Читати книгу - "Дивний світ"

Цих семи сигналів Леона чекала як вироку. Якщо час у зорельоті сильно сповільниться, гинуть останні надії. Тоді десять років на зорельоті можуть виявитися рівними земним століттям. Астронавти повернуться постарілими на десять років, а на Землі їх зустрічатимуть правнуки. Іноді Леона думала, що було б краще, якби ці сім сигналів узагалі не досягли Землі. Можна було б жити надією…

Втім, навіть якщо невідповідність у часі при субсвітловій швидкості виявиться невеликою, невідомо, що трапиться, коли зореліт ще збільшить швидкість. Після того, як світловий поріг буде перейдено, будь-який зв’язок із Землею корабель утратить. Але це буде ще не так скоро. Зараз зореліт наближається до орбіти Плутона, його положення точно відоме, невідповідності в часі немає, і раз на добу серією радіосигналів умовного коду капітан повідомляє, що все гаразд, що вони чують передачі Землі і Марса, ведуть спостереження, шлють привіт землянам.

Під прозорим куполом Головного пульта управління обсерваторії день і ніч ішла напружена робота. Окрім Леони, тут трудилися ще декілька спостерігачів і лаборантів. Кожен чергував три години на добу. Гігантські антени надчутливих радіотелескопів поволі оберталися на крижаному гребені Чимтарги. Їх рухами керувала складна система електронних машин. Враховуючи власне обертання Землі, рух її по орбіті, зсув усієї Сонячної системи у просторі і ще сотні різноманітних поправок, розумні машини весь час націлювали антени в ту точку небосхилу, де знаходився зореліт, що віддалявся від Землі. Як тільки ця точка опускалася за лінію обрію, в дію вступали радіотелескопи обсерваторії Амбарцумян, нещодавно побудованої в Андах і названої на честь одного з видатних астрономів двадцятого сторіччя[147].

Щодня радіостанція Місяць-головна і центральна станція Марса передають на зореліт довгі колонки цифр, які полегшать роботу астронавтам, коли корабель остаточно втратить зв’язок з планетами свого сонця.

Професор Таджибаєв задоволений. Автомати хороші, але лише тоді, коли біля них знаходяться люди. Аналізуючи різноманітні дані, що надходять тепер із зорельота, він значно краще розуміє ті сигнали, які свого часу були передані автоматичними пристроями перших фотонних ракет. І він ще більше укріплюється в думці, що ракети не загинули, що рано чи пізно вони повернуться на Землю.

Одного разу він сказав про це Леоні, що чергувала біля екранів Головного пульта управління.

— Значить, справді вся річ у відносності часу? — тихо запитала Леона.

— Майже напевно так.

Молода жінка важко зітхнула. На початку серпня зореліт перетнув орбіту Плутона. За розрахунками Таджибаєва через вісім-десять днів капітан повинен буде увімкнути головні прискорювачі. Надходила найбільш відповідальна фаза спостережень. Таджибаєв уже не покидав обсерваторію і все довше просиджував сам біля контрольних екранів. Його збудження передалося іншим співробітникам. Багато хто тепер не їхав у вільні години вниз, у селище, а залишалися на обсерваторії й навіть спав у кабінетах чергових спостерігачів.

Мить увімкнення головних прискорювачів була виразно уловлена радіотелескопами, а відтак контрольна апаратура замовкла. Тепер Таджибаєв днював і ночував на пульті управління. Спав він не більше двох-трьох годин на добу.

Всі ці дні Леона не знаходила собі місця. У вільні від чергування години вона безцільно бродила по величезній будівлі радіообсерваторії або довго дивилася на виблискуючу в променях сонця крижану вершину Чимтарги, на якій поволі оберталися сітчасті чаші гігантських антен. Але навіть Леоні пильнування батька біля мовчазних екранів здавалося незрозумілим.

«Невже він більше довіряє собі, своїй інтуїції, аніж точній електронній апаратурі? Десятки самописних приладів і магнітних стрічок запишуть кожен шерех екранів, кожен уловлений сигнал, нехай навіть найслабкіший».

На четверту добу беззмінної вахти батька Леона сказала йому про це.

Таджибаєв підвів почервонілі втомлені очі. Ковзнув по обличчю дочки відсутнім поглядом. Сказав трохи роздратовано:

— Так-так, звісно… Але ти помиляєшся. Моя вахта необхідна… Лише провівши сам усі спостереження, буду упевнений, що зроблено все… все, що зараз в силах людських… Авжеж… А ось тобі раджу поїхати. Твоя присутність тепер не обов’язкова. Повертайся до Алма-Ати… Ти закинула роботу…

— Але, батьку, я хотіла б знати…

— Що?

— Результат…

— Це межує з наївністю, Леоно. Ми не знаємо навіть, скільки часу заберуть спостереження. А відтак ще обробка, складна обробка, яка триватиме не один місяць. І що менше сигналів приймемо, то складніші будуть розрахунки. І жодних попередніх гіпотез… Повідомлю лише остаточні висновки. І для тебе не зроблю винятку, дочко… Сподіваюся, розумієш чому…

— Але, батьку…

— Що ще?

— Я б хотіла допомогти… тобі й усім.

Таджибаєв махнув рукою і відвернувся.

Наступного дня Леона повернулася до Алма-Ати. Академік Кранц зустрів її своєю звичною колючою посмішкою.

— Ну, що гадаємо робити?

— Працювати.

— Гм… Так-так… Ну, а що там чувати? Що Таджибаєв? Хоч один сигнал прийняв?

— Імовірно, ні, а втім, не знаю.

— Так, так!.. Навіть тобі ані слова. Молодець! Раніше таких називали фанатиками. Далебі, він доб’ється.

— Чого доб’ється? — не зрозуміла Леона.

— Того, що лише фотонні кораблі літатимуть у Великому космосі. Принесе в жертву десять, двадцять експедицій, але свого доб’ється.

— Принесе в жертву?

— Це я в переносному розумінні, дівчинко. Не звертай уваги на сварливого діда… Великі зміни не обходяться без жертв… А фотонна ракета — найбільший перелом в історії техніки. Мені ось здавалося, що час іще не прийшов… Надто багато всього не знаємо. Але, можливо, твій батько випередив час або… я почав відставати… Цікаво, цікаво…

— Що мені треба робити? — запитала Леона.

— А що б тобі хотілося?

Вона закусила губи, намагаючись зібрати розблукані думки:

— Не знаю… Можливо, узятися за пізніші тексти? З ранніми не виходить… А