Читати книгу - "Між солов'ями, Світличний Костянтин"

Завуч п'ятої школи Василь Васильович Камінчук, або просто Василяка, — як його любовно називав директор Вільховий, — сидячи в себе вдома, в гуртожитку, задумався так же тяжко і глибоко, як колись всім відомий Микита Уласович Забрьоха з "Конотопської відьми". Невже, думав він, йому отак і доведеться самотнім вік прожити? Хто за такого одоробла піде? Худий, довгий, як жердина, та ще й облазити почав: лисина вже просвічується. Гай, гай, Василяко, нема тобі щастя-долі.

А сонце — аж шибки грають! — сміється йому в вікно: мовляв, усе від тебе залежить, людино! Я господарюю в небі, а ти — на землі.

Надворі червень. Горобці над вікнами галасують, вирішують якісь складні питання буття. Легкий вітрець цілує білі китиці акацій, і вони дзвенять ніжним неповторним запахом. Сонце ще веселе, проте йому набридло за день в небі, і воно крадеться до обрію: притомилося трохи. Камінчук зосереджено працює: пришиває ґудзика до сорочки. Старий холостяк робить це по-звичному і вправно.

Потім він голиться, довго хлюпається в умивальнику, аж йому стара прибиральниця зауважує: "Василю Васильовичу, сорока схопить. Досить вже вам бовтатись". — "Солнце, воздух и вода — наши лучшие друзья!" — жартує Василяка. Він тільки наодинці дозволяє іноді собі посумувати. На людях же — завжди веселий і навіть буває іноді дотепний. Така вже в нього вдача.

На столі у Василя Васильовича різні пляшечки, баночки. Любить за собою доглянути Камінчук. Він довго стоїть перед дзеркалом — це слабість усіх старих холостяків, — вивчає свою зовнішність і несподівано для себе залишається нею задоволений. А .що, він не такий уже й поганий. Якщо не красивий, то, в усякому разі, симпатичний. Дівчата ще й зараз поглядають на нього, він це не раз помічав. Тільки моргни... Чорт забери, коли вже він насмілиться моргнути? А серед молодих вчительок у школі є такі, що...

Він методично натирає собі шию якимсь бальзамом, бризкається дорогими духами, одягається і йде в їдальню. Сьогодні о шостій вечора педрада, а з порожнім шлунком не дуже назасідаєш...

За одним із столиків завуч побачив чорнявого вилицюватого чоловічка. Це був заступник начальника шахти "Нова-Горбачівська" Іван Силович Штепа. Він впевнено й рішуче розправлявся з варениками.

— Присідай, завуче, може, чвертку роздушимо, — шепнув він Каїмінчукові. — Ми — акуратно. В кладовій. Ніхто не побачить. А щоб запаху не було — ложечку гірчиці в склянку, і порядок.

Василь Васильович відзначив у думці, що Штепа вже хильнув: невеличкі його очиці наче в маслі плавали.

— На жаль, часу немає, — відповів він.

— А коли він у тебе був? — образився Іван Силович. — Завжди відмовляєшся випить. І за віщо я вашу школу на ногах тримаю? За які такі заслуги? По доброті душевній, мабуть. І вугілля вам, і ліс, і ремонт, і мотори...

Камінчук мовчки сів за сусіднім столиком. йому було неприємне товариство цього слизького чоловічка Штепи.

...Вареники були великі, як поросята, проте по-справжньому смачні: гарячі, в маслі, ще й смаженою цибулькою притрушені. Камінчук ліниво жував і знічев'я позирав за вікно, спостерігаючи, як на дорозі б'ються два півники. Півники б'ються, а зозуляста курочка збоку спокійно собі ніжиться в пилюці.

Василь Васильович одвернувся і в якихось трьох метрах від себе побачив... очі.

Вони світили на нього з-під низько напнутої білої косинки цікавим, наче трохи здивованим поглядом. Камінчукові здалося, що ті очі то усміхаються до нього, то стають серйозними, злегка стривоженими і задумливими, немов перебігла в них легенька хмарка. На якусь хвилю очі відверталися, потім знову брали його в гарячий полон і наче про щось питали.

Камінчукові здалось навіть, що він відповідає тим очам, говорить їм щось потаємне й солодке, несподіване і не до кінця зрозуміле самому собі.

Дівчина зібрала посуду на столах і зникла. В їдальні зробилось раптом тьмяно, стіни посіріли, а стеля понижчала й немов давила на плечі.

Він вийшов з їдальні схвильований. Намагався згадати, які ті очі: сині чи сірі, голубі чи карі. Ні, не пригадає.

Що це за дівчина? Чому раніше ніколи її не бачив у Горбачах?

Вже коли дійшов до високого шкільного паркану, захотілось повернутись до їдальні, ще раз глянути на дівчину, а може, в когось розпитати про неї. Він навіть зупинився. А потім подумав: "Біжи, питай, Василяко. Хай тебе там на сміх піднімуть. Скажуть: завуч школи, солідна людина, з дитячого віку вийшов, а за дівками упадає".

Ех, Василяко, Василяко! Тридцять чотири роки прожив ти на білому світі і ні на що рішуче не зважився. Завжди вагаєшся, сім разів одміряєш, а ні разу не одріжеш. Чого ти вдався такий тихий та нерішучий, матері його ковінька! А ти ж чотири роки пробув на війні і навіть орден одержав за героїчний вчинок. А тут, в мирному оточенні, — наче тебе підмінили.

Так картав себе Камінчук, прямуючи до школи.

Ой, як же йому не хотілося йти сьогодні на педраду. Набридли вже йому оті всілякі засідання. То семінар, то предметна комісія, то місцевком, то виробничі збори і всюди завуч повинен бути присутнім, наче без нього не освятиться.

Тяжка ноша випала на твої худі плечі, Василяко.

Камінчук сам собі дивувався: ніколи ще такі крамольні мислі не заповзали до його голови. Взагалі ніяких приводів не було для подібних думок. А сьогодні — наче ґедзь укусив чоловіка: став Камінчук дражливим і незадоволеним всим і вся!

І він знов подумав про ті незвичайні очі — допитливі, трохи здивовані, темні, як нічка, і ясні, як день.

Вже потім, сидячи на засіданні педради, Камінчук заспокоював себе. Чому він так загорівся? Звичайна дівчина. Нічого особливого. Не така вже вона й красуня. Так собі. Пхе!..

Хто їх придумав, отих солов'їв?

Кажуть, жив колись у Курській губернії один дід. Великий був митець півники ліпити. Зробить і роздасть дітям. А ті бігають та свистять. Одного разу виліпив він якусь незвичайну птичку, вдихнув у неї теплий дух, а вона пурхнула з рук та й полетіла геть.

І пішли од неї курські солов'ї. і розселилися вони по всій земній кулі. Чарівним щебетанням безнастанно славлять вони людську працю, золоті руки людські, що з неживого творять живе й співуче, а живому не дають померти.

Може, це легенда, але багато хто вірить, що солов'ї — справа рук мудрого курського умільця.

Коли слухаєш солов'їв — умирати не хочеться, так вони душу захоплюють своїм тьохканням. І що їм до того, отим сірим співучим птахам, що, може, в тебе турбот повна голова, що, може, тобі взагалі не щастить в коханні або ти вже давно сивий дід, а в такому віці вже не до солов'їв? Забираються вони, бідові, кудись якомога вище, вмощуються між зеленим гіллям і починають,! починають. Онде, чуєте? Ні, не там, трохи осторонь. Ну й щебечуть, сучі діти. Молоді, слухаючи їх, гаряче мріють, а старі молодість згадують. Колись, мовляв, і ми були молодими.

Навкруги — зелень. Море зелені. Гілочка об гілочку чирк-чирк. Листочок до листочка прихиляється — шепочуться про щось, наче знають таємницю і криються з нею від людей. Вони, ті листочки, й солов'їв заховали в зеленому шумовинні.

Найбільше солов'їв на шкільному подвір'ї. Школа стоїть уся в зелені, світла, простора — аж три поверхи. Вікон — в сотню не вбереш. Хороша школа.

Директором в ній — Микола Петрович Вільховий.

Тільки чому це згадалися йому ті солов'ї, коли весна пройшла і вже ні вдень, ні вночі не чути чарівного солов'їного співу в густому верховітті? Та й те сказати — хіба йому, директорові, думати більше ні про що? Мабуть, згадав він про них тому, що недавно ще, наче вчора, була весна, співали солов'ї в бузку, а зараз вже червень кінчається і треба готуватись до нового учбового року. Роботи, як кажуть, по вінця.

В Миколи Петровича — не солов'ї, а солов'ята. їх понад тисячу щороку за партами сидять, та такі вони щебетливі, такі життєрадісні й співучі — не зразу спиниш.

Правда, школа зараз помітно спорожніла. Залишились тільки десятикласники — їм ще два екзамени складати. Це вже, можна сказати, дорослі соловейки. Ось-ось випурхнуть з гнізда та й полетять шукати кожен свою гілочку на великому дереві життя. А йому, директорові, не зменшиться турбот: іншим солов'ятам крильця треба відрощувати. Та хіба тільки йому одному той клопіт? Усьому вчительському колективу з дня в день робота!

Микола Петрович підняв з столу якогось папірця, прочитав його уважно і сердито насупився.

Чорт зна що! Навчальний рік ще не закінчився, а товаришка Торба вже вдруге нагадує, щоб терміново надіслали статистичний і письмовий звіти за рік. Це ж буде липа, а не звіт, окозамилювання, а не державний документ. І завжди ця Параска Йосипівна придумає таке, що й на голову не налазить. Коди не з одним підсунеться, то з іншим, а не дасть спокійно працювати.

Перебуває вона на посаді районного інспектора і просто закохана в наради та нарадки: нікому — ні директорам, ні завучам, ні вчителям — не дає довго засиджуватись у школі. Після того як вийшов новий Закон про школу, Торба й зовсім збилася з ніг в гонитві за новими оригінальними заходами'. Придумала силу-силенну всяких форм, зведень, звітів. Вимагала від кожного, щоб сьогодні посіяв, а на завтра вже й уродило. Якось Микола Петрович сказав їй на нараді, що кожна серйозна оправа не терпить поспіху, то вона відрубала йому різко й категорично:

— Менше думайте і більше робіть! Мислителів розвелося...

— Але ж робити треба з розумом, а не за принципом "Шумимо, братця".

Торба й зовсім ошкірилась:

— Ви мені тут діла не пришивайте, товаришу Вільховий. Я вам перша пришию. Якщо вам не подобається новий Закон про школу — так прямо й скажіть. Проте ми це й самі бачимо. І будьте певні, зуміємо швидко зробити належні практичні висновки. Он директор двадцять четвертої товариш Відерник — той довго не думав, а одразу завіз у школу врубову машину і трактор. От вам вже й зв'язок школи з життям, з виробництвом.

— Машина й трактор іржавіють під дощем, та й більш ніякої поки що з них користі, — зауважив Микола Петрович.

— А в вас, шановний товаришу Вільховий, поки що й іржавіти нічому. Чим же ви хизуєтесь?

Торбі важко було заперечувати.

Микола Петрович поїхав якось у радгосп. Трактора йому не дали (не було списаних в брухт), але він привіз звідти стару, поламану соломорізку.

— Для чого ти припер це залізяччя? — спитав йото тоді здивований Камінчук.

— На предмет окозамилювання, — серйозно відповів Вільховий і додав: — Доки чогось путнього не придумаємо.

Це було давно, але Микола Петрович пам'ятає, як соломорізка потішила тоді вимогливе серце Параски Йосипівни.

— От ви вже й починаєте виправлятись, — сказала вона з задоволенням, заглянувши якось у школу.