Читати книгу - "Ходіння по муках"

— Катерино Дмитрівно, — промовив Рощин, беручи в руки її худеньку руку і продовжуючи повільно йти принишклим в сутінках широким проспектом, в кінці якого все ще не могла догоріти вечірня зоря, — минуть роки, вщухнуть війни, відшумлять революції, і нетлінним залишиться одне тільки — лагідне, ніжне, любиме серце ваше…

Крізь відчинені вікна великих будинків доносились веселі голоси, суперечки, звуки музики. Сутулуватий чоловік з відерцем знову випередив Катю і Рощина і, наліплюючи афішку, обернувся. З-під рваного солом’яного капелюха на них глянули пильні, ненавистю палаючі очі.

Серпень 1921 року

В трьох водах топили, в трьох кровях купали, в трьох лугах варили. Чистіші ми чистого.

Все було скінчено. По спорожнілих вулицях принишклого Петербурга морозний вітер гнав паперове сміття — обривки військових наказів, театральних афіш, відозв до «совісті й патріотизму» російського народу. Різнокольорові клапті паперу з присохлим на них клейстером, зловісно шарудячи, повзли разом з сніговими зміями заметілі.

Це було все, що залишилось від ще недавно галасливої і п’яної метушні столиці. Пішли гулящі юрби з майданів і вулиць. Спорожнів Зимовий палац, пробитий крізь дах снарядом з «Аврорьі». Втекли в безвість члени Тимчасового уряду, впливові банкіри, знамениті генерали… Зникли з обшарпаних і брудних вулиць блискучі екіпажі, пишно вбрані жінки, офіцери, чиновники, громадські діячі з розбурханими думками. Все частіше ночами стукав молоток, забиваючи дошками двері магазинів. Подекуди на вітринах ще виднілись: там — шматочок сиру, там — засохлий пиріжок. Але це тільки збільшувало журбу за зниклим життям. Наляканий прохожий тулився до стіни, скоса поглядаючи на патрулі — на купки рішучих людей, що йшли з червоною зіркою на шапці і з гвинтівкою дулом донизу через плече.

Північний вітер дихав холодом» у темні вікна будинків, залітав у спорожнілі під’їзди, видуваючи примари колишньої розкоші. Страшний був Петербург в кінці сімнадцятого року.

Страшно, незрозуміло, незбагненно. Все скінчилось. Все було скасовано. Вулицю, виметену вітром, перебігав чоловік у подертому капелюсі, з відерцем і щіткою. Він наліплював нові й нові аркуші декретів, і вони лягали білими латками на вікові цоколі будинків. Чини, відзнаки, пенсії, офіцерські погони, буква ять, бог, власність і саме право жити як хочеться — скасовувались. Скасовано! З-під капелюха люто поглядав розліплювач афіш туди, де за дзеркальними вікнами ще блукали по холодних покоях мешканці в валянках, в шубах, — заламуючи пальці, повторювали:

— Що ж це таке? Що буде? Гине Росія, кінець усьому… Смерть!

Підходячи до вікон, бачили: навскоси, коло особняка, де жило його високопревосходительство і де, бувало, городовий виструнчувався, скоса позираючи на сірий фасад, стоїть довга хура, і якісь озброєні люди виносять з навстіж відчинених дверей меблі, килими, картини. Над під’їздом — кумачевий прапорець, і тут же тупцює його високопревосходительство, з бакенбардами, як у Скобелєва, в легкому пальтечку, і сива голова його трясеться. Виселяють! Куди в такий холод? А куди хочеш… І це — високопревосходительство, нерушиму кісточку державного механізму!

Настає ніч. Чорно — ні ліхтаря, ні світла з вікон. Вугілля нема, а кажуть, Смольний заллятий світлом, і в фабричних районах — світло. Над змученим, простріленим містом виє хуртовина, висвистує в дірявих дахах: «Буде нам лихо-о-о-о-о-о». І бухають постріли в темряві. Хто стріляє, навіщо, в кого? Чи не там, де мерехтить заграва, забарвлюючи сніжні хмари? Це горять винні склади… В підвалах, у вині з розбитих бочок, захлинулись люди… Чорт з ними, нехай горять живцем!

О руські люди, руські люди!

Руські люди, ешелон за ешелоном, валили мільйонними юрбами з фронту додому, на села, в степи, в болота, в ліси… До землі, до жінок… У вагонах з вибитими вікнами стояли впритул, густо, не ворушачись, так що й мерця не можна було витягти з тісноти, викинути у вікно. Їхали на буферах, на дахах вагонів. Замерзали, гинули під колесами, проламували голови на габаритах мостів. В сундучках, у вузлах везли добро, що траплялось під руку, — все знадобиться в господарстві: і кулемет, і замок від гармати, і барахло, взяте з мерця, і ручні гранати, гвинтівки, грамофон, і шкіра, зрізана з вагонної койки. Не везли тільки грошей — цей мотлох непридатний був навіть на цигарки.

Повільно повзли ешелони російськими рівнинами. Спинялися знесилені на станції з вибитими вікнами, зірваними дверима. Матірним ревінням зустрічали ешелони кожний вокзал. З дахів стрибали сірі шинелі, клацаючи затворами гвинтівок, кидались шукати начальника станції, щоб тут же рішити прихвосня світової буржуазії. «Давай паровоз!.. Жити тобі обридло, такий-сякий, материн син? Відправляй ешелон…» Бігли до зачахлого паровоза, з якого і машиніст, і кочегар повтікали в степ. «Вугілля, дров! Ламай огорожі, рубай двері, вікна!»

Три роки тому багато не питали, — з ким воювати і за що. Немов небо розкололось, земля затряслась: мобілізація! війна! Народ зрозумів: час для страшних подій настав. Скінчилося старе життя. В руці — гвинтівка. Хай буде що буде, а до старого не повернемось. За століття накипіли кривди.

За три роки взнали, що таке війна. Спереду кулемет і за плечима кулемет, — лежи в лайні, у вошах, поки живий. Потім — здригнулись, запаморочилось у головах, — революція… Опам’ятались, — а ми що ж? Знову нас обманюють? Послухали агітаторів: значить, раніш ми були дурнями, а тепер треба бути розумними… Навоювались, — завертай додому на розправу. Тепер знаємо, в чиє пузо — штик. Тепер — ні царя, ні бога. Тільки ми. Додому, землю ділити!

Наче плугом пройшлись фронтові ешелони по російських рівнинах, залишаючи позад себе зруйновані вокзали, розбиті поїзди, обдерті міста. По селах і хуторах заскрипіло, забрязкало, — це напилками відпилювали