Читати книгу - "Між солов'ями, Світличний Костянтин"

— Коли б знали, які вона млинці пече, — не відмовились би.

"Ех, Калиновичу, Калиновичу, — з сумом подумав Камінчук. — Нічого ти не відаєш".

Соловей захопився вже спогадами.

— А я, без хвастощів сказати, у свій час проворним і напористим парубком був. Бігав до однієї — дебела, ставна була і красива, як писанка. Але, хоч плач, — нуль уваги на всі мої залицяння. Прокрався я одного травневого вечора під її розчинене вікно, засів у бузковому кущі та й спостерігаю, як вона роздягається на ніч. Дивлюсь, наміряється вже під ковдру пурхнути. А я noпівнячому — ку-ку-ріку! — та ñ присів під вікном. Не бачив, як вона схопила на кухні каструлю з кип'ятком і бурхонула мені акуратненько за комір. Аж дух, знаєте, перехопило. Плигонув я з переляку в її кімнату та мало не з кулаками до неї. "Ти що, кажу, Василино, туди та звідтіля, патрать мене задумала, що окропом зливаєш?"

"Це, каже, Федоре, така в мене до тебе гаряча любов". Отаке було, Васильовичу... Тепер я, можна сказати, по цьому ділу на пенсії, а вам не радив би губитися.

Прийшов директор, рум'яний з морозу, радісно збуджений, і приніс іскринки сонця в очах.

— Знаєш, Василяко, ця скарга не тільки нам завдала клопоту. Вона вдарила рикошетом по самому Штепі, — сказав він. — Зустрічаю його, а в нього вигляд, як у облізлого кота. Виявляється, зняли з роботи за махинацію з лісом. Чаша, видно, переповнилась. Здає справи...

В цей день Камінчук програв підряд чотири партії. В двох із них робив спроби дати противникові мат королем, але всі його намагання потерпіли крах.

* * *

Затьохкав солов'єм дзвіночок, і школа наповнилась веселим дитячим гамором.

Це перерва.

В коридорах, по всіх закутках школи і на вхідних дверях стали чергові учні з червоними ромбиками на грудях. Чергує третій клас. Це дуже солідне і непідкупне начальство. Спробуй не підкорись, хоч, може, ти й десятикласник — тарараму на всю школу нароблять, не будеш радий. Попадеш і в стінгазету, і на учком, і на комітет комсомолу...

Гуде школа. Рівним розміреним гулом. Чергові вчителі прислухаються до того гулу, як лікар до дихання пацієнта: чи немає хрипів, нездорових ноток, ненормальних шумів? Немає? Ну й добре. Організм здоровий, вирує в ньому життя.

Секретар райкому Ніна Петрівна та Параска Йосипівна Торба прибули в школу на легковій машині під час великої перерви.

Надворі, ось вже який день, відлига. Сіє дощ, і все Сіріє навкруги. Кінець січня видався брудним і мокрим. Напочатку були морози, а зараз розвезло.

На шкільних дверях стоять чергові учні: хлопчик і дівчинка. Вони кидають уважні, причіпливі погляди на гумові боти Ніни Петрівни. Чисті. Можна проходити. Секретар пройшла, навіть не помітивши, що її перевіряли.

А Торба, як на гріх, не помила вдома черевиків і привезла на них ще, мабуть, вчорашній бруд.

Хлопець в сірому пальті і чорній шапці нерішуче заступає їй дорогу.

— А-а-а, це ти? — пізнає Торба Вітю Мірошниченка і робиться солоденькою.

— Я, — відповідає Вітя і додає: — Черевики у нас миють он там — під колонкою.

Параска Йосипівна обурена, але вдає, що не почула.

— Ну, як справи? Ніхто не зобижає?..

— Мене ніхто й не зобижав, — відповідає хлопець, не зводячи очей з Торбиних черевиків.

Торба сторониться, пропускаючи групу учнів з чистими ногами. Вона червона, як варений рак, аж сльози виступили їй на очах. її, інспектора, не пускають в школу! І хто? Оцей лопуцьок! Вона крадькома оглядає свої черевики: не такі вони вже и брудні. Ну, трохи замурзані.

Але хлопець тримається вперто. Для нього найвищий авторитет — його вчителька, Віра Іванівна, а вона сердитиметься, якщо він пропустить когось із брудними ногами.

— А вчишся як? Дисципліна? — мирно запитує Торба, немов нічого не трапилось. А в самої аж руки трясуться, така вона розгнівана. Збоку вже група цікавих стоїть — помітили конфлікт і чекають, що ж буде далі.

— Онде кран, — говорить хлопець замість відповіді, — Навіть директор там миє, я сам бачив.

Ну, що було робити Торбі? Помила все-таки черевики під краном і прожогом шмигнула в школу.

Директор саме знаходився в бібліотеці. Він розмовляв про щось з комсоргом школи Женею Давидовою, коли гості, вже роздягнені, зайшли туди. Микола Петрович мимохіть наморщив носа: від Торби сильно тхнуло нафталіном. Очевидно, її червона шерстяна кофточка десь довго зберігалась біля цього "пахучого" порошку. Ніна Петрівна була в піднесеному настрої. Вона жартувала, сміялась, і зовсім не було схоже, що вона — секретар райкому і приїхала, щоб розібратись в серйозній і дещо заплутаній справі.

Вона пробула в школі обидві зміни та ще й на другий день з ранку до вечора.

А ввечері в присутності завуча й директора підводила підсумки.

Торба сиділа трохи осторонь, вже в зеленій кофточці, але все рівно від неї тхнуло нафталіном. Вона насторожено й допитливо вдивлялась в обличчя секретаря, чекаючи, що ж вона скаже.

Ніна Петрівна почала з запитань. Але не на адресу директора, а чомусь на адресу Торби, і це Параску Йосипівну вельми збентежило.

— Яку допомогу ви, як інспектор, подали школі в питаннях політехнізації і зокрема виробничого навчання? — звернулась до неї секретар.

— Я? Контролювала. Підганяла. — Гострий погляд її, зустрівшись з відкритим важкуватим поглядом Ніни Петрівни, притупився, померх. Вона відчула щось недобре в голосі секретаря.

— Ви скаржника добре знаєте?

— Була на квартирі. Не встигла розкусити...

— Ви переконались, що ця скарга — наклеп?

— Я? Ловлю себе на думці, що... мабуть, наклеп.

— Так для чого ж ви стільки часу псували людям нерви, відриваючи їх від роботи? Для чого підтасували акт перевірки шляхом шантажування членів комісії?

Боже! Вона й про це знає! Це вже — ніж до горла! Торбині очі благально й застерігаюче дивилися на секретаря, наче говорили: "Не треба мене тут лаяти. Наодинці хоч висічіть. А в присутності підлеглих... Ви ж підриваєте мій авторитет".

Але Ніна Петрівна не хотіла, видно, рахуватися з Торбиним авторитетом. її очі невблаганно вимагали відповіді.

— Та який там шантаж? — зморщилась вона. — Не могла ж я допускати лібералізм, коли...

Ніна Петрівна стала сердитою і безжальною. Такою Торба її ніколи не бачила: завжди лагідна, спокійна і от на тобі...

— Школа переживає зараз великий і нелегкий процес перебудови. А ви, по суті, опинились на боці таких,як Ворона, і своєю поведінкою сієте в людей зневіру в свої сили, — чітко карбувала слова секретар. — Вчительку Грищенко, одну з найдосвідченіших і найсумлінніших, ви оголосили неробою. Я знаю, як ви добились стягнення директорові й завучеві. Я все знаю, товаришко Торба. Ви — страхополох, формаліст і перестрахувальник.

— Ви занадто суворі, Ніно Петрівно. Занадто суворі. Я розумію, звичайно, що...

— Нічого ви не встигли зрозуміти, — перервала її Ніна Петрівна. — Для того, щоб зрозуміти, що в школу інспектор повинен іти не з голоблею, а з добрим словом і щирою порадою, вам потрібен час.

Торба злякалась. На що вона натякає! Хіба... За віщо?

М'якосердому Камінчукові на хвильку зробилось шкода бідної Торби. Директор сидів мовчазний і насуплений.

— Я давно придивляюсь до вас, Параско Йосипівно, — продовжувала Ніна Петрівна. — Важкий у вас характер. З таким характером не варт було ставати педагогом — з живими людьми доводиться працювати. Характер людини часто визначає її поведінку. Через те в наш час мало бути хорошим спеціалістом своєї справи і тільки. Треба мати належний характер — до комунізму йдемо. З нестерпним характером туди не пустять. — Ніна Петрівна повернула обличчя до директора і завуча й сказала: — Між іншим, це безпосередньо до вас відноситься. Виховуйте в дітей красиві характери, товариші. Комуністичні характери.

Торба сиділа настовбурчившись, наче стара, віджила своє птиця. В ній закипала злість. Хіба вона не старалась? Хіба не моталась, як навіжена, день у день? Крадькома кинула неприязний погляд на Ніну Петрівну і подумала: "Ви всі розумні, а я теж не з дурних. Побули б у моїй шкурі, коли кожного треба тримати в залізних руках і, якщо хочете, під страхом. Інакше — все розпадеться..."

— А тепер, товариші, кілька зауважень з приводу вашої роботи, — звернулась Ніна Петрівна до Камінчука й Вільхового.

Параска Йосипівна не чула вже тих зауважень, не прислухалась. Про своє думала.

Колись і вона працювала вчителькою. Вічні конфлікти з учнями та батьками, сутички з колегами так їй тоді набридли, що вона рада була або всіх розігнати, або сама втекти. Знайшлись добрі дяді й перевели Торбу в райвно — поцінували, видно, в ній енергійність. Там стало їй куди легше: вона командувала. Параска Йосипівна мала таємну мрію закінчити свій трудовий шлях завідуючим якого-небудь відділу облвно. А тепер...

— Я вважаю, — почала Ніна Петрівна, звертаючись до Вільхового, — що в питанні організації виробничого навчання у вас ще не все продумано і доведено до кінця. Є майстерні, є учбова лава, добре й те, що ви обладнуєте гірничий кабінет. Але...

— Але ж ми дивимось вперед, і через рік... — вставив слово Вільховий.

— Як же Ви дивитесь вперед? — м'яко перервала його Ніна Петрівна. — Незабаром ваші вихованці повинні будуть водити електровоз...

— У нас ходять електровози на поверхні. Учні там і практикуватимуться...

— На поверхні експлуатуються контактні електровози, а в шахті... — секретар наголосила на останньому слові, ще й повторила його: — В шахті — акумуляторні. Розумієте?

Микола Петрович зрозумів: його школа готує кадри для роботи в шахті. А поскільки так...

— А поскільки так, — продовжувала Ніна Петрівна, — то треба споруджувати учбовий полігон на шахтному подвір'ї: наслати колію, передбачити розминовки, щоб все було, як в шахті. Шахта виділить електровози... Чого ви так безнадійно на мене дивитесь? Начальника ми зобов'яжемо.

Миколі Петровичу стало трохи не по собі.

Ніна Петрівна запитала, поглянувши на Камінчука:

— Ви чітко уявляєте свою перспективу, товариші? Скільки класів з виробничим навчанням буде у вас років через чотири, через п'ять? Ну, скажімо, в шістдесят третьому році?

— Василь Васильович розкрив синеньку папку на столі, зазирнув у якісь папери і сказав:

— Всього передбачається тринадцять класів, тобто двадцять шість груп.

— Які фахи готуватимете?

— Мулярів, штукатурів, теслярів для будівельного управління, токарів для центральних механічних майстерень; машиністів транспортних машин і автоматників для брикетної і збагачувальної фабрик.