Читати книгу - "Нічний цирк"

— Ми чекаємо на тебе о будь-якій порі, — запевняє Селія.

— Я знаю, — озивається її співрозмовниця. — Хоча, чесно кажучи, я приїхала сюди не через цирк. Я приїхала, щоб поговорити з тобою.

— Про що ж? — цікавиться Селія, і на обличчі з’являється занепокоєння.

— Мою сестру вбили на станції Сент-Панкрас після того, як вона навідалася до «Мідланд Гранд Готелю», — каже Лейні. — Ти часом не знаєш, чому вона туди пішла?

Селія міцніше стискає горнятко з чаєм.

— Я знаю, з ким вона хотіла там зустрітися, — каже дівчина, ретельно добираючи слова.

— Гадаю, Ітан розповів тобі, — припускає Лейні.

Дівчина киває.

— А ти знаєш, чому вона хотіла з ним зустрітися? — веде далі Лейні.

— Ні, не знаю.

— Тому що вона погано почувалася, — пояснює співрозмовниця. — Вона кістками відчувала, що її світ змінився, і не мала жодних пояснень, жодного рятувального круга, за який можна було б ухопитися, щоб зрозуміти. Гадаю, всі ми почувалися так, і кожен із нас упорався із цим по-своєму. Ітан і Тітонька Падва витрачають свій час на роботу, їхні думки завжди зайняті. Я взагалі про це довго не думала. Я дуже любила сестру й завжди любитиму, але, гадаю, вона припустилася помилки.

— Я думала, це був нещасний випадок, — шепоче Селія, не відводячи очей від укритого вітражами стола.

— Я не про це. Її помилка була в тому, що вона ставила не ті запитання не тим людям. І я не планую повторювати її помилок.

— Тому ти тут.

— Тому я тут, — погоджується Лейні. — Як довго ми знайомі, Селіє?

— Понад десять років.

— Тобто ти можеш достатньо довіряти мені, щоб пояснити, що відбувається насправді. Сумніваюся, що ти наважишся все заперечувати чи порадиш мені не забивати голову дурницями.

Селія повертає горнятко на тарілочку. Вона намагається пояснити все якнайкраще. Не вдається в деталі, лише описує в загальних рисах змагання й те, що цирк став для нього ареною. Пояснює, що певні люди знають більше за інших, але не називає імен і підкреслює, що сама не має відповідей на всі запитання.

Лейні мовчить, уважно слухає й час від часу сьорбає чай.

— Як давно це відомо Ітанові? — запитує вона, коли Селія завершує свою оповідь.

— Дуже давно, — зізнається дівчина.

Лейні киває й підносить до рота горнятко, але, замість того щоб ковтнути, розтискає пальці.

Горнятко падає просто на тарілочку.

Скло розбивається, і луна наповнює кімнату. Чай тече по кахлю на столі.

Перш ніж хтось устигає повернутися на звук, друзки збираються докупи. З’єднуються навколо рідини, і скло знову стає неушкодженим. На поверхні стола не залишається жодної краплі.

Ті, хто повернувся, щоб дізнатися, що там за шум, вирішують, що їм здалося, і далі п’ють чай.

— Чому ти не зупинила горнятко до того, як воно розбилося? — питає Лейні.

— Не знаю, — зізнається Селія.

— Якщо тобі колись щось знадобиться від мене, я хочу знати про це, — каже Лейні, підводячись, щоб піти. — Я втомилася від того, що кожен береже свої таємниці так ретельно, що іншим доводиться гинути. Ви втягнули всіх нас у своє змагання, а схоже, що людину не так просто відремонтувати, як чашку.

Лейні йде, а Селія ще довго сидить сама. Чай в обох горнятках поступово вистигає.

Дублін, червень 1901

Коли ілюзіоністка, вклонившись, зникає просто на очах у зали, глядачі вітають порожню сцену гучними оплесками. Вони залишають свої місця і, обговорюючи із супутниками той чи інший фокус, виходять крізь двері, що знову з’явилися в смугастій стіні намету.

Усі потихеньку покидають шатро, і лише один чоловік, що сидить у зовнішньому колі стільців, залишається на своєму місці. Його очі, котрі майже неможливо роздивитися в затінку крисів капелюха-котелка, утупилися в порожнє місце в самому центрі кола, де ще мить тому стояла фокусниця.

Решта глядачів уже розійшлися.

Чоловік і далі сидить.

За кілька хвилин двері знову стають невидимими, зливаючись зі стіною.

Чоловік і оком не змигне. Двері, що зникають, його