Читати книгу - "Яр"

Але співчуття Лук'янчучка майже пі в кого не знаходила.

Я блукав яром. Після того пам'ятного першого березня й не заглядав сюди. Тоді тут було по шию снігу, і цей яр дався був мені взнаки, але тепер мене знову потягло до вогких і морочних урвищ. Перелізши на той берег, я здерся на величезний уламок граніту, що виснув над прірвою, і спустив ноги додолу. Ця гола скеля, чи, як її тут називали, Лоб, нагрілася проти сонця, але з яру тягло й тягло холодом. Не зважаючи на травень, дерева там, унизу, ще не всі порозпускалися і стояли голі, й осуви не здавались такими зловісними, як улітку. Було видно навіть струмок, що блищав на самому дні. Ліс у мене за спиною шумів густим листям, зеленіли буйною зеленню й садки в містечку, яке бовваніло на заході, по той бік яру.

Я ліг горілиць і задивився на пухкі білі хмари. Життя моє складалось не в найкращий спосіб, душу поймало смутком, і ті хмарки ніяк не насували настроєві. З Оленкою йшлося теж далеко не так, як сподівався. Душа боліла, коли я помічав сльози в її очах, а дівчина таки боляче переживала наш з Антоном конфлікт. Часом навіть не хотілося згадувати того вечора. Невже люди такі дурні, хіба можна сваритися ні за що, ні про що, коли й так вистачає лиха на білому світі?

Мені починало здаватись, що я давно вже не серджуся на Яголу, бо, власне ж, і сердитися не було причини. Усе від ревнощів, подумав я, від примітивних почувань та інстинктів, і людина людину завжди мусить розуміти.

Та варто було згадати сумні Оленчині очі, як під серце знову підкочувалося роздратування, і я відчував його майже фізично. Таки ж Антін проти нашого одруження, проти, і ніякими логічними конструкціями цього не можна забути, подумки сперечався я з ним, навіть коли поставити себе на його місце.

Тоді мені знову спадала на думку наша сутичка. Може, людиною керують не тільки оті примітивні до безглуздя інстинкти, а ще й якісь інші, наприклад, стадні? Усілякі там політичні погляди, переконання й тому подібна нісенітниця? Чи й це залежить від людського шлунку? Мабуть, таки-так. Але де ж тоді вихід?

Хтось сказав, що рибину тягне туди, де глибше, а людину — де краще. Я сумно всміхнувся. Очевидно, ця вигадка виявилася всемогутнім законом природи, бо досі не було такого, щоб люди від гарного втікали. Як же ж тут орієнтуватися, думав я, що взяти за компас? І знову той-таки шлунок? На нього й покладатись? Чого ж варті всі оті бучні гасла, які людство понавигадувало протягом довгої історії?

Я підвівся з Лоба й знову звісив ноги додолу. Зелена прірва яру викликала пекучі асоціації — мені пригадався наш концтабір і яруги у вічній мерзлоті. Одні дерева були вже зелені або цвіли пишним білим квітом, інші й досі недовірливо мружилися до сонця, не поспішаючи вдягтись у літне вбрання. Хіба ж не так і серед нас? — спитав я сам себе в думці. Одному травень здається літом, а іншому — зимою. Біля нашого концтабору вічна крига починала танути аж у червні. Як досягти загальної згоди, коли в кожного свої смаки і свої переконання? Я подивився вниз, де між голими дубами замелькали дві постаті: одна в чорному, друга в сірому. Згори люди здавалися маленькими, як миші. Вони повільно посувалися між деревами, і це взайве підкреслювало правильність мого мислення. Усе в житті відносне, подумав я. Сміховинна швидкість отих двох людців самим їм, певно, здається гранично великою, бо вони-таки біжать, а я б міг обох їх затулити долонею, однією долонею, навіть пальцем.

Сонце било просто в обличчя, і я примруживсь. Дві постаті поволі наближалися до Лоба, мов зумисне добираючи тільки голі, безлисті дерева, щоб мені краще було видно. Я вже хотів був знову лягти горілиць, бо яке кому діло до того, чого двоє людей бігає попід безлистими деревами. Але сценка мимоволі зацікавила — в яру не так часто можна побачити людей, і то-таки яр, а не той-о ліс, що в мене за спиною.

І в цей час сталося таке, що просто приголомшило мене. Задня постать, у сірому, наздогнала передню, чорну, чорна підкинула руки догори, пробігла ще кроків із п'ять, стала, вхопилася обіруч за стовбур чорного безлистого дерева, впала на траву й застигла, аж тоді пролунав розпачливий крик, розбиваючись на багато скалок. Сіра постать постояла обіч, тоді нахилилася над чорною, випросталась і побігла.

Я з жахом думав про те, що коли той чоловік помітить стежку, вона неодмінно приведе його сюди, до Лоба, бо іншої тут немає. Думав і чекав, спостерігаючи, як пальці на руках починають огидно тремтіти, мов у паралітика. Людини в сірому вже не було видно, її затулила густа зелень глоду та дикого вишняку. Десь неприємно заскреготала сорока, і стало чути, як унизу, під навислою скелею Лоба, куди я не міг заглянути, іде людина, — важка, нервова хода, шерхіт піску та дрібних камінчиків, які осипаються з-під ніг.

Мені раптом стало абсолютно байдуже, наче й ті кроки, і людина, чиє сапання я вже ясно вирізняв, ніскільки не хвилювали мене. Навіть руки перестали тремтіти, і коли з-поза гранітної брили виринула спершу голова в Антоновому картузі, а тоді й увесь Антін, я навіть не ворухнувся. Усе було так, як я й думав, бо характерну сутулу спину Яголи не можна було сплутати пі з чиєю іншою.

Антін здригнувся й почав швидко бліднути, і мені дуже не хотілося, щоб він казав оте своє «Здоров, здоров, зятику!», але Ягола саме так і сказав:

— Здоров... зятику.

Тоді, певно, і він дотямив усю безглуздість отакого слова, і смертельну блідість обличчя його почала змінювати нерівномірна, плямиста барва.

Я не спромігся відповісти, Антін, і досі важко сапаючи, ступив два чи три кроки, тоді знову став і подививсь на мене. Я відвернувся.

— Ти... нічого... вобше не