Читати книгу - "Вигнанець і чорна вдова"

Андрій Кокотюха

Вигнанець і чорна вдова

Розділ 1

Посланець із револьвером

Весна 1909 року

Київ, шинок на Батиєвій[1] вулиці

— Господь із вами, які фокуси?

— Ви чудово мене розумієте, Платоне Яковичу. Стійте спокійно. Витягніть правицю перед собою.

— Коли наставляють револьвер, завжди велять підняти руки вгору.

— Не гарикайтеся. Ця ваша манера теж добре відома... кому слід. Робіть, що велено.

Платон Чечель підкорився міцно збитому й незграбному на вигляд дядькові. Сиві пишні вуса робили його подібним до козацького полковника. Але не справжнього, а намальованого художником — з тих, що не застали живими жодного нащадка запорожців. Тому надихувалися описами з публікацій пана Яворницького й малюнків, які їх ілюстрували. Образ дещо перекреслював візницький сіряк, франтувато оздоблений трохи витертим бобровим коміром, і висока, трохи приплюснута згори шапка.

Іван Захарченко завжди любив маскуватися, і в нього дуже добре виходило.

Коли Платон тільки почав служити, Захарченко два роки як подався у відставку. Та легендарною персоною лишався. Його можна було зустріти в будинку на Великій Житомирській — завжди мав якісь справи у головному поліцейському відділку Києва. Особливо на третьому поверсі, надбудованому спеціально для розміщення там розшукової поліції.

З відставним сищиком рахувалися, бо Захарченка цінував сам недавно померлий, царство небесне, пан Мастицький[2] — київський поліцмейстер, з якого, кажуть, почалися успіхи міського розшуку. А пристав Георгій Рудий[3], той самий, хто придумав заносити відомості про злочинців в окремі картки, при зустрічі тиснув Захарченку руку й навіть поважно кланявся.

Відставний поліцейський не надто й приховував, що виконує приватні доручення за грубі гроші. Авторитет, а головне — зв’язки як у поліційному департаменті, так і в київських нетрях були старому сищику в поміч. Потай Платон хотів стати схожим саме на Захарченка, заслуживши повагу передусім сумлінною службою. Навіть кілька разів намірявся набратися духу й підійти до свого кумира, чемно попросити поділитися досвідом, напроситися на науку — якщо Іван Макаровим бере учнів.

Не думав, що Захарченко прийде сам.

Що шукатиме його.

Взагалі не уявляв собі, чим завершиться кар’єра поліцейського, яка так стрімко й навіть дуже вдало розпочалася для нього лише три роки тому.

Платон привчив себе спати чутливо. Тож коли ззовні в замкову шпарину щось вставили, зрозумів: не сниться. Одразу скочив із ліжка, благо лежав одягнений, хай без піджака. Проте незваний гість уже зайшов. Поштовхом лівої руки причинив двері з огидно рипучими, давно не мащеними петлями, а озброєну праву руку направив на Платона. Спершу дуло дивилося Чечелю в лице, та наступної миті опустилося на рівень грудей.

Цілило в серце.

Платон упізнав прибульця й зрозумів: влучить із першого пострілу. Туди, куди наставив зброю. З будь-якої відстані, яка не перевищує передбачену зброярем дальність стрільби. Вайлуватий вигляд Захарченка, за переказами, обманув не одного зарізяку.

— Тепер спокійно покладіть ліву руку на зап’ясток правої. — Візитер говорив, не опускаючи револьвера, і, щойно Чечель виконав наказ, легенько гойднув дулом. — Дуже делікатно засукайте рукав сорочки до ліктя.

— Нічого там не...

— Роби, як сказано, щеня! — гаркнув Захарченко, тупнувши ногою. — Балакаєш густо! Ну!

Чечель не засукав просторий рукав шовкової, давно не праної сорочки — підсмикнув, оголюючи руку.

— Отак. — Сищик задоволено кивнув. — Дамський браунінг у рукаві на гумці. Де таке бачили, у кого з колег?

— Вичитав. Думав, вигадка, та спробував практикувати. Тут головне — тренуватися.

— Еге. Щодня перед люстром. Замість ранкової гімнастики. — Й одразу, без переходу: — Де?

Платон кивнув собі за спину.

Старий сищик опустив зброю і, більше не чекаючи небезпечної для себе витівки, обійшов Чечеля, відтерши міцним плечем. Спокійно перекинув подушку з брудними розводами, гмикнув, побачивши згаданий уже браунінг, але брати не став. Повернувся, присів на краєчок ліжка, покрутив свою зброю, підбив дулом край візницької шапки.

— Це все?

— Стилет, під низом.

— А ще? Чув, з вас кепкували через надмірну любов до зброї. По-доброму, Платоне Яковичу, по-доброму. Заздрили, я б сказав.

— Більше нічого нема. Казенний кольт здав.

— Забрали.

— Забрали, — визнав Платон.

Захарченко розгладив вуса, зітхнув.

— Стежив я за вашим сходженням, Платоне Яковичу. Ви подавали дуже великі надії. Власне, ту справу ніхто, крім особи з вашими природними вміннями й зрозумілими амбіціями, розплутати б і не зміг. Зараз розчарували.

— Чому?

Старий сищик обвів револьверним дулом убоге приміщення.

— Пішли шляхом найменшого опору. Благо, нинішні київські поліцейські — через одного довбаки. Досвідчений агент найперше шукатиме того, хто ховається, у гадючниках, подібних до цього. Але ти, синку, — він знову заговорив фамільярно, — навіть зараз маєш мадам Фортуну за коханку. Полюють на тебе не ті, хто добре це вміє робити. Є тут, як любив казати душогуб Шельменко, нью-анс.

— Не зовсім зрозумів...

— Охо-хо... — Захарченко знову зітхнув. — З квартири ти, ясна річ, з’їхав, бо домовласник зі зрозумілих причин відмовив. Ті, хто тебе шукає, нишпорять по мебльованих кімнатах. Тільки мені стукнуло в голову попитати тут, на Батиєвій. Бруднішого місця в усьому Києві не знайти. Добре ведеться з блощицями?

— Знущаєтесь?

— Аж ніяк. На твоє щастя, поки ніхто з серйозного криміналу не готовий через тебе домовлятися з поліцією. Твоєї голови, синку, твоєї крові дуже хоче Петербург. Але тут Київ. Та столична панночка наробила в місті забагато горя. Її в нас дуже довго боялися, через неї постраждали ні в чому не винні люди. Саме тому, Платоне Яковичу, оце місце, твою теперішню нору, мовчки приховують вдячні люди. За інших обставин вони поміняли б відомості про тебе на прихильне ставлення поліцмейстера. Ба навіть самого генерал-губернатора.

— Кажете, мене шукають, від поліції тут поки ховають — скільки можуть. Від вас — ні, ви приватна особа. Прийшли по мою душу. За чиїм наказом, Іване Макаровичу?

Слова вирвалися — і Захарченку не сподобалися.

Старий сищик закректав, неквапом підвівся, наблизився до Чечеля впритул.

Різкий рух — дуло врізалося в живіт.

Він знав, як і куди треба бити: Платонові від