Читати книгу - "Яр"

— А ви б, діду, йшли в прийми до Литвинки, — сказала Єсохвадові в обідню перерву Явдошка Нетребиха, давши йому кілька картоплин у кожушках.

— Два старці в одну хату? — ковтаючи картоплю майже цілою, прошамкав дід.

Литвинка жебрачила із самої колективізації, але трималася облупленої, з обсмиканою на розпал стріхою, та своєї хатини.

— У Литвинки з рота воня, — засміялася якась дівчина, — а дід Єсохвад ще парубок ого!

Жарту не підхопили, бо придибав бригадир і почав піднімати людей:

— Уставайте, годі вже вам, он сонце де, вставайте, ше когось бенеря принесе.

Молодиці та баби заходилися вайлувато підводитись і брати сапи. Рядки кукурудзи, яку всі називали кукургузою або й пшеничкою, виструнчилися через усю балку мало не до яру, а треба було пройти туди й назад.

— Ото трудодень, хай би він запався! — кляла вголос Явдошка, розгинаючи затерплий поперек. — Скільки ж на його дадуть?

Питання було чисто риторичне, на цю тему вже балакано-перебалакано, та баби охоче підхопили Явдошчину репліку, щоб ще хоч трошки постояти.

— Казав Гудим, по хунту хліба й по кілу картоплі.

— Хай би він сам попонахилявся отако до сани!

— Булгахтєр Луценко каже, шо якби не оті-о, як їх, націвоналісти, то німець був би дав людям землю, у кого скільки було.

— А теперки вп'ять колихтів. Мать, понаравилось і німцеві.

— По хунту, — обізвалася знову перша баба. — І не знатимеш, кому його й сипать: чи дітім, чи курім.

Жінки неохоче понахилялися й зацюкали санами дорідний бур'ян.

— Де ту пшеничку шукать, коли самий пирій уродив та кульбаба?

— Ото нам і дадуть по хунту пирію. Кажуть, німець і з ріпи юшку варе...

— Хай би він, ирод, лучче з гімна пулі лив! — почувши розмову, докинув Єсохвад, і жінки голосно зареготали й знову повипростовувалися.

Коли здолали по піврядка, з Яру прибіг Васько, син Явдошчиної сусідки Палажки, принісши новину:

— Ой, шо ро-обиться! Діда Гудима забрали, булгахтера Луценка забрали!..

— Вп'ять?

— Уп'ять!

— Хто?

— Та хто: Лук'янчук Онисим, а з ним іще троє німців. І дядька Степана, Ванькового батька, і отого, шо з ціпком, дядька Степана, і тітчиного Мотриного Миколу...

— Ойойо!..

Мотря, яка стояла поряд, кинула сапу й побігла навпрошки додому, а жінки заґелґотіли, мов на ярмарку.

— Йва! — спитала Явдошка в бригадира. — За шо ж?

— Ти мене питай... — промимрив пополотнілий бригадир. — Mo, то тих, шо землю ділили? Так чого ж серед їх нема Пилипа Вороненка?

— І дядька Пилипа забрали! — похопився Васько. — Його й ворчиком із'язали, бо кидався на їх.

— Тоді це ті, що хотіли ділить землю, — сказав бригадир Іван.

Він зняв картуза, вдарив ним об коліно раз і вдруге, натяг його низько над брови й попросив жінок:

— Як питатимуть за мене, кажіть, не знаємо.

І попростував до найближчого яру.

— Оце тобі поділили землю...

— А хоб їм по три архини наділили.

— Добрі міні ослобонителі.

Хтось позирав у бік Яру, хтось дивився, як ближче та ближче до яру підходять бригадир Іван, а малий Васько вкотре переповідав:

— І діда Гудима, і булгахтера, і дядька Степана, Ванькового батька, і отого дядька Степана, шо з ціпком...

— І Вороненка?

— Еге ж!

— І Мотриного?

— І тітчиного Мотриного, аякже!

Це було в понеділок, а наступного вечора, саме напередодні першого травня, сталась інша подія, що розгойдала все містечко. Поліцай Онисим вертався з наряду додому, і біля хати Пилипа Вороненка хтось пошпурив у нього каменюкою. Онисим обернувся, та тут полетіла ще одна. Він ухиливсь од неї, але третя влучила його в лоба. Онисим гаркнув:

— Стій, бо вб'ю!

Але за штахетником тільки ноги лопотіли. Не довго думавши, Лук'янчук приціливсь і вистрілив на шум. Пролунав дикий вереск. Перестрибнувши через паркан, поліцай мало не наступив чобітьми на людину, яка судомилася на землі. То був син учора заарештованого Пилипа Вороненка — чотирнадцятирічний Витько.

Піднявши встреленого собі на плечі, Онисим Лук'янчук поніс його до поліції. Витько знепритомнів і не пручавсь. Наступного дня його віддали матері, а ще за дві доби хлопець помер.

Містечком пішов гомін, злий і невблаганний. Забувши й про тридцять сьомий рік, і про тридцять третій, люди пригадували німцям усе: і тих євреїв, що невідомо де й ділися, і арешти, які не залежали від політичних переконань, і ці, нові, з останнього понеділка, і ту землю, що нею німець лише піддурив людей спантеличивши. Єсохвад ходив базаром і казав на повний голос:

— Оце слобонителі, хоб їм духи з тіла ослобонилася!

Усі те чули, і нікому не спало на думку виказати діда німцям. Увесь базар гомонів, і тільки Лук'янчучка розпиналася за сина:

— А як він моєму Ониськові голову