Читати книгу - "Між солов'ями, Світличний Костянтин"

Збагачувальної ще немає, але вона вже будується. Ми це врахували...

Василь Васильович був явно задоволений тим, що його школа має чітку перспективу в питанні виробничого навчання і враховує при цьому перспективу розвитку місцевих підприємств.

— Постійте, постійте, — попрохала його Ніна Петрівна. — Це добре, що ви не обмежуєтесь підготовкою швей і робітників очисного забою, як іноді трапляється в школах. Але, мені здається, ви не врахували одну важливу деталь. Ви передбачаєте на підготовку машиністів транспортних машин три роки. На підготовку токарів — теж три. Чи не так?

— А як же інакше? — розвів Камінчук руками.

— Я добре знаю ці спеціальності і переконана, що для їх повного освоєння треба не більше року. А ви знаєте... роботу машиніста транспортних машин? — допитливо поглянула секретар на Камінчука.

— Та як вам сказать... — зам'явся Василь Васильович, який лише в минулому році вперше побачив зблизька токарний верстат, а про існування спеціальності машиніста транспортних машин навіть не догадувався до останнього часу...

— Я гадаю, — продовжувала Ніна Петрівна, — що в таких випадках треба оволодівати комплексом споріднених спеціальностей. Не токарів, наприклад, треба готувати, а верстатників. Тоді учень за три роки навчиться керувати і токарним, і свердлильним, і фрезерним станками... І можна буде сказати; на всі руки майстер! Повноцінний будівник комунізму.

— Цілком слушні зауваження, Ніно Петрівно, — погодився Камінчук. — Ми їх, звичайно, врахуємо. — йому подобалася манера розмови секретаря райкому. Вона не докоряла (докоряти ж було в чому — він це бачив), а немов радилася, і це будило думку й бажання робити все якомога краще.

— Ми свої труднощі й недоробки знаємо, — втрутився в розмову директор і усміхнувшись додав: — Вони у нас в печінках сидять.

— Це хороше, коли знаєте. Значить, вболіваєте за справу.

— Не завжди все гладенько виходить, — продовжував Микола Петрович. — Воювати з людьми доводиться... Виробничо-педагогічна рада постановила на наступний рік обладнати на брикетній фабриці клас-лабораторію для теоретичних занять учнів, а директор фабрики впирається. Був на засіданні, голосував за пропозицію, а тепер впирається. Де я вам, каже, візьму приміщення.

— А ми до нього сьогодні поїдемо, — пожвавилася Ніна Петрівна і поглянула на годинника. — Хвилин через сорок поїдемо. Думаю, інспектор з нами теж...

Але Торба була далека від розмови. Вона сердилась на всіх, особливо на Ніну Петрівну. Бо її не розуміють, не хочуть рахуватися з нею та ще й принижують. Сиділа насупившись, нервово крутила олівець в руках. Потім підвелася, осмикнула кофточку, кинула холодний, докірливий погляд вбік секретаря райкому і вийшла з кабінету...

Ніна Петрівна ще довго розмовляла з директором і завучем про насущні завдання і потреби школи.

* * *

Филимон Прокопович Ворона, згорбившись, сидів на одній з лав у приміщенні поліклініки і терпляче чекав своєї черги до лікаря. Він почував себе тяжко хворим. Боліло все: ноги, руки, голова, нутро, йому здавалось навіть, що ґудзики на одежі теж болять, аж печуть.

Вже кілька днів він не міг спокійно спати. Його замучили кошмарні сни: то за ним ганяються, то вже догнали і душать, набиваючи рота якимсь забрудненим в чорнило папером, то зв'язали і колять іржавим гострим пером у всякі м'які місця.

Дразливим і неспокійним став Ворона останнім часом. Годинами просиджував непорушно, прислухаючись сам до себе, йому здавалось, що в животі в нього буркотить, в грудях харчить, поперек ниє, в скроні стріляє, в колінах крутить.

Він був сердитий, все гримав на сина і злився, бачачи, що той терпляче змовчує, але час від часу міряє батька здивованим, нерозуміючим поглядом. Догадується старий Филимон, що син все знає і нічого не схвалює. Гірко Филимонові на душі... Дожився на старості літ. Власний син, якого він так хоче бачити колись юристом, росте норовистим, неслухняним та ще щось і затаїв у душі — від батька нічого не сховаєш, він бачить.

А тут ще ці виклики. Вже третій раз із школи приходили. Просимо, передають, з'явитись. Чого він піде? Шо він там забув? Ні, він зовсім не боїться. Чого він має боятися? Але ж приходила ця інспекторша — і досить. Така душевна, приємна женщина. Він все розказав їй, як на духу. Звичайно, він всього того не бачив, про що писав, але чув від таких людей, які не збрешуть.

В поліклініці людей все меншає й меншає, і нарешті Филимона Прокоповича викликають.

Лікар проглядає його аналізи, вислуховує, вистукує і непомітно знизує плечима.

— Вдихніть, — каже він.

Ворона глибоко вдихає тепле, настояне на ліках, повітря.

— Видихніть!

Ворона підводить очі і видихає обережно, з перекошеним од страху обличчям, наче боїться, що, спустивши дух, нагло вмре.

— Зігніться.

Він згинається, чекаючи, що ось-ось переломиться.

Його ганяють з кабінету в кабінет, крутять, як млинок, повертають і майже вивертають, просвічують наскрізь і нічого не знаходять. У нього є все, що положено людині похилого віку, і немає нічого надзвичайного.

Один з лікарів, видно, найстарший, чемно його запитує:

— Пробачте, ви, може, чимось перелякані? У вас не було нервових потрясінь?

Ворона обурюється:

— Я напишу на вас скаргу! — різко вигукує він, а потім, схаменувшись, замовкає.

— Ким ви працюєте?

— Рахівником. Ох, знову закололо...

— Раджу вам зайнятися посильною фізичною працею. Систематично. Це — допомагає од всіх хвороб, — запевняє лікар. Ворона знову обурюється, але вже мовчить. Він повільно одягається, виходить на вулицю і, впевнившись, що його ніхто не почує, вголос лається:

— Що ви тямите? Жива людина пропадає, і хоч би тобі один путящий лікар трапився...

Що то за пташка стрибає у верховіттях голих дерев?

То синичка весело попискує. Весну почула. Ну, синичка то й синичка. Камінчукові байдуже. Хай там хоч ворона каркає чи сорока скрекоче. Камінчук знає, що сололов'ї — в нього в серці. Вони там так завзято витьохкують, аж груди роздимаються. Бо є на світі Світланка Ландишева — струнка, кароока дівчина, а в її очах і небо, і море, і весна, і цілий світ. Василь Васильович ладен втопитися в тих очах.

Хто сказав, що він нещасний? Полегше, полегше з такими думками. Він ніколи не був нещасним... Він найщасливіший у світі. У нього є робота — складна, іноді важка, але цікава, і він ніколи її не проміняє на будь-яку іншу. У нього є дівчина. Світлана Ландишева. Підійшла вчора просто на вулиці, на очах у всіх людей. Він не помітив навіть, звідки вона взялася. Наче з-під землі виросла. Привіталася і сказала зніяковіло:

— Щось вас не видно...

Він не насмілювався й подумати, щоб Світланка напрошувалась на побачення.

Вона стояла, трохи схиливши голову набік, і чекала відповіді. Мабуть, скучила за ним, за Василякою — довгим, незграбним, несміливим і дивакуватим. А він думав... Та що він такого думав? Просто трохи повагався. Якусь, може, хвилину чи більше. Хіба такого не буває з закоханими? Буває!

...А от тепер він чекає побачення... Вже два рази пройшовся вулицею, а Світланки все немає. Якось навіть незручно йти по тій самій дорозі втретє, може, хто спостерігає з двору і потім сміятиметься.

Сутінки вже добре-таки облягли землю, і це Камінчукові на руку.

Настрій його помітно псується, підкрадаються сумніви.

Це давня історія. З століття в століття. Призначає дівчина побачення, а потім не приходить. "Ти сказала — прийди, прийди, не сказала — куди, куди. Ти сказала — під комору, не сказала, під котору". Всі вони, очевидно, такі... лукаві.

Світлана нечутно підійшла ззаду, мовчки взяла його за руку, і вони пішли в альтанку. Рука її була гаряча, тремтлива.

Недоріка, він усумнився в дівчині. Не зважився взяти куплені для неї "руминки", щоб ніжкам було тепло, як на печі. Вони стоять у нього на самому видному місці — на тумбі біля дзеркала.

Він годинами не зводив з "руминок" очей, уявляючи, як дівчина ходитиме в них і згадуватиме його. І от — не взяв. А може, це наївно, по-дитячому — носитися з "румянками"?..

Камінчук обіймає Світлану за плечі, притискує до себе і уявляє, як незабаром житимуть вони в окремій квартирі — удвох. Вона в квітчастому домашньому халаті, трохи розповніла, звертається до нього з проханням: "Дістань, Василяко, з-під ліжка мої "руминки". — І додає соромливо: — Мені, бачиш, нагинатись уже незручно".

Він прожогом кидається під ліжко... але Світлана раптом говорить:

— Давайте посидимо.

Вони ніколи ще не сиділи в тій альтанці. Завжди стояли. Камінчук відкидає полу пальта, і Світлана сідає. Він пригортає її до себе і хоче поцілувати. Вона злегка відстороняється і шепоче:

— Я сама поцілую... тебе.

Він задихається від її поцілунків. Руки його охоплюють тонкий стан, капелюх падає з голови і котиться кудись в куток, але він не помічає цього. Вдихає солодкий п'янкий запах і боїться поворухнутись, щоб не прогнати чарівний сон.

Нарешті вона встала, поправила хустку, застебнула пальто і сіла осторонь.

— Я завжди називала тебе в думках — на "ти", — проспівала вона. — І знаю, що ти... любиш мене.

"От я й освідчився, — посміхнувся Камінчук у темряві, — як це просто..."

...Світлана нагнула голову і трохи помовчала, копирсаючи носком черевика землю, устелену жовто-сірим вологим листом. Він зрозумів, що вона хоче щось сказати йому і не наважується.

Лице його пашіло вогнем, він присунувся до неї, взяв її руки і приклав до своїх щік сухі, вже прохолодні долоні.

— Я слухаю, — насторожився він.

— За віщо мене любити? — одважилась вона нарешті. — Я погана. Я свого чоловіка... кинула.

Камінчук рвучко встав. Вона теж підвелась, думаючи, очевидно, що він зараз піде геть. Василь Васильович відшукав капелюха, вдарив кілька разів об полу, струшуючи пил, і, надягши його, спитав:

— Ти не замерзла, Світланко?

— Мені жарко, — відповіла вона. — Ти вислухаєш?

Він сів біля неї і, на диво, зробився зовсім спокійним.

— Після десятирічки я пішла працювати. А в дев'ятнадцять років вийшла заміж за студента медичного інституту, допомагала йому, як могла. Ми домовились: закінчить він інститут, потім я піду вчиться. Коли ж закінчив...

Вона посміхнулась — Камінчук скоріше відчув це, ніж побачив.

— От бачиш, я з .молодих, та рання... Чоловік став відмовляти мене від інституту.