Читати книгу - "Чигиринський сотник"

Та Михась уже нічого на те не сказав — спав, як убитий, бо всеньку ніч не злазив із коня.

Було вже геть темно, як засідлали вони жеребців і покинули тую корчму.

— Спасибі сьому дому, — каже характерник, — та підем к другому… Довгенько ж я тут оковиту кружляв!

— А куди ми їдемо?

Обух штовхнув коня носаком чобота і звернув у вуличку.

— А їдемо ми у Верхній город, сину… Стояли там колись княжі палати, церкви та собори, а зараз лише руїни лишилися.

— Так то ляхи все поруйнували?

— Та ні,— каже характерник, — не ляхи, а татаре… Як прийшли вони першого разу на Вкраїну, то ханом був у них Батий. Став ото він під Києвом і страшенно сподобався йому сей город, надто ж Золоті Ворота, бо справді були вони із щирого золота. От і каже він київському князеві: «Одчини мені браму, то не буду я ні киян убивати, ні город руйновати — тільки золото з церков святих пообдираю та люд у ясир займу»! А князь йому одвічає: «Ти кому се кажеш, басурмане? Не було ще такого, аби діти Дажбожі самохіть у ярмо шию свою всунули! Один на одному поляжем, а Києва тобі не бачити.» Тоді ж, сину, не такі люде були, як зараз…

— Та й що? — питає Михась.

Характерник зітхнув.

— Сорок днів і ночей штурмували татаре сей город… А як узяли його, то так розлютилися, що вирізали до ноги усіх киян! Відтоді й не живе ніхто у Верхньому городі… Поділ згодом трохи заселився, а церкви та палати княжі так і стоять пусткою.

От проїхали вони Поділ та й побралися якимсь узвозом, що ішов під гору. Темно кругом було, хоч в око стрель, і тільки й бачив Михась, що провалля та хатки унизу.

Як опинилися на кручі, то придержав характерник свого коня і каже:

— Коли ішов ото Батько Троян од Козацького моря понад Дніпром, то спинився на оцьому місці та й прорік: «Тут буде город великий, де храми мої стоятимуть і народ мій вічно буде жити…»

— Й від тої пори ото Київ засновався?

— Та ні… Засновали його шеремети, як узяли копієм Україну і храми Дажбожі розруйнували у всіх усюдах! От тільки недовго їм довелося панувати над нами…

— А хто такі шеремети?

— Сарматами ще їх прозивають… Був то люд, як татаре отсе зараз.

Як ось попереду зачорніли якісь кам’яниці. Придивився Михась та бачить, що вікна в них провалені, двері отвором стоять, і тільки вітер свище в руїнах.

— Отсе, — каже характерник, — були княжі палати… А отам, — показав нагайкою на самотній мур, що бовванів оддалі,— Десятинна церква стояла!

— А ото що? — питає Михась, показуючи на височенну кам’яницю.

— А то церква Святої Софії… Засновав її князь Ярослав п’ять віків тому, коли розбив на тому місці печенігів.

Озирнувся Михась довкруги, і якось недобре йому стало на душі.

— Страшно ж тут…

— Чимало крови в сьому місці проллялося, сину… — каже характерник, злазячи з коня. — Як вдерлися татаре крізь Ляську браму,[51] то боронилися кияни з Десятинної церкви… Так багато їх зібралося на хорах, що завалилася церква і поховала їх під собою.

Глянув Михась та й бачить: неподалік од Десятинної церкви стоять колом дев’ять каменів, укопаних у землю.

— А отсе що?

— А се, — каже характерник, — найсвятіше місце було у Києві… Був се храм Троянів, а он там на кручі стояли образи усіх біґів та дивів — і Дажбога, і Матінки Лади, і Тура, і Юра Святого, і Дани, й Лелі з Живою. Горів тут огонь удень і вночі, й на сьому місці приносили в жертву Дажбогові воїнів, які потрапляли у бран… Як захтів князь Ладимир взяти собі за жінку ромейську князівну, то ромеї йому й кажуть: «Ото зречися Господа свого Трояна й Матери Божої Лади, то й оддамо тобі дівку… А не зречешся, то дулю тобі під носа»! Князь подумав, подумав да й свиснув на своїх пахолків. Поваляли вони тоді образи усіх біґів та дивів, а киян у Почайні охрестили силоміць…

— А як же воно так могло статися, що князь український правдиву віру зрадив? — питає малий козак.

— А шереметом був князь Ладимир по матері… от кров тая проклята і далася взнаки! Наварив він нам гіркої, що й досі не можемо до дна випити… То татаре плюндрували сюю Вкраїну, що мало де й живої душі було знайти, а се ляхи під себе підгребли та збиткуються з козаків! Про тую ганьбу і думу склали давні кобзарі да лірники.