Читати книгу - "Дон Кіхот (Премудрий гідальго Дон Кіхот з Ламанчі)"

— Я так і подумав,— зауважив священик,— отож і втрутився зразу, щоб усе влагодити. Та хіба, скажіть, не дивна річ, що сей бідолашний гідальго вірить отак беззастережно всяким вигадкам і небилицям, аби тільки штилем і складом нагадували вони ті баламутні його романи?

— Так, так,— погодився Карденіо,— його легковірність справді нечувана, прямо-таки надзвичайна: мені здається, що найвигадливі-ший письменник і навмисне такого не видумав би.

— Тут іще от яке діло,— сказав священик,— наш добрий гідальго плете всякі дурниці тоді тільки, коли йдеться про предмет його божевілля; як же хто заведе з ним мову про щось інше, він говорить цілком розсудливо, як людина світлого й розважного розуму, і всякий, хто не зачепить його рицарські болячки, визнає його цілком здоровим на умислі.

А Дон Кіхот тим часом розпитував Санча далі:

— Ну, друже Пансо, мир і згода, забудьмо всі наші свари й чвари... Ти скажи мені краще, не поминаючи лиха, де, як і коли побачив ти Дульсінею? Що вона робила? Що ти їй сказав? Що вона одрекла? Який був вираз її обличчя, коли вона читала моє послання? Хто тобі його переписав? І на всі ці питання, цілком законні і цілком резонні в такій оказії, ти маєш відповідати прямо й чесно, не додаючи й не вигадуючи нічого зайвого, аби мене потішити, а надто не одбавляючи нічого, аби мені досадити.

— Пане,— відповів Санчо,— по щирості кажучи, ніхто мені того листа не переписував, бо його в мене й не було зовсім.

— Так воно і є,— сказав Дон Кіхот,— бо за два дні по твоїм од'їзді я побачив, що пам'яткова книжка, де я того листа написав, лишилась при мені, і се мене засмутило непомалу, бо я не знав, що ти робитимеш, [19І]

коли помітиш, що листа немає. Я гадав усе, що ти повернешся, як тільки його кинешся.

— Та таки й повернувся б,— одказав Санчо,— якби не витвердив був того листа, коли ваша милость мені ото читала, та й проказав слово в слово дякові одному, той і списав, та ще й сказав, що, каже, багато листів одлучних через мої руки пройшло, а такого лепського письма зроду не бачив і не читав.

— А що, Санчо, ти й досі його пам'ятаєш? — спитав Дон Кіхот.

— Забув уже, пане,— одказав Санчо,— бо як продиктував, то вже воно мені без інтересу було. Знаю тільки, що починалось отак: "Мужо-глядна — чи то пак, можновладна сеньйоро!", а кінчалось: "Твій до самого гробу Лицар Сумного Образу". Ну, а посередині там іще стонадцять усяких серденьок та любоньок, та голубоньок.

РОЗДІЛ XXXI

Про втішну розмову між Дон Кіхотом та його джурою Санчом Пансою, а також про інші деякі подїі

— Усе це мені до смаку припадає,— сказав Дон Кіхот,— та говори лишень далі. От ти приїхав — і що ж робила в ту пору цариця вроди? Певна річ, перли низала або свому вірному рицареві який девіз сріб-лом-злотом гаптувала?

— Та ні,— одвітував Санчо,— вона саме у себе в дворі пшеницю точила аж два кірці.

— Ти ж май на оці,— зауважив Дон Кіхот,— що до якої зернини вона рукою торкалась, та зразу в перлину перетворювалась. А скажи, друже, ти ж бачив, яка пшениця була? Певне, біла та яра, та вся добірна — саме чоло?

— Та ні, ледаченька, заміркувата,— одказав Санчо.

— Запевняю тебе,— провадив Дон Кіхот,— що з тої пшениці, яку вона руками своїми просівала, хліб буде як сонце... Та цікавий я знати: як ти вручив їй мого листа, чи вона ж його поцілувала? Чи, може, на голову собі поклала? Чи вчинила іншу яку церемонію, гідну такого послання? Чи так що зробила?

— Як хотів я їй того листа дати,— відповів Санчо,— то в неї ще сливе повне решето пшениці було, так вона мені й кае: "Положи його,— кае,— отуди на лантух, бо поки сього збіжжя не доточу, то й читати,— кае,— не буду".

— Розумна пані,— зауважив Дон Кіхот,— вона, мабуть, хотіла почитати його на дозвіллі, собі до любої вподоби. Та кажи далі, Санчо: поки вона своє діло робила, про що вона з тобою розмовляла? Чи питала щось про мене, і як ти їй відповідав? Розкажи мені геть-чисто все, до останньої, мовляв, цяточки.

— Нічого вона в мене не питала,-; відповів Санчо,— та я їй сам усе розказав: так, мовляв, і так, пан мій заради вас у гори й бескеття, [194] мов той дикун, забився і одбуває там покуту, ходить голий до пояса, спить просто неба, хліб їсть без обруса, бороди не чеше, плаче-ридає, свою долю проклинає...

— Що я нібито долю свою проклинаю, се вже ти перегнув,— зауважив Дон Кіхот,— бо я, навпаки, благословляю її і благословлятиму по всі дні життя мого, що вона мене сподобила любити таку високу душею сеньйору, як Дульсінея Тобоська.

— Що висока, то висока,— сказав Санчо,— мать, на цілий корх вища за мене буде.

— А ти ж як, Санчо,— спитав Дон Кіхот,— мірявся з нею, чи що?

— Та нарочито не мірявся,— одказав Санчо,— а як помагав їй лантух збіжжя на осла завдати, то стояв поряд неї і побачив, що,