Читати книгу - "Загублена, Гілліан Флінн"

— І твоє волосся: коріння почало відростати, і воно біляве, значно красивіше за колір фарби, що нагадує хутро хом'яка. А ще ця стрижка просто жахлива,— оживає Грета.— Ти переховуєшся — хай там від чого. Не знаю, чи через чоловіка, чи є якась інша причина, але ти не викличеш поліцію. Тож просто віддай нам гроші.

— Тебе на це Джеф підбив? — питаю я.

— Це я підбила Джефа.

Я намагаюся прорватися до дверей, які блокує Грета.

— Віддай нам гроші.

Я хапаю двері — і Грета нападає, штовхаючи мене до стіни: однією рукою вона тримає моє лице, а другою задирає сукню та зриває пояс із грошима.

— Грето, не треба. Я серйозно! Зупинися!

Її гаряча солона долоня затуляє моє обличчя, давить носа; один з нігтів шкрябає мені око. Потім дівчина знову штовхає мене до стіни, я стукаюся головою і прикушую кінчик язика. Уся сутичка надзвичайно тиха.

В руці стискаю пряжку від ременя, але я нічого не бачу, щоб мати змогу відбитися, око занадто сильно сльозиться, і вже незабаром Грета виривається, залишаючи в мене на кісточках палаючі подряпини від своїх нігтів. Ця падлюка знову штовхає мене й відкриває блискавку, починає рахувати гроші.

— Хай йому грець,— радіє вона.— Тут же,— рахує вона,— більше штуки, дві чи три. Бісова мати. Дідько, дівчино! Ти банк пограбувала чи що?

— Може, й так,— каже Джеф.— Казнокрадство.

В одному з тих фільмів, які дивиться Нік, я б заїхала долонею Треті в носа, кинула її на підлогу, заюшену й без тями, а потім взялася б до Джефа. Але, якщо чесно, то я не вмію битися, їх двоє, і воно того не варте. Я можу на них кинутися, а ця парочка схопить мене за руки, і я просто борсатимусь, як мала дитина. До того ж вони можуть розізлитися й надерти мені дупу. Мене ніколи не били. Така можливість дуже лякає.

— Якщо збираєшся зателефонувати до поліції, то зараз саме час,— повторює Джеф.

— Іди до біса,— шепочу я.

— Пробач за це,— каже Грета.— Наступного разу будь обережнішою, гаразд? Постарайся не нагадувати дівчину, яка подорожує на самоті, переховуючись.

— Ти це переживеш,— запевняє Джеф.

Виходячи він плескає мене по руці.

На столику біля ліжка лишився четвертак і десять центів. Це всі мої гроші у цілому світі.

Нік Данн

Минуло дев'ять днів

Доброго ранку! Я сидів на ліжку зі своїм лептопом, насолоджуючись онлайн-відгуками до свого імпровізованого інтерв'ю. Ліве око трішки пульсувало через легке похмілля після дешевого скотчу, але в цілому я почувався надзвичайно задоволеним. Вчора ввечері я вперше закинув вудку, щоб виманити назад свою дружину. «Мені шкода, я все виправлю, відтепер я робитиму все, що захочеш. Я покажу світові, яка ти особлива».

Все це тому, що як Емі не з'явиться, мені каюк. Детектив Таннер (жилавий доглянутий хлопець, а не п'яничка-сищик з моїх улюблених чорно-білих фільмів) нічого поки що не розкопав. Моя дружина ідеально заховалася від людей. Я мусив переконати Емі повернутися за допомогою компліментів і капітуляції.

Судячи з відгуків, я вчинив правильно, бо вони були позитивні. Дуже позитивні.

Крижаний чоловік розтанув!

Я знав, що він — добрий хлопець.

Істина у вині!

Може, він усе-таки не вбивав її.

Може, він усе-таки не вбивав її

Може, він усе-таки не вбивав її

І люди припинили називати мене Лансом.

Біля будинку метушилися оператори й журналісти. Вони хотіли взяти інтерв'ю у хлопця, Який-Усе-Таки-Може-Не-Вбивав-Її. Вони горлали у мої запнуті штори:

— Агов, Ніку, виходьте, розкажіть нам про полювання на скарби.

Для них це просто чергова сенсація, але це краще, ніж постійне «Ніку, це ви вбили свою дружину?».

А потім раптом почали викрикувати ім'я Го. Вони обожнювали Го, бо в неї не таке беземоційне обличчя. Видно, коли вона сумна, зла, схвильована; наклей знизу підпис — і от вам уся історія.

— Марго, то ваш брат не винен? Марго, розкажіть нам... Таннере, ваш клієнт не винен? Таннере...

Пролунав дзвінок у двері; я відчинив, ховаючись за стулкою, бо ще й досі не оговтався. Моє кошлате волосся й пом'яті боксерки можуть розказати власну історію. Вчора ввечері, на камеру, я був чарівно закоханий, трохи напідпитку, з розв'язаним язиком. А зараз мав вигляд п'яниці. Зачинивши двері, я чекав на ще два захоплені відгуки на мій виступ.

— Більше ніколи — ніколи — не роби такого,— почав Таннер.— Що з тобою в біса не так, Ніку? Почуваюся, наче варто начепити на тебе дитячий повідець. Ну, от наскільки ти тупий, Ніку?

— А ти бачив усі ті коментарі в інтернеті? Люди в захваті. Я змінюю думку публіки, як ти мені радив.

— Такі речі не робляться безконтрольно,— пояснив він.— А якби вона працювала на Еллен Еббот? А якби вона почала питати щось складніше за «Що ти хочеш сказати своїй дружині, гарбузику»?

Він вимовив це, імітуючи дівочий спів. Під помаранчевою штучною засмагою його лице почервоніло, мов од радіації.

— Я довірився своїм інстинктам. Таннере, я журналіст, і ти маєш довіряти моєму нюхові. Вона справді була щира.

Він сів на софі й поклав ноги на оттоманку, що ніколи б не перекинулася сама по собі.

— Так, ну, і твоя дружина теж колись була щира,— нагадав він.— І Енді теж... Як там твоя щока?

Щока ще боліла. Коли він згадав про укус, той почав сіпати. Я обернувся до Го по підтримку.

— Це було нерозумно, Ніку,— сказала вона і сіла біля Таннера.— Тобі дуже, дуже пощастило. Все закінчилося дуже вдало, але так буває не завжди.

— Народ, ви дуже емоційно реагуєте. Можемо ми просто потішитися короткими добрими новинами? Лише тридцять секунд добрих новин за останні дев'ять днів? Будь ласка?

Таннер підкреслено глянув на свій годинник.

— Гаразд, розповідай.

Коли я заговорив, він підніс указівний палець і промимрив щось на кшталт «у-у», як роблять дорослі, коли діти намагаються їх перервати. Палець повільно опустився й ліг на циферблат годинника.

— Тридцять секунд закінчилися. Тобі сподобалося? — він зробив паузу, щоб побачити мою реакцію: таку підкреслену тишу вчитель застосовує після запитання до неслухняного учня: «Ти вже наговорився?» — А тепер нам варто поспілкуватися. Ми на тому етапі, коли правильний вибір часу — ключ до всього.

— Згоден.

— Божечки, дякую,— вигинає брову