Читати книгу - "Загибель Уранії, Микола Олександрович Дашкієв"

Ця думка навалилася, душила своїм неймовірно страшним змістом: самопожертва інженера Айта виявилась нікому не потрібним дурним фанфаронством.

А звідкілясь здалеку-здалеку лунав співчутливий і докірливий голос:

— …Ми не могли довіряти повністю, бо ви були членом Братства. І все-таки ви зробили для загальної справи багато. Без вас ми навряд чи зуміли б зняти копію з плану «Блискавка» і заздалегідь дізнатися про намічений день початку війни. Дякую вам, друже!

— Спасибі! — машинально відповів Айт. Він підвів голову, кліпнув очима.

Ці дві-три хвилини здалися цілою вічністю. За цей час ніби прожито й перекреслено одне життя та й розпочато інше, в якому вже немає місця для вагань та роздумів.

— Спасибі! — повторив Айт схвильовано. — І пробачте мені за все. Я був просто недосвідченим і тому діяв відособлено… Однак стривайте: сьогодні — дев'яте?

— Ні, Айт, восьме… До початку операції «Блискавка» лишилося рівно сімдесят п'ять годин.

Брови головного радіотехніка насупилися, очі заблищали стривожено. І цей вираз обличчя був такий знайомий Айтові, що він аж здригнувся.

— Скажіть, чи ви часом… — гадка дратувала своєю неймовірністю і поступово перетворювалася майже на певність. — Ви дуже схожі на Мей!

— Я її брат, — тихо відповів головний радіотехнік. — Мене звуть Рой.

— Розумію… Пам'ятаю… — Айт гарячково схопив його за руку. — Мей розповідала… Вона казала, що ви загинули.

І враз повіяло тихим смутком: перед очима постала феєрична ніч на Новий рік, вкрита квітучим мохом галявина біля Синього водоспаду. Це там Мей почала йому розповідати про свого брата…

— Як вона?.. — стримано запитав Айт.

— Їй дуже важко, Айт! — сумно й просто сказав Рой. — Лишилось так небагато, і саме тепер… Але ні, все буде гаразд, особливо коли ви допоможете нам.

— В чому полягає моя допомога?

— Треба спішно зробити барабан пам'яті для сколопендри на голос Мей. Наш чомусь не працює — ми перевіряли на одній з машин.

— І на коли це потрібно?

— У нас лишилась одна ніч.

Айт стурбовано свиснув: нелегка штука. Але вибору немає. Отже, треба встигнути.

Над Дайлерстоуном, над усією Монією пливе тиха-тиха, волога й тепла ніч.

Весна вже відгуляла своє бучне, пишне весілля. Обсипалися ніжні пелюстки квітів, погасли кличні вогники світлячків. Дерева стоять урочисті й млосні. Вони ніби прислухаються до того, як шумують в їхніх судинах життєдайні соки, вливаючи міць в крихітні пуп'янки.

Пливе над Монією тиха, тепла ніч, поглядає незліченними очицями-зірками на ліси й поля, на халупи й палаци, на селища й міста.

Спокійно сплять люди, гірники й металурги, винахідники й інженери. Сплять їхні дружини і діти. Сплять матері й батьки. Ніхто з них навіть не підозрює про злочин, який готується проти них.

З будинку, що сяє великими яскравими вікнами, лунає дитячий плач. Там, у клінічній палаті, народилося нове життя.

Я не знаю тебе, жінко, що народила зараз первістка-сина. Навряд чи ми й зустрінемось, громадянко далекої, ворожої країни. Але я шаную тебе, невідома, бо ти стала матір'ю. І я кричу тобі через моря й континенти: якщо ти хочеш, щоб твоє дитя жило й зростало, не бажай смерті іншим дітям. Перетни шлях війні!

Тільки що ж — пізно гукати до тебе, монійко! Ти навіть не підозрюєш, що перший день твого сина, може, стане для нього й останнім, що ось-ось спалахне полум'я, яке спопелить весь світ.

Коли б ти знала про це, ти схопилася б з ліжка, вибігла б на вулицю, кричала б на гвалт, тілом перетяла б шлях танкам, які сунуть на висхідні позиції. Адже ти — мати, і для тебе життя дитини — найдорожче в світі!

Тривожною була вона, ота остання мирна ніч планети!

Ще ввечері підпільні радіостанції передали умовний знак Єдиного центру повстанців Монії — сигнал негайного збору бойових дружин.

Не кожен з дружинників знав справжній зміст цього сигналу, але всі догадувалися: надходить вирішальна мить, від якої, можливо, залежить доля цілого світу.

Кожен з дружинників дістав чітко окреслене завдання. Часом це були, здавалося б, доручення зовсім незначні: вимкнути електричний струм там-то, перетнути кабель радіорелейної лінії номер такий-то, захопити пожежну машину з драбиною і переправити туди-то. Але саме ці деталі й визначали успіх чи неуспіх загального плану повстання, розробленого Єдиним центром.

Власне, те, що готувалось вночі з восьмого на дев'яте, не можна було назвати повстанням. Йшлося зовсім не про повалення капіталізму, не про революцію. Потрібно було тільки перетяти шлях війні, не допустити, щоб зі стартових злагод злетіли смертоносні атомні та водневі бомби.

Коли б дружинникам довелося мати справу з людьми, оце незвичайне повстання можна було б здійснити далеко легше. Але люди свою справу зробили та й пішли. А тепер доведеться боротись проти машин, які не схиляються на умовляння, не бояться погроз. З холодною байдужістю вони виконають перший-ліпший наказ і покірно загинуть, якщо цього вимагатиме вкладена в них програма дій. Щоб перемогти машину, її слід або позбавити джерела енергії, або зіпсувати керівні пристрої. А добратись до цих машин дуже важко. Замкнені в стальних бункерах, озброєні автоматами захисту, вони не підпустять нікого.

Так, кожна з трьох тисяч трьохсот стартових злагод неприступна. Але кожну з них проектували, виготовляли і монтували люди. А людина може зробити з машиною що завгодно. І дещо вже було зроблено: оце повстання мало стати не початком, а завершенням важкої, довгої боротьби за мир.

Професор Ейр Літтл, «консультант з вищої техніки», як він жартома називав сам себе, сидить