Читати книгу - "Лицарі Дикого Поля. Том 1"

Стефан уважно слухав батька, а потім швидко й завзято заговорив:

— Батьку, зроби мені ласку! Дозволь мені повести цей загін! Прошу тебе! Дозволь мені розігнати цю сволоту, покрити себе славою й заслужити марсів вінок на своє чоло!

Очі молодого Потоцького горіли, і він не зводив їх із батька в очікуванні відповіді.

Микола задумався. Син його був хоробрим, але молодим і недосвідченим. Ну, а де ж йому здобути військовий досвід, як не приборкуючи повсталу чернь?! Сам коронний гетьман уважав, що козаки не зможуть чинити серйозного опору: у його розумінні вони були ледачими і свавільними хлопами, які втекли за пороги від законної і справедливої влади своїх панів. Тому гетьман уважав, що цілком достатньо послати туди невеликий загін — що менше, то краще, більше слави буде. То чому ж ця слава не має дістатися його синові? Проте все ж гетьман Потоцький остерігся ризикувати своєю дитиною, тому відповів Стефану так:

— Сину мій, хто гідний очолити моє військо, крім тебе?! Іди і здобудь собі славу своєю шаблею. Знищ це зміїне кубло, пройди степи і ліси, зруйнуй, зрівняй із землею це мерзенне скопище козаків — Січ, і приведи цю наволоч до праведної кари. А під твоїм началом я відправлю козацького комісара Шемберга, щоби додати тобі, синку, солідності як командувачу війська.

Пан коронний гетьман схитрував — насправді головний нагляд за цим походом він мав намір доручити більш досвідченому у воєнній справі козацькому комісару Шембергу, але не хотів ображати й засмучувати сина таким обережним рішенням.

— Батьку! Я привезу тобі голову цього Хмельницького! — хвалькувато вигукнув Стефан, сяючи від радощів, адже побоювався, що батько відмовить йому.

Сказано — зроблено. Коронний гетьман відправив проти козаків дванадцять тисяч війська. Знову ж, вірний своїй ідеї зручності пересування, гетьман розділив цей загін на дві частини: молодий Потоцький повів сушею шість тисяч солдатів, серед яких були дві тисячі гусарської[93] і драгунської кінноти. А чотири тисячі реєстрових козаків разом із двома тисячами іноземних найманців попливли Дніпром до Кодацької фортеці, де вони мали долучитися до Стефана Потоцького. Відправлені війська були найкращими й добірними воїнами, здатними з легкістю розгромити баламутів — люблячий батько вирішив, що синові слід виділити не такий уже й маленькій загін!

Однак усе-таки коронний гетьман сповна не довіряв реєстровим козакам. Адже він посилав їх воювати проти їхніх земляків, тому перед відправкою всіх козаків і найманців урочисто привели до присяги на вірність Речі Посполитій.

Сам же опальний Хмельницький поки ще нічого не знав про це і квапливо їхав із Криму на Січ зі своїми товаришами та Тугай-беєм.

На рідний Микитин Ріг Тимофій повертався в глибокій задумі. З усіх пір року він найбільше любив весну. А весна у степу була дивовижна: трави ще не піднялися високо, і весь степ був укритий ніжно-зеленим килимом із золотими зірочками кульбабок, що з’єднувався вдалечині з блакитним, немов вимитим недавніми снігами й хуртовинами, небом, а легкий, свіжий вітерець доносив ніжні пахощі першої зелені.

Однак тривожною була ця весна 1648 року. Тимофій згадував минулу осінь і свої наївні думки про те, що варто йому лише прискакати з оголеною шаблею, і його почнуть поважати, згадають про його права і привілеї шляхтича. Але тепер, побувавши у кримського хана, Тимофій сповна усвідомив, що заварюється неабияка каша, що не все так просто й легко, як він помишляв колись. Не у відібраних козацьких правах та привілеях була справа — люди втомилися бути рабами. Проте в боротьбі за свободу проллються ріки крові! Загинуть сотні, тисячі людей! Як же все-таки добре, що він одвіз Орисю до брата! Матвій захистить його кохану. А за першої-ліпшої нагоди Тимофій відправить їй листа. Ще більше за думки про повстання хлопця змучила туга за Орисею. Кохана постійно снилася йому, її образ увесь час стояв перед очима. Тимофій згадував солодкі хвилини їхніх побачень у дубовім гаю, як сяяли очі Орисі, коли вона дивилася на нього, і готовий був вовком вити від туги за коханою.

— Ти куди, Тимофію? — голос Богдана вивів його із задуми, бо молодий козак машинально повернув до Величковського куреня, щойно вони в’їхали в Січ.

— Та до свого куреня! — відповів Тимофій.

Хмельницький уважно подивився на нього, усміхнувся: «Ну що ж! Їдь! Тільки не губись! Ти мені ще можеш знадобитися!»

На зворотному шляху з Криму Хмельницький був сумним — розлука із сином, тривога за своє дитя не давали спокою колишньому чигиринському сотнику. Він дивився на Красунчика й мимоволі бачив поруч із ним свого хлопчика. Що тепер там, у Бахчисараї, робить Тиміш? Але не менше за долю сина тривожився Богдан про свої майбутні справи. Тимофій, ближче познайомившись із ним, почав розуміти, що зовсім не особисті образи штовхнули Хмеля підняти народ, — Богдан дійсно хотів свободи не лише собі, а й іншим людям, тож використовував для цього всі можливі засоби. У душі молодого козака прокинулася повага до втікача-сотника, красиві слова якого не розходилися з ділом.

Під’їхавши до куреня, Тимофій засмутився, адже не застав там ані Марка, ані Влада — козак-кухар повідомив, що обидва мали повернутися лише ввечері, оскільки поїхали випасати коней на молодій траві.

— Хочеш, я нагодую тебе, Красунчику? Ти, бачу, здалеку приїхав, не завадить попоїсти, — зі сміхом запитав кухар.

— Та ні! Дякую тобі. Я не голодний, — відповів Тимофій.

— Щось на тебе не схоже! Коли це ти від їжі відмовлявся?! — здивувався той. —