

Такі слова від завжди спокійного фламандця свідчили, до якого ступеня дійшов наш ентузіазм. Але канадець не забув влити свою ложку дьогтю в нашу бочку меду.

— Цивілізований світ! — сказав він, хитаючи головою. — Будьте спокійні, друже Консель, ми в нього ніколи не повернемося!

Була п’ята година ранку, коли почувся новий удар, на цей раз попереду «Наутілуса». Я здогадався, що його бивень зачепив глибу льоду. Очевидно, стерничий невдало зманеврував у цьому підводному каналі, захаращеному крижаними глибами, де плавання було нелегкою справою. Я подумав, що капітан Немо накаже обійти перешкоду, і, змінивши напрям, ми знову попливемо звивинами тунелю. У всякому разі просування вперед не можна було припинити зовсім. Але всупереч моїм сподіванням, «Наутілус» швидко пішов заднім ходом.

— Що це, ми повертаємося назад? — спитав Консель.

— Так, — відповів я. — Очевидно, з цього боку в тунелі немає виходу.

— Отже?..

— Отже, дальший маневр надзвичайно простий. Ми повернемося тим самим шляхом і вийдемо через південний отвір тунелю. От і все!

Говорячи так, я намагався надати своєму голосові упевненості, якої насправді в мене не було. Тимчасом задній рух «Наутілуса» збільшувався, і корабель ішов тепер на повну швидкість.

— Це вже затримка, — промовив Нед.

— Хіба не все одно, раніше чи пізніше на кілька годин, аби тільки вибратися звідси, — сказав Консель.

— Так, — повторив канадець, — аби тільки вибратися!

Я деякий час прогулювався з салону до бібліотеки і назад. Мої товариші сиділи мовчки. Незабаром і я сів на диван і, взявши книгу, почав її машинально проглядати.

Через чверть години до мене наблизився Консель і сказав:

— Це дуже цікаво, що читає пан?

— Надзвичайно цікаво! — відповів я.

— Ще б пак! Адже пан читає свою книгу!

— Свою книгу?

Справді, в руках я тримав «Таємниці морських глибин» і навіть не підозрював цього. Я закрив книгу і знову почав свою прогулянку. Нед і Консель підвелися, вирішивши вийти.

— Залишайтеся, друзі мої, — затримав я їх. — Побудемо разом, поки не вийдемо з цього тупика.

— Як буде завгодно панові, — сказав Консель.

Так минуло кілька годин. Я часто підходив до приладів, повішених на стіні салону, і вдивлявся в них. Стрілка манометра показувала, що «Наутілус» весь час плив на глибині триста метрів, компас — що ми постійно йдемо на південь, лаг — що наша швидкість дорівнює двадцяти милям на годину, надзвичайно велика в такому вузькому проході. Проте капітан Немо розумів, що найбільша швидкість не буде зайвою в наших умовах, коли хвилини були варті цілих століть.

О восьмій годині двадцять п’ять хвилин ми відчули новий удар. На цей раз поштовх ішов з корми. Я зблід. Мої товариші швидко схопилися на ноги і наблизилися до мене. Я схопив Конселя за руку. Ми запитували один одного поглядами, і ця мовчазна розмова була зрозумілішою за всякі слова.

Цієї хвилини в салон увійшов капітан Немо. Я підійшов до нього.

— Шлях на південь закритий? — запитав я.

— Так, пане професоре. Перевернувшись, айсберг закрив будь-який вихід.

— Отже, ми потрапили в льодову пастку?

— Так!

РОЗДІЛ XVI

Нестача повітря

Таким чином, «Наутілус» з усіх боків був оточений непрохідною крижаною стіною. Ми стали полоненими вічних льодів! Канадець стукнув величезним кулаком по столу. Консель мовчав. Я дивився на капітана. Його обличчя знову зробилося безпристрасним, як і завжди. Схрестивши руки, він поринув у роздум. «Наутілус» більше не рухався.

Невдовзі капітан заговорив знову.

— Панове, — звернувся він до нас спокійним голосом, — у тому становищі, в якому ми тепер перебуваємо, є два способи померти.

Ця загадкова людина своїм тоном нагадувала професора математики, який читає лекцію студентам.

— Перший, — продовжував говорити він, — це бути розчавленими кригою. Другий — умерти від задухи. Я не кажу про можливість умерти від голоду, бо продовольчі запаси «Наутілуса», безумовно, переживуть нас. Отже, подумаймо і зважмо обидва ці шанси.

— На мій погляд, капітане, — відповів я, — задухи поки що можна не боятися, бо наші резервуари наповнені.

— Правильно, — ствердив капітан Немо, —