Читати книгу - "Між солов'ями, Світличний Костянтин"

Мушу зазначити, що був випадок, коли наші учні помилково забрали стару ручну лебідку, яка знаходилась за межами шахтного двору. Лебідка шахті повернена. А синець під оком у Віктора Ворони зовсім іншого походження, і ті, кому треба, про це знають, — директор глянув на Параску Йосипівну. Потім продовжував: — Параска Йосипівна, не задовольнившись моїм усним поясненням по цьому питанню, зажадала від мене довідку про те, що адміністрація шахти претензій з приводу металевого брухту школі не пред'являє. Ось ця довідка, мені її дали. — Він вийняв з папки папірець і показав його.

Торба засовалась на стільці і густо почервоніла, картаючи сама себе: "І чого я червонію? Так, я вимагала довідку, але це ж потрібно для справи!"

— Відносно врожаю з шкільної дослідної ділянки: весь він заприбуткований і — або проданий, або зберігається. Шановна Параска Йосипівна в цьому впевнилась. Буряками й зерном наші юннати годують шкільних кролів та голубів. Причому буряки ми зібрали в жовтні, а свиню свою я заколов у вересні. Із скарги видно, що громадянинові Вороні не подобаються нові зрушення, які відбуваються в нашій школі в зв'язку з новим Законом. Такий факт, товариші, зобов'язує нас посилити педагогічну пропаганду серед батьків, краще роз'яснювати положення нового Закону про школу.

На нараді виступило багато вчителів, а потім взяла слово Торба.

...Вона дуже рада, що вчителі правильно зрозуміли суворі висновки комісії, вказані в акті, і готові усунути недоліки. А щерадіша Торба, що скарга в основному не підтвердилася. Хоч, звичайно, написана вона не випадково. Якби не було за що зачепитись, навіть наклепник не писав би скарги. Треба працювати так, щоб скарг не було. А Віру Іванівну захвалювали тут— і завуч і вчителі — даремно. В неї є недоробки і промахи... Діти — янголи, — вони такі невинні, такі крихітки. А вчителька поставила дитину біля дошки і демонстративно відвернулась від неї. Ганьба! За це треба карати. На місці директора вона, Торба, винесла б їй стягнення.

Параска Йосипівна ще довго говорила, дорікала і напучувала. Після її виступу, коли вже директор хотів закривати нараду, несподівано попрохав слова Федір Калинович Соловей.

Торба обурилась. Вона вважала, що її слово повинно бути на подібних нарадах останнім і вирішальним.

Але Федір Калинович уже стояв перед аудиторією.

— Я людина не вчена, отже говоритиму не по-книжному, а так, як думаю. Тут товаришка інспектор казала, що, мовляв, роботи не видно. А я скажу: вчительська робота — це така робота, яку треба вміти побачить. — Він обвів гострим серйозним поглядом усіх присутніх. — Це вам не горох молотити: похекав ціпом — лежить купа. Вчительську роботу не завжди й крізь окуляри побачиш. Бо не можна заглянути дитині в голову й подивитись, що туди вклав учитель. А ви хотіли за три уроки дізнатися, як Віра Іванівна працює, — звернувся він до Параски Йосипівни.

— Хто ви такий? — обурено запитала Торба, наче забула, що не вперше бачить старого Солов'я і що навіть була в нього на уроці.

— Я єсть робочий клас, — з гідністю відповів Федір Калинович. — Прийшов у школу привчати дітей до праці. І от що вам скажу, добродійко. Не сподобались ви мені. Дуже ви кривитесь на все. А Віру Іванівну я знав ще до війни, коли вона мого меншого сина вчила. І за це їй від мене — тільки подяка. А таких, як отой Ворона, треба карати. Бо він навіть в школу не з'явився, коли викликали...

Соловей сів і схвильовано погладив рукою стриженого чуба. Торба засмикалась, хотіла, видно, щось сказати, але передумала.

* * *

Коли через кілька днів о десятій годині ранку Вільховий і Камінчук зайшли в приміщення райкому партії, Торба, побачивши їх обох, здивувалась. Вона вирішила доповісти секретареві райкому про стан у п'ятій школі і запрошувала бути присутнім при цьому тільки директора.

— А ви чого приїхали? — звернулась вона до завуча. — Хоч я й безпартійний, але теж хочу бути присутнім при розмові в секретаря, — рішуче сказав він. — Думаю, що місця не пересиджу.

Вона відкликала Вільхового вбік і зашепотіла:

— Я не обіцяю вам приємної розмови, товаришу директоре. Говоритимемо також про ваші панібратські стосунки з завучем, про відсутність вимогливості до нього з вашого боку.

Директор посміхнувся.

— Ви, мабуть, помітили вже, що в мене немає секретів ні від завуча, ні від колективу.

— Ви рубаєте сук, на якому сидите, — вжахнулася Торба, безнадійно махнувши рукою.

їх прийняла другий секретар, Ніна Петрівна, — чорнява жінка з важкуватим проникливим поглядом карих очей. "Ну, зібралось дві жінки, — розпачливо подумав завуч. — Натовчуть нам ребра".

— Це добре, що ви теж приїхали, — сказала Ніна Петрівна Камінчукові. Торба здивовано поглянула на секретаря, але промовчала.

Потім почала доповідати.

Вона котила, як з високого горба. Вільховий і Камінчук почували себе на стільцях, наче на розбурханих хвилях. А Торба змішувала їх з багном, лила на них окріп, пекла на вогні, кидала в розтоплену смолу.

— Пробачте, факти, вказані в скарзі, підтвердились? — перервала її Ніна Петрівна.

— На жаль, ні... Тобто, на щастя, я хочу сказати, і тому може бути комісія з Міністерства, бо той скаржник, будьте певні, напише ще, — випалила Торба.

— Ви боїтесь комісії з Міністерства?

— Хай вони бояться, — кивнула вона в бік директора й завуча. — А я все зробила від мене залежне. Навіть в райкомі ось обговорюємо.

— Яка успішність в п'ятій школі? — поцікавилась Ніна Петрівна.

— Цифрові показники високі, але ж окозамилювання, — відповіла Торба і перейшла на господарські справи. — Директор будується. Спробуйте після цього довести, що він не тягне будівельний матеріал із школи.

— Хіба обов'язково доводити теорему від противного? — усумнилася Ніна Петрівна.

Торба нарешті закінчила, і Ніна Петрівна надала слово директорові. Завуч непомітно смикнув його за рукав і благально зазирнув у вічі: "Не наговори дурниць, прошу тебе. Не гарячкуй..."

Вільховий недовго говорив, йому вже набридла вся оця карусель. Він так і сказав Ніні Петрівні:

— Я не буду тут виправдовуватись, хоч і не скажу, що товаришка Торба у всьому має рацію. Думаю, що ви до нас приїдете, Ніно Петрівно.

— Домовились, — погодилась секретар, — побуваю у вас, і після цього зробимо остаточні висновки.

"Знову комісія", — гірко усміхнувся завуч.

Секретар закрила блокнота, в якому робила записи, встала і раптом приязно посміхнулася:

— А за самодіяльність — спасибі. Я слухала ваш хор на обласній олімпіаді. Заслужено присудили йому перше місце, — і вона потисла директорові руку. Микола Петрович зніяковіло подивився їй у вічі. Якось незручно було після такої розмови вислухувати слова подяки. "Підбадьорює мене, чи що?" — подумав він.

А Торба схопилася з місця, наче шилом вколена. Так непогано проведений нею концерт закінчився на такій недоречній, з її погляду, ноті.

Вона докірливо подивилась секретареві у вічі, наче хотіла сказати: "І вибрали ви час, Ніно Петрівно, говорить про таке. Ми ж з вами вихователі..."

На вулиці в Камінчука з'явився войовничий настрій. Він задоволено потирав руки і збуджено говорив:

— Я теж хотів виступить. їй-богу розніс би Торбу! Бо вже гірко в роті від всього цього. А Ніна Петрівна — клянусь, що вона не повірила їй. Слухай же, Миколо! Ну, чого ти завжди такий... урівноважений?

Сьогодні неділя. Камінчук вирішив зайти до Миколи Петровича і пограти в шахи. Вже біля школи, посеред вулиці, він помітив високого русявого чоловіка років, може, під тридцять, — в пальті з каракулевим коміром, в хутряній шапці. Поряд з незнайомцем ішла Світлана Ландишева.

Помітивши Камінчука, Світлана ніяковіє і опускає очі. Проходячи повз нього, каже своє "здрастуйте", наче чужій, випадково знайомій людині.

Хто він, цей суб'єкт, що так гордовито крокує біля його Світлани? А вона теж хороша! Навіть не глянула. Настрій у Камінчука зіпсувався.

А тут ще, як на зло, гучномовець на стовпі так ловко виводить:

Терен цвіте, терен цвіте, А цвіт опадає...

Хто з любов'ю ие знається, Той горя we має.

"Пропади все пропадом!" — вирішив Василь Васильович.

Зустрівши в коридорі старого Солов'я, здивувався.

— В неділю? В школі? Ви таки хочете її на ноги поставити, Федоре Калиновичу.

— Вона й без мене міцно на ногах стоїть, наша школа. — Він тримав у руках гаечного ключа і приязно посміхався. — Ви оце жартуєте, Васильовичу, а обличчя у вас таке кисле, наче в старому квасі побувало. Не захворіли часом?

— Та ні, я нічого, — промимрив Камінчук, і в нього спало на думку розпитати Солов'я про Світлану.

— Відчуваю, що недовго доведеться мені в школі працювати, — говорив тим часом Федір Калинович, не помічаючи Камінчукового вагання.

— Вас не збираються звільняти, — запевнив Василь Васильович Солов'я, думаючи зовсім про інше.

— Час мене звільнить, Васильовичу. А час — це така невблаганна річ, що не питає — хочеш ти чи не хочеш.

— Не розумію вас, — признався Камінчук.

— Що тут розуміти? Не сьогодні-завтра пришлють справжніх спеціалістів. Прийдуть люди з інститутів — ого-го як діло закрутиться! А я що? Я тільки почав.

— За це спасибі. Коли б не ви... — А сам думав: "З чого ж почати про Світлану?"

— Вас теж, бачу, в неділю в школу потягло, — зауважив Соловей. — Пішли б собі кудись до дівчат, абощо.

— Де вони, ті дівчата?..

— Е-е-е, Васильовичу, самі вони до вас не прийдуть. Он у мене живе така лепська дівка, як сонбчко.

— Я, здається, її знаю, — промовив Камінчук, холодніючи. — В їдальні працює.

— Приходив до неї недавно один козарлюга, — продовжував Федір Калинович.

Камінчук відчув, як щось опустилось у нього всередині. Він став ураз якийсь порожній і, як пушинка, легенький: досить дмухнути на нього одним необережним словом і полетить, нещасний, у безвість.

— На поріг навіть не пустила, вередлива, — в голосі Солов'я вчувалася прикрість. — Цілу годину сперечалися надворі. Аж позеленіла, бідна, на холоді. Потім, дивлюсь, пішов.

— Хто він такий? — Камінчук намагався надати голосові байдужості.

— Питав. Мовчить і, бачу, сердиться. А така ж гарна дівка, добропорядна. Ходімте сьогодні до мене на чай, познайомлю. Я в цих ділах був колись мастак.

Камінчук обімлів. Може, прийняти запрошення? Ні, він не одважиться. Прийдеш, а там вже сидить цей фертик.

— Шкода, — крутнув головою Соловей.