Читати книгу - "Яр"

Максим здивовано блимнув на людину в чорному френчі. З темряви навпроти лунав стурбований і щирий голос:

— Мы уже семь раз вас из списков вычеркивали. Дело в том, что все, кто нигде не работает... Ну, понимаете, в Германию. Новый комендант Франц Зиґель — это не тот Отто фон Штаубен. Это человек, ну, твердый. Поймите же и нас, Максим Архипович! Я все сделаю, чтобы вам было хорошо, я понимаю, только ста-аньте куда-нибудь на работу, ладно?

Афіноґенів голос і справді благав, і хоч обличчя не було видно, але Максим у цю мить вірив, що начальник поліції абсолютно щирий із ним. Ото новина! Невже Афіноґен і справді повірив у ту нісенітницю, яку сам же вигадав? Може, Ганна Базилевич таки влучила тоді?

Максим ладен був сміятися, та згадались інші слова пані Ганни — про ярівських євреїв і про те, що Афіноґен знає, де вони поділися, — і по спині пробігли мурашки. Рантом стало моторошно сидіти поряд із цією людиною, і Максим не міг витримати, щоб не підвестись.

Афіноґен сприйняв це як натяк і теж устав.

— Договорились, Максим Архипович? Я ж говорю: понимаю вашу, ну, задачу и все такое прочее, только ж... Ну, спасибо!

Він намацав Максимову руку й заходився бурхливо трясти її. Максим також сказав:

— Спасибі й вам.

— Незачто, незачто, — говорив Афіноґен. — В такие времена нужно, чтобы, ну, таскать, рука руку... Понимаете? Так нельзя, чтоб «моя хата скраю».

По цьому він пішов, а Максим знову сів на лавицю. Останнім часом усі заповзялись переконувати його, ніби й справді не можна будувати свою хату скраю. Усі: Антін, і Олег, а тепер і Афіноґен. Максим намагався відвернути увагу й думати про щось інше — клин клином вибивають, і це було в принципі вірно. Але думки снувалися все навколо цього. У принципі — то ще не абсолют, бо навіть і правила мають винятки. Що ж із цим чоловіком робити — подякувати йому чи, навпаки, послати під усі три чорти? Іншим разом Максим би засоромився, бодай сам перед собою, що й досі не вивів людину з омани й вона думає про нього не те, чим він є насправді; але сьогодні мук сумління не було.

Максим тяжко зітхнув. Доведеться-таки стати десь до роботи, подумав він, хоча це й матиме вигляд, ніби я піддався на вмовляння або, ще гірше, — злякався. І кожне вважатиме за обов'язок думати, ніби це саме його доробок. Я принципово не можу погодитися з цими людьми, сказав Максим сам собі, і не тому, буцімто вони помиляються, а через те, що я не згоден із ними з багатьох кардинальних питань. Кожне з себе клеїть провидцю й педагога й лізе з повчаннями, не дбаючи про те, як їх сприймуть. Мабуть, найшкідливіша риса людини — упертість, але що робити, коли вона є, що діяти, якщо так улаштований світ? Паскудний світ, якого не переробиш, бо він, певно, так і задуманий.

— Іди вечерять.

У світлявих рамцях прочинених дверей стояла Марія й дивилася в його бік: Максим не озвався, і вона спитала:

— Ти тут?

Він заворушився й виказав себе.

— Ітимеш до неї? — спитала Марія.

За ці кілька місяців, одколи повернулася додому з мандрів, сестра трохи оклигала. Видно, життя бере своє, думав Максим, або ж людина така нестала у своїй любові та своїх почуттях. Дивлячись, як у Марії потроху наливаються рум'янцем щоки й оживають очі, Максим і радів, і часом злився, не знаючи й сам на кого й за що.

Не відповівши на сестрине запитання, він обтрусив штами й поплентав до хати. «Зрештою, не ми все це вигадали, не нам його й переробляти», — сказав він.

— Хоч нам від того й не легше.

— Від чого? — подивувалася Марія. — Він тобі щось казав?

Максим сердито махнув рукою, тільки тепер збагнувши, що промовив останнє речення вголос.

У колишньому колгоспі імені Чапаева, який тепер називався громадським господарством №1, засіяли майже все: і озимі, і яровину, що спершу досить здивувало кожного, хто мав причетність до громгоспу. Але вже в кінці квітня стало зрозумілим, що великого врожаю сподіватися нема чого. Лани пшениці стояли обрідні, можна було ходити між стеблами, не наступаючи на них ногою. Дід Єсохвад реготав:

— Хо посіяли, те й пожнемо! Насіння нємцові вернемо. Якхо в колихтіві крали, то хоб тут нє? Ге-ге, де воно таке бачено!

— Чи ви в тому колихтіві хоч були, діду! — обурювалися молодиці.

— А хо з того, хо сам я не був? Зате ви були!

Чи не єдиний з-поміж усіх тепер ходив Єсохвад у лайку добровільно, без примусу, бо його довідка з Кирилівської лікарні й досі мала вагу. У діда ж були на те свої причини. Коли жінки сідають у перерву переобрати, гляди, котрійсь і шкода стане безпритульного волоцюгу, серце людське не каменюка, і якщо тобі дивляться в рота, ніякий шмат не полізе, навіть найсухіший. Тепер Єсохвад уже не ходив попідвіконню пі з іконкою, пі з Євангелієм, ні так із торбою, кожен стеріг окрайця, мов душу, і всі дивувалися, чим живе бідолашний жебрак.

Єсохвадова хата, ніким після голоду не доглянута пустка, завалилася ще перед війною. Вона стояла над самісіньким урвищем, і яр навесні сорок першого року поглинув її. На тому місці, де височіла колись хата, тепер було провалля, у якому буйно росла бузина, і тільки поміж хащів можна ще було побачити перемішане з глиною трухляве колоддя та просякнуту сажею цеглу. Ненаситний яр уже ковтнув і все Єсохвадове дворище та увесь город, угризаючись потроху до його колишнього сусіди, кума Ничипора. Ничипір оббивав голодну кручу пакіллям,