Читати книгу - "Одіссея найкращого сищика республіки"

— І мужик про це подумав. Знаєте, що зробив?

— Не знаю. Що?

— Поніс ящик у контору до Харлама. Ось, мовляв, знайшов, ваші ж, бо більше тут ні в кого таких грошей немає. Мужика до Харлама притягли, той послухав і наказав засідку зробити біля печери. Сам пустив чутку, що ящик із грошима в березі знайшли. Наступного ж дня прискочили до печери троє братів Солоухіних, які на Харлама працювали, худобу по степах скупляли і на станцію гнали. Виявилося, їхні гроші. Братів схопили. Одного вбили, бо відстрілюватися почав, а двох на острів до Харлама доправили. Той їх особисто допитав і з’ясував, що таки крали в нього і вкрадене ховали у печері. У банк не клали і в ріст не давали, бо інакше б дізнався Харлам. Думали, що в печерці ніхто не знайде. Помилялися. Вбив Харлам братів, і не просто так убив, а наказав шкіру зняти, соломою набити й відправити до рідної заїмки. А м’ясо тобетам своїм згодував. Покарав крадіїв. А як боятися треба мужику, щоб дванадцять тисяч знайти й не забрати, не втекти, а до Харлама віднести! А ти кажеш, що жадібність страх переб’є! Дивлячись який страх!

— А що з мужиком тим сталося?

— Що? Харлам йому в нагороду сто рублів дав. Мужик святкувати почав і втопився. У Волгу впав. Чи сам, чи допомогли, щоб залишки грошей забрати.

— Небезпечне у вас місто.

— Ага, злодіїв тут багато. Раніше такого не було, бо працювала поліція, охороняла. А зараз поліція Харламу служить. Харламовських людей злодії десятою дорогою обходять, а всім іншим немає на що сподіватися.

— А бувало таке, щоб Харлам людей викрадав?

— І бувало, і є! Ось у степу в Харлама десятки тисяч голів худоби пасуться. Можна б киргизів найняти, але то ж треба гроші платити. Тому люди харламські в містах по Волзі ловлять людей. Здебільшого п’яниць. Кілька чарок наллють, а потім у вагон для худоби — і везуть. Проспиться бідолаха, а вже серед степів він. Виженуть із вагона, дерев’яне ярмо надінуть і женуть до степу. Там примушують за худобою доглядати. Не платять і копійки, лише годують сяк-так. Нікуди не втечеш, бо степ на сотні верст і охоронці харламські гарцюють. А як проти них сказати, одразу живим у землю закопають чи тобетів напустять. Можуть і спалити. У такому страху тримають людей, що ті й слова не скажуть.

— Та це ж кріпацтво якесь!

— Справжнє рабство! А все минається Харламу, бо скаржитися немає кому і немає куди! А ще ж крадуть дівок для борделів своїх і до Персії на продаж. До того доходить, що по селах молодиць і з хати не випускають. Бо тільки вийде — налетять, схоплять, і немає дівки.

— А поліція що ж?

— А що поліція? Все на киргизів списує, мовляв дикуни азіатські страх утратили. Хоча знають же, що то харламські хвати! Але бояться і згадати про них. Як я захворів і без роботи залишився? Прибіг до нас у відділок чоловік один, кричить, що доньку його викрали. Ну, поїхали на хутір до нього. Воно-то в степу спробуй знайди. Але тут якраз назустріч їдуть молодики, і я бачу, що на одному з коней щось смикається у мішку. Ми б, може, і проїхали б повз, бо ж бачили, що харламські шибеники. Коли як закричить із мішка: «Допоможіть! Викрали мене!». Почула дівка, що хтось їде, і заволала. А батько її впізнав — і до мішка. Харламські за гвинтівки схопилися, але я раніше двох зняв. Третій руки підняв, не хотів помирати. Звільнили ми дівку, бандита арештованого у відділок відправили, почав я папери оформлювати. Коли приїхало моє начальство і давай волати на мене — влаштував, мовляв, тут Кавказ якийсь. Двоє вбитих, викрадача людей схопили. Який ще викрадач, коли в нас людей не викрадають? — спитало в мене начальство. А тут ще й сотник харламський приїхав. У нього ж не просто так, у нього все по десятках і по сотнях. І якщо хтось із десятка схибить, утече чи вкраде, весь десяток покарають. А якщо десяток весь зрадить, то сотню. Завдяки цьому всі за всіма дивляться і подумати бояться, щоб зрадити. Сотник забрав свого бійця, а мені сказав забути про все, наче нічого й не було. Ані викрадення, ані стрілянини, ані трупів, ані арештованого. Геть нічого. Я відмовився, бо як же так? Вже ж зовсім подуріли, дівок серед білого дня крадуть! Мені погрожувати звільненням почали. Але я ж один з найкращих, як мене звільниш? Та потім якось додому я повертався увечері, а на мене напали. По голові вдарили й у Волгу кинули. Це ще минулої осені було. Мусив я спокійно на дно піти, але коли у воду впав, опритомнів, виплив якось, до відділку доплентався і там уже впав. Відвезли мене в лікарню, врятували. Але тут начальство почало казати, що напився я, сам у річку впав, службовий револьвер утопив. А голова розбита, бо перед тим на бруківку гепався. Навіть свідків знайшли. І звільнили мене без пенсії, гади такі! Тут іще й туберкульоз почався. Оце тепер жеврію. Скоріше б померти та не мучитися.

Я подивився на сирий холодний підвал. Померти тут було легко. Почулися кроки в коридорі. Господар перелякано подивився на двері. Я поклав руку на браунінг. Та це прийшов Самсонов — із в’язанкою дров, пакетом їжі й пляшкою гасу. Помітив, що гас закінчувався, а без нього ж у підвалі ще й темно стало б. Я почав вогонь розпалювати, Самсонов нарізав їжу. Допомогли господарю піднятися, поїли разом із ним. Ми їли мало, щоб побільше йому залишити, бо, крім хліба цвілого, нічого в нього не було. Я трохи грошей на стіл поклав, хоч господар і відмовлявся.

— Беріть, беріть. Я просто так грошей не даю, а тільки за