Читати книгу - "Між солов'ями, Світличний Костянтин"

Мовляв, мені це ні до чого, я житиму й так в достатку і без турбот. І ще я помітила, що він на мене якось зверхньо дивиться. Як на служницю. Забув, як я" працювала, як допомагала йому. Домашній затишок став йому найдорожчим за все... Вже біля двох років ми не живемо.

Дивне почуття охопило Камінчука, коли слухав щиру сповідь коханої. Наче стоїть він на високій стрімкій скелі і, тамуючи подих, хоче й боїться поглянути вниз. Свище лютий вітер — і от-от шпурне його в це стрімке урвище. Треба б йому втекти від провалля, а ноги не несуть.

Слова Світлани то ранили й шматували його душу, і вона горіла жарким болючим вогнем, то холодили її, і крижаний мороз підступав до серця.

І раптом йому стало страшно. Він зрозумів усе. Це вона прощається з ним і через те така відверта, нічого не приховує.

Ось зараз підніметься і піде геть, щоб потім ніколи з ним не зустрічатися... Ех, Василяко. Все тупики стрічаються на твоєму вибоїстому шляху. Знов ти не туди заїхав. Вертайся, сіромахо, на вихідні позиції та вже й не рипайся.

— Недавно він мене розшукав. Виявляється, теж в Донбасі тепер працює. Зійтися пропонує, — закінчила Світлана і зітхнула.

"Ну от і все", — подумав Камінчук. Запанувала довга напружена мовчанка. Нарешті, не дивлячись на Світлану, промовив:

— Якщо він тебе знайшов, то, мабуть, зрозумів уже свою неправоту.

З душі рвалися зовсім інші слова, і він ледве стримував їх у собі. Вона сиділа поряд, свіжа, як вітер, запашна, як весняні трави, прекрасна, як тисяча сонць. Схиляла голову все нижче й нижче, кусала кінчик коси.

Він хотів обійняти ^ї і не посмів: вона — чужа дружина. Правильно писав Ворона.

Світлана встала, осмикнула пальто, тихо, майже нечутно зітхнула.

— Я, мабуть, піду.

Вони поминули шкільний паркан і, Не змовляючись, зупинилися.

— І все-таки я... люблю тебе, — сказав Камінчук похмуро, з досадою, наче засуджував у собі це почуття.

— Хіба? — запитала вона, і він вловив у її голосі жорстокі глузливі нотки.

— Так! — підтвердив він, потім круто повернувся і швидко пішов назад.

Дорога була вибоїстою, він майже не бачив її в темряві, спотикався. Вітер, холодний, сирий і пронизливий, рвав поли, шарпав капелюха.

Камінчук вирішив зайти в школу. Відчував, що наодинці з самим собою буде йому нестерпно важко.

В спортивному залі, що правив і за актовий, щойно закінчився математичний вечір. Грала музика, старшокласники танцювали.

Віктор Ворона і Надя Коваленко розмовляли в одному з куточків залу.

— Ти на мене не сердишся? — питає Надя, лукаво блискаючи очима.

— Чого б це я мав сердитись? — простодушно відповідає хлопець. Він і справді ніколи не сердився на неї, то Надя сердилась на нього.

Довгий час вони сиділи на уроках, наче не помічаючи одне одного. Що було, то було. Але при чому Віктор, що батько написав скаргу.

Хлопець помічав, що в останні кілька днів Надя хоче заговорити до нього і не зважується. Сьогодні вранці після першого уроку вона таки звернулась до нього: "Пиріжка хочеш? — спитала вона його, дістаючи згорток з парти. — Сама пекла. Смачні, як не дивно. Попробуй". Він зніяковів і відмовився. І от тепер вони нарешті розговорилися.

— Може, потанцюємо? — запропонувала дівчина. Він завагався, разів зо два поглянув на неї недовірливо, потім усміхнувся і погодився. Вони закружляли по залу.

— Бачиш, Надю, завуч прийшов? Чудний він сьогодні якийсь. Згорблений і не посміхається, як завжди.

Але Надя була зайнята іншим.

В залі стояв веселий гамір, було душно, і плакали вікна.

Камінчук переживав таке відчуття, наче щойно на ходу виплигнув з чарівного поїзда, що мчав його в незвідані щасливі краї, і опинився раптом на дикому, холодному й безлюдному полустанку, самотній і безпорадний.

Він намагався розвіятись, підіймав голову, вдивлявся в юні щасливі обличчя своїх вихованців, а серце вистукувало одне і те ж: Світлана, Світланочка, Світлячок.

До нього посміхалися, щось йому говорили, він і собі посміхався, відповідав, але був далекий від цього гармидеру і весілля.

Він помітив зненацька Віктора Ворону і Надю Коваленко. Щось щебечуть між собою, їм і горя мало. Згадав далеку напівголодну й щасливу студентську молодість, і йому захотілось стати таким же, як оці учні. Кружляти в танці, співати, реготатися з усякої дрібниці, а завтра заклопотано сидіти за партою, боятися контрольної, тремтіти перед екзаменами.

А серце було жорстоким, безжальним. Воно настирливо стукотіло: Світлана, Світланочка, Світлячок...

Він намагався думати про те, що в середу — його доповідь на предметній комісії викладачів мови й літератури, що необхідно проглянути журнали десятих класів і поцікавитись успішністю, що треба бути присутнім завтра на засіданні учкому... Але серце вперто і все гучніше співало свою тужливу пісню і глушило все: і гамір, і сміх, і музику, і власні думки.

І знову погляд його наткнувся на Віктора Ворону та Надю Коваленко. Взявшись за руки, вони весело сміялися. "Щасливі. І навіть про це догадуються. Діти. Хіба вони знають, що таке щастя?"

"Світлана... Світлячок..."

Він підіймає голову, з хвилину наче до чогось прислухається, і очі його раптом наливаються рішучим, наче аж лютим блиском.

Що він накоїв? Відмовився від свого щастя? Уступив його якомусь бездушному егоїсту? Це ж безглуздя!

Він майже вибіг із спортивного залу, викликавши здивовані погляди своїх вихованців.

* * *

Старий Соловей широко розкрив очі, побачивши в дверях свого завуча з пакуночком в руках. Він вжахнувся: обличчя Камінчука було бліде, безкровне.

— Ви хворі, Васильовичу? — вирвалося в нього.

— Нівроку, — спокійно відповів Камінчук і повів поглядом по кімнаті. Баба Василина ставила вечерю на стіл. Світлани не було.

— Де ж ваша... квартирантка? — видавив з себе Камінчук, роблячи марну спробу посміхнутися.

Федір Калинович здивувався. Чого б це завуч цікавився квартиранткою? Але виду не подав, згадавши, що й Світлана іноді заговорювала з ним про завуча, все розпитувала...

— Побігла кудись звечора і нема, — відповів він байдужим голосом і, хитрувато примружившись, продовжував: — Звихнулась дівка останнім часом. Тут до неї їздить один, показний, у шляпі... А вона, дурна, і на поріг його не пускає. Кажу їй колись, наче між іншим: "Не моє це діло, але так можна доковерзуватися до сивого волоссячка". Знаєте, що вона мені одрубала? Ви, каже, діду не втручайтеся. Не люблю я його. Я, каже, люблю іншого. Нервова стала, ходить, як чумна. їсти не їсть... А ви, Васильовичу, не стійте в дверях. Проходьте, роздягайтесь. Вечеряти будемо. Давно ж вас запрошував у гості, так гордитеся.

Камінчук не знав, чи й справді йому роздягатися, чи йти геть, його бентежило одне: де ж Світлана? Вже біля години минуло, як вони розсталися.

Але тут рипнули двері, і зайшла вона. Остовпіла, побачивши Камінчука, і опустила очі. Він встиг помітити: заплакана. Старий Соловей перезирнувся з дружиною і подумав: "Еге... он воно що". А потім кинувся до Камінчука:

— Роздягайтеся, Васильовичу. — Він заметушився по кімнаті, наче й справді не знав, куди ж подіти Камінчукове пальто. Потім удавано сердито гримнув на Світлану: — А ти чого стоїш, як засватана? Допомагай бабі Василині на стіл ставити. Яєшню зготуйте... Не бачиш, гість у нас.

Він на всіх гримав, снував по кімнаті, щось розшукуючи, і мав такий лютий вигляд, що до нього страшно було підступитись.

Камінчук вертів у руках згорток, а потім якось несміливо й незграбно протягнув його Світлані.

— Це я тобі "руминки" приніс. Теплі.

Федір Калинович посміхнувся:

— Чудний ви чоловік, Васильовичу. Зима ж минула. Весною вже з степу потягло. Солов'ї співати скоро почнуть. А ви — "руминки".

Баба Василина не втерпіла, щоб не вставити й собі слово:

— Щасливий чоловік вобще все врем'я живе, наче між солов'ями. — І зрозумівши, що сказала про солов'їв зовсім невлад, додала: — А "руминки" хоч зараз і не в моді, проте пригодяться. Не останній день на світі живемо. — І підкопилила губу.

Світлана взяла "руминки" і, забувши подякувати, промовила хтозна для чого:

— А я у степ... ходила.

Нарешті він почув її голос. Вона не проганяла його, не виявляла гніву чи здивування. Просто сказала: "А я у степ ходила". Це звучало, як пісня.

Він зовсім заспокоївся і тримався наче у себе дома. Підійшов до дзеркала, поправив галстук, осмикнув піджак, причесався.

— Ну, сідайте. Сідайте, бо вечеря захолоне, — підганяв Федір Калинович. Обличчя його було суворе й заклопотане, а лукавинки зовсім щезли з куточків рота, сповзли кудись вниз, за комір, щоб бува кого не сполохати.

А що він знає, дід Соловей? Він нічого не знає. Просто зайшов до нього Василь Васильович Камінчук — хороша душевна людина, завуч школи. Приніс Світлані теплі "руминки". А він, Федір Калинович, як і личить гостинному господареві, запросив його до вечері. От і все. І до чого тут лукавинки в куточках рота? Краще вже сьогодні — без них. Коли сіли за стіл, він сказав: — Спочатку вип'ємо по чарочці апетитних крапель, — і взяв у руки пляшку з якоюсь, видно, несолодкою рідиною, настояною на лимоні.

Камінчук і Світлана наче и не помічали, що сидять рядом, лікоть до ліктя, і лише зрідка обмінювались поглядами. Хто знав, що означали ті погляди. Може, вона питала: "Ну, чого ти приперся, Василяко? Мені навіть трохи соромно..." А він, може, відповідав одними очима: "Приперся і все. Це ж не твоя хата?"

— Ану, Світлано, приміряй обновку, — згадав раптом Соловей.

Вона слухняно зняла черевики, взула новенькі блискучі "руминки", пройшлася туди-сюди по кімнаті і задоволено посміхнулась.

— Спасибі, Василю... Васильовичу.

— Не тиснуть? — придирливо спитав Федір Калинович. — Гляди, щоб потім не скаржилась. "Руминки" міцні, тобі в них, по всьому видно, довго ходити, якщо берегтимеш. — Він сказав це переконливо і серйозно, а потім додав: — От і обмиємо обновку. Хай довго носяться і не натирають мозолів. Ну, понатужились, взяли!

Василь Васильович потягнувся рукою до чарки і — о лихо! — необережним рухом перевернув її.

— Все нещастя вилилось! — сказала, милуючись молодою парою, баба Василина.

Камінчук винувато поглянув на старого Солов'я, на бабу Василину, на свою Світлану і подумав: "Ех, Василяко, Василяко! Ну, коли тобі везло?"

На душі в нього було затишно і світло, наче її хто сліпучо-білими ромашками встелив.