Читати книгу - "Між солов'ями, Світличний Костянтин"

— Соломорізка. Любо подивитись. Політехнізація в наявності. Що ви з нею робите, з цим агрегатом?

— Поки що нічого, — відповів директор.

— Придумайте що-небудь, придумайте, — радила Торба. — Вивчіть будову абощо... Принцип дії... Бо ми строго спитаємо.

Але життя повело по іншому річищу. Соломорізку згодом здали в металевий брухт, а колії утвердились класи з виробничим навчанням, п'ята школа почала готувати токарів, електрослюсарів, мулярів, а зараз от дійшла черга до машиністів електровозу. Все робилось серйозно і без гарячкування.

Вільховий взяв зі столу інший папірець. Це був рахунок з магазину на п'ятнадцять пилососів. У директора очі полізли на лоба. Які пилососи? Кому вони потрібні? Що завгосп собі думає? Тут стільців немає, а він розтринькує гроші чорт зна на що!

Він наказав покликати завгоспа.

Той пройшов і сказав:

— Слухаюсь!

— Це ти, голубе, виписував пилососи? — грізно запитав директор.

— Точно так!

— Що ти з ними робитимеш? — підвищив голос Вільховий.

— Я на них, звісно, сидітиму, — спокійно відповів завгосп. Огрядний, широкоплечий, він ніколи не хвилювався, цей колишній старшина інтендантської служби.

— Де це ти бачив, щоб на пилососах сиділи?

— Та на яких там, господи, пилососах? — мляво відповідав завгосп. — Звісно, на стільцях.

— Не мороч ти кінець кінцем мені голову.

— Слухаюсь. Скажу толком. Банк — він же стільців для шкіл не пропуска, а пилососів хоч вагон бери. Так я виписав пилососи про людське око, для форми. Ну, банк, звісно, пропустив рахунок. А в магазині на ці грошики візьму сто двадцять стільців, та й кінці в воду. Як кажуть, шито-крито.

Побачивши, що директор сердито супиться, колишній інтендант почав виправдуватись:

— А що ж було робити? Ви ж самі мене без солі, звісно, з'їсте, як я не поставлю стільців у актовий зал. Брешу, скажете? Отож...

Вважаючи, що переконав директора, завгосп вів далі:

— Аз завідуючим магазину я швидко домовився. Вже й півлітри розпили. Розчудесний чолов'яга.

— Слухай, Тимофійовичу, — сказав директор після довгої мовчанки. — Ти ж мене колись отак на лаву підсудних посадиш.

— Звісно, ВДВОХ сидітимемо, — мирно відповів завгосп і додав: — Не сердьтесь. Всі так роблять. А я що, дурніший за інших?

‘ — 3 фарбою як оправи? — перебив його директор.

— Нема поки що фарби. Вірніше, фарба є, а от оліфи, хоч запали, немає.

Микола Петрович чортихнувся в душі: вічно з цим ремонтом неполадки.

‘ — З-під землі дістань оліфу, — сказав Вільховий.

— Слухаюсь. Буде сполнено, — відповів завгосп. — Це діло просте: я знову ж таки тому завмагові пару стільців подарую, а згодом спишу їх по акту. І оліфа буде як з-під землі...

— Я тобі подарую!.. Я тобі спишу! — вже не на жарт розсердився Микола Петрович, і колишній інтендант поспішив ретируватись.

Директор нетерпляче поглянув на годинника. Він чекав інженера з шахти — Погрібного. Той згодився по сумісництву викладати виробничу справу в дев'ятих класах — з наступного навчального року, а для конкретної розмови не з'являється. Все чогось крутить, зволікає.

В кабінет зайшов завуч і мовчки сів на диван. "Явно він не на ту ногу ступив сьогодні", — подумав директор, поглянувши на сердите обличчя Камінчука, і спитав:

— Бачу, щось муляє тобі...

— Закохався! — бовкнув Камінчук.

— Не вірю, — відповів директор. — Скоріше світ перекинеться, ніж ти зумієш виявити ніжні почуття.

— Що в мене — глиняне серце?

— Просто нема в тебе такого талану. Ти монах за своєю природою.

Проте директор незабаром зрозумів причину поганого настрою Камінчука.

— Як я можу закінчити отой статистичний звіт, якщо десяті класи ще двох екзаменів не склали? Що я — прозорливець? І взагалі кому такий звіт потрібен? — сказав завуч.

— Не хвилюйся, Василю Васильовичу.

— А ти, Миколо, не прикидайся спокійним. Сам теж переживаєш і обурюєшся, а хитриш, криєшся. Що я тобі учень, перед яким треба демонструвати витримку?

. — До чого ця мораль? Я все ж таки директор?

— А ти, директоре, думав про те, що вересень ¡не за горами?

— Ну?

— А де наші кадри, ти мені скажеш? Ти мені скажеш, хто в новому навчальному році вестиме в шостих і сьомих класах слюсарну справу, а в дев'ятих — виробничу? Думаєш, міськвно тобі на тарілочці піднесе? Тримай кишеню...

— А ти думаєш — нове діло так просто починати?..

— Знаю. Але злюся, що все в нас тонко і все рветься. І так з року в рік.

— Не злишся ти, а хникаєш. Не так уже в нас тонко, і нічого не рветься. Нерви в тебе, видно, не в порядку. Що за мода — занепадати духом? Ходить чоловік — як чоловік, сумлінно робить своє діло, веселии, впевнений в собі і раптом... бах і скис. — Миколі Петровичу прикро було за свого щирого друга, і він аж розхвилювався. — Ти оглянься назад, на сорок шостий рік, порівняй, і тобі стане ясно: рветься в нас чи не рветься.

Він встав, мовчки походив по кабінету, напився води, потім підійшов до Василя Васильовича, поклав на хвильку руку йому на плече й запитав:

— Пам'ятаєш, Василяко, зиму з сорок шостого на сорок сьомий? Ми тоді ще в семирічці з тобою працювали на двадцятій шахті. В шинелях ходили обидва і більше нічого з одежі у нас не було. Я теж тоді холостякував. Основний раціон — камса. Цукор — не гарантований. Хліба — вісімсот грамів. А ми з тобою ще й пісні співали. Аякже — війна закінчилась. Живі-здорові повернулись з фронту. Чого нам ще?..

Василь Васильович раптом несміливо посміхнувся.

— А оту гніду кобилу пам'ятаєш? — запитав Вільховий.

— Миколо, ти чорт! Ти чорт, а не чоловік, Миколо, — (промовив він. — І звідки в тебе таке вміння розважити людину в потрібний момент? Кобилу, кажеш? Якже, пам'ятаю.

Було це — ого-го коли було, а от згадалося у всіх деталях.

...Вони зайшли в стайню шахтного кінного двору і в самому кутку побачили сухоребру гніду кобилу, що повільно жувала жорстку, колючу солому.

— Збрехав бісів дід, — вилаявся Камінчук. — Казав, коней нема, а тут стоїть така красуня.

Завідуючого кінним двором вони знайшли в сарайчику біля "буржуйки", від якої приємно пашіло теплом.

— Грієтесь? — спитав директор.

— Ну, хоч би й так, — похмуро відповів завідуючий, старий однорукий інвалід,догадавшись, мабуть, чого прийшли ці два сердиті товариші.

— А в стайні стоїть гніда кобила, — заявив Камінчук, наче це й справді було логічним продовженням розмови.

— Ну, хоч би й так, — вів своєї завідуючий.

— Ви от грієтесь біля буржуйки, а діти в школі гибіють од собачого холоду, — промовив директор. — Чорнильниці примерзають до парт.

— Ну, і що ж?

— В школу вугілля треба завезти.

— Нема кому. Людей нема.

Директор із завучем перезирнулися.

— Самі привеземо.

— Бачили ж, що кобильчина на ладан дише? Харчів же чортма... Десь упаде — не підніметься.

— Не впаде! Ми її на руках, — рішуче сказав Камінчук.

— Ви хоч запрягати вмієте? — запитав завідуючий. Він остаточно капітулював.

Камінчук і Вільховий запрягли гніду в сани і виїхали з двору. І тут Василь Васильович помітно скис, його зовсім не приваблювала перспектива забруднити в вугільний пил єдину шинелю.

— Може б прибиральниць послати? — несміливо запропонував він.

— Отих дівчаток? Що ж вони зможуть? Закоцюбнуть на морозі та й усе, — заперечив Микола Петрович. — Та й з конячиною не справляться.

— Тоді давай семикласників прихопимо. Вантажити допоможуть...

— Не хитри, Василяко. В мене теж єдина шинеля. Вичистимо.

Камінчукові стало сороммо. Справді, що він, боїться ручки забруднити?

Десятник вугільного складу попередив їх, що вугілля з купи треба брати лопатою підряд. Такий наказ.

Оцей штаб? — обурився директор. — В тебе, товаришу, бог є в животі?

— До сімнадцятого року був, а зараз весь вивітрився, — спокійно відповів десятник.

— Твоя дочка в школу ходить? Там же собачий холод. Хіба ти не розумієш?

Уламали й десятника.

Коли сани були навантажені великими блискучими грудками вугілля, Василь Васильович урочисто підняв батіг і цьвохнув конячину. Гніда смикнула, і сани повільно попливли з пагорка.

— Ти бачиш, як вона йде? — сміявся Камімчук. — Як манірна баришня перед парубками.

Гніда погойдувалась з боку в бік, часом легенько спотикалася або витанцьовувала на місці, а потім знову збиралась з силами і важко посувалась по наїждженій сніговій дорозі.

Школа стояла на горбку, і до вугільного сарайчика треба було проїхати через великий замет.

— Може, розчистимо Дорогу? — запропонував Микола Петрович.

— На дві години роботи, — заперечив Камінчук. — Думаю, що проїдемо. Підсобимо трохи, вискочимо та й скажемо "гоп!".

Проте на самому, здавалося б, надійному місці, коли вони думали, що все страшне позаду, гніда раптом посковзнулася, зробила якийсь невиразний реверанс і гепнулась набік.

— Гоп! — ¡сказав директор.

А завуч тихо промовив:

— Пробі!.. Дослід не вдався.

— Відпочине й підніметься, — впевнено промовив Вільховий. Завуч ненароком озирнувся і поліз рукою до потилиці.

— Зараз буде трагікомедія, — зашепотів він. — Завідуючий кінного двору ззаду тюпає. Неодмінно побачить нашу експедицію.

Вони ладні були крізь землю провалитися.

— Я зараз розставлю поли, і він ні біса не побачить, — серйозно сказав Василь Васильович. І звідки в нього з'являлось бажання жартувати в найскрутніпті моменти?

Завідуючий м'овчки обійшов навколо підводи і зробив не дуже приємний висновок:

— Ех, ви, невдахи... Загнали кобильчину.

Обидва візниці винувато мовчали, а завідуючий випряг гніду і злегка вдарив її долонею по шиї. Вона зробила риївок, другий — стала на ноги, фиркнула і струснула шкірою.

— Сани не забудьте на місце доставити, — буркнув завідуючий і повів гніду до кінного двору.

...Якийсь час сиділи мовчки, захоплені спогадами. Першим порушив мовчанку Вільховий.

— Тоді ми лише мріяли про такі умови, в яких працюємо зараз, — ¡промовив він. — А труднощі — що ж. Час ставить нові завдання, от і маєш нові труднощі. Без них, я.думаю, нудно було б на світі жити.

Обережний стукіт у двері перервав розмову.

Це нарешті прийшов Погрібний — ще зовсім молодий інженер років двадцяти семи, із смаглявим повновидим обличчям і густою чорното шевелюрою. Він був занадто огрядний для своїх років, і Василь Васильович подумав: "З фізкультурою тобі, хлопче, подружитися не завадило б. В футбол грати, пудові гирі піднімати".

Інженер м'яко ступив на килимок, пройшов до столу директора і, подаючи йому руку, ¡промовив несподівано тоненьким, як у дівчини, голоском:

.