Читати книгу - "Між солов'ями, Світличний Костянтин"

Не буду остаточно підривати ваш авторитет.

— А ви критикуйте, — — холодно промовив Вільховий. — Ми не боїмося.

Торба поглянула на нього і зрозуміла, що Вільховий настроєний войовниче. Вона зробилась доброю й солоденькою. Тільки очі іноді запалювались лихими вогниками.

Директор відкрив нараду і надав слово для доповіді про підсумки роботи за півріччя Василеві Васильовичу.

Камінчук критикував і себе і декого з учителів, довів до відома колективу висновки комісії міськвно, і, почувши легенький гамір серед вчителів, зауважив:

— Висновки суворі, товариші. Вони зобов'язують нас працювати краще.

Торба не втерпіла, не могла змовчати. Цей Камінчук сильно хитрий і спритно обминає слизькі місця.

— По-вашому виходить, що працювали добре і треба всього-на-всього краще?.. — кинула вона репліку.

— Я не говорив, що добре, — несподівано для самого себе грубувато відповів Камінчук і подумав: "Пропади все пропадом. Хай що буде, а я різатиму так, як знаю".

Вчителі сиділи трохи приголомшені. Ніхто не чекав таких суворих висновків.

Завуч перейшов до детального аналізу одного з уроків молодої вчительки, що вела російську літературу.

Торба й тут не змовчала.

— Надолужуєте? — вигукнула вона. — Вчасно не аналізували, а тепер надолужуєте?

Учителі з хвилюванням чекали, що ж відповість завуч.

Василь Васильович розгублено поглянув у глиб аудиторії і зустрівся з десятками впевнених підбадьорюючих поглядів своїх колег і побратимів.

Он від вікна схвально киває йому Галина Максимівна Литовська — сухенька, ще не стара жінка, скромна і непомітна, завжди уважна і охайна. Камінчук зрідка буває в неї на уроках і кожного разу покидає клас захоплений, аж наче заворожений. Він завжди потихеньку заздрив її неабиякій педагогічній майстерності і вмінню підійти до дітей. В цьому році Литовська випускає четвертий клас. У всіх її вихованців почерк такий же круглий і красивий, як і в неї, а дівчатка, закохані в свою вчительку, перейняли навіть її манеру поправляти зачіску.

Онде поблискує окулярами історик Павло Захарович Полтавець, з виду тихий, аж наче боязкий. Таким він насправді й є. Завжди під час засідань педагогічної ради він сідає за останнім столиком в кутку, і коли в його роботі відзначають щось хороше, гідне наслідування, Павло Захарович червоніє, як дівчинка, і, вкрай зніяковілий, припадає до столика. В нього довгий час не ладилося з дисципліною на уроках, особливо в п'ятих класах. Причиною тому було, може, те, що Павло Захарович дуже любить дітей і, жаліючи, майже ніколи не накладає стягнень за порушення дисципліни. Учнів старших класів покорила вчителева доброта, а от п'ятикласники деякий час не могли в ній розібратися, і це приводило до непорозумінь. Камінчук немало доклав зусиль, щоб на уроках історії в п'ятих класах все ввійшло в норму.

Свій чорний суконний костюм Павло Захарович носить уже років, мабуть, з п'ять — пильно його береже. На велику сім'ю — п'ятеро дітей і дружина — він єдиний годувальник, так що іноді й сутужно буває.

На хвилинку Камінчук зупиняється поглядом на буйній шевелюрі Анатолія Миколайовича Довгаля, веселої і дотепної людини, натхненника і душі всякої компанії. Довгаль усміхається і робить якісь знаки Василеві Васильовичу, але той не розуміє їх.

Ще до війни закінчив Анатолій Миколайович музичну школу, а коли в сорок п'ятому повернувся з фронту, то захотів стати філологом. Закінчив з відзнакою педагогічний інститут і тепер викладає українську літературу. Проте й музики не забуває. Шкільний хор, яким він керує, — гордість п'ятої школи, славиться він на всю область і вже не одну Грамоту одержав на олімпіадах та оглядах шкільної самодіяльності.

За третім столиком в середньому ряду хмуриться і щось записує в блокнот вчителька географії Олена Миколаївна Кримська — енергійна й дзвінкоголоса жінка, керівник і наставник юних туристів не тільки п'ятої школи, а всіх шкіл міста Горбачі. їй незабаром на пенсію, а вона моложава нівроку і швидка. Але коли хтось заходить до неї на урок з метою контролю чи обміну досвідом, то її наче хто підміняє: Олена Миколаївна страшенно хвилюється, наче студентка-практикантка, і проводить урок, як правило, гірше, ніж завжди, коли в класі немає нікого стороннього. Камінчук знає це і якомога щадить стару вчительку: сам рідко ходить до неї на уроки та й іншим не дозволяє зловживати відвідуваннями. Кримська — вдова. Тяжко склалася її доля.. Чоловіка її, механіка шахти, заарештували в 1937 році як ворога народу. А Олену Миколаївну, тоді ще молоду вчительку, звільнили з роботи, і їй довгий час довелося працювати технічним секретарем. І ніхто ке знав, як важко їй давалося ходити з високо піднятою головою, з вічною посмішкою на вустах і з якоюсь дивною впертістю дивитися знайомим прямо в вічі, домагаючись їхнього погляду. А недавно їй повідомили, що її "славний Славик", як вона любила його називати, посмертно реабілітований.

...Зразу ж біля дверей за передніми столиками тісною групою розташувались математики — їх аж семеро в школі — дві літні жінки, одна ще зовсім молода дівчина і четверо чоловіків.

Було колись Камінчукові з ними клопоту. Не хотіли вони визнавати в завучеві авторитета. Слухають його вказівки й поради, навіть іноді підтакують, а самі, як справедливо підозрівав Василь Васильович, потихеньку думають: "Ну, що ти розумієш в математиці?" Довелось завучеві наполягти на алгебру, геометрію, тригонометрію,. і тепер навіть сам "математичний бог" Трифон Семенович Тулько, смуглявий, повновидий і майже лисий грек рахується з Камінчуком, як з неабияким математиком. Ще на фінській війні скалічило Тулькові руку, він навчився писати лівою, довго хворів, через хворобу залишився в окупації, мало не помер з голоду і натерпівся стільки лиха, що його вистачило б, мабуть, на десятьох. Василь Васильович любив Тулька за його щиру вдачу і трудолюбивість.

...Понад п'ятдесят вчителів у п'ятій школі. Понад п'ятдесят доль. Понад п'ятдесят цікавих повістей, і кожна достойна того, щоб її повідати людям.

Хороший колектив у п'ятій школі. І він, Камінчук, теж сильний силою колективу і здоровий його здоров'ям. І ніякі труднощі йому не страшні з такими людьми, як Віра Іванівна Грищенко, Галина Максимівна Литовська, Трифон Семенович Тулько, Павло Захарович Полтавець...

Пауза затяглася. Аудиторія насторожилась. Камінчук втупив очі в Параску Йосипівну Торбу і твердо промовив:

— Вам не подобається, Параско Йосипівно, що я збираюся аналізувати урок нашої вчительки? Даремно. Тоді ми з вами не розуміємо один одного.

Торба спалахнула, як факел, а Василь Васильович спокійно продовжував:

— Я збираюсь зараз говорити про позитивні, а також про негативні моменти наших уроків.

Про що ж більше говорити на педраді, як не про урок — основну форму педагогічного процесу? Я аналізую урок молодої вчительки. Вчительки, до речі, ще недосвідченої, але здібної, старанної, і сподіваюсь, що це принесе користь як їй, так і всім нам.

Він трохи почервонів, вираз його обличчя був сердитий.

Під кінець завуч висловив упевненість, що колектив п'ятої середньої школи, опираючись на кращих, досвідченіших педагогів, подолає недоліки і йтиме в одній шерензі з передовими колективами району. В числі кращих учителів школи він назвав і Віру Іванівну Грищенко.

— В Грищенко не видно роботи! — вибухнула Торба. Вона явно починала нервувати.

— Ви її дуже мало знаєте, нашу Віру Іванівну.

Торба була до глибини своєї чутливої душі вражена зухвалістю завуча. Він сміє їй заперечувати! їй — інспектору міського відділу народної освіти. В неї була ще одна причина невдоволеності завучем. Вважаючи себе людиною скромною, Торба ховала цю причину сама від себе. Але причина-таки існувала. Бо цей зарозумілий Камінчук жодного разу не вжив у доповіді таких, наприклад, слів: "Як казала наша шановна Параска Йосипівна" або "Параска Йосипівна вжазували"... Вона, звичайно, людина скромна і забилася в куточок, але ж це не значить, що завуч не повинен зважати на її присутність. Він навіть на її ділові репліки не зважає і відмахується від неї, як від рядової мухи. Ой, шкода, ЩО' Ворона не сказав їй, з чиєю дружиною Камінчук завів фиглі-миглі. Це був добрий козирчик. "Ви хоч орієнтовно скажіть", — вмовляла вона скаржника. Але той уперся, як пень: "Не знаю. Але чув від авторитетних людей, яким не можна не вірити. Я вам сигналізував, а ваше діло розслідувать".

Потім слово взяв Микола Петрович. Він' довів до відома педради наказ завідуючого* міськвно: йому, директорові, поставлено на вид, а завучеві — попередження.

Торба аж рота розкрила. "Не жаліє себе чоловік. Дивний, аж смішний — сам себе січе..."

— В цьому наказі поцінована і моя, і ваша робота, — зауважив Микола Петрович. — Отже робіть висновки, товариші.

Параска Йосипівна при останніх словах сполошилася: "На які висновки він натякає?" — і запитала:

— Які висновки?

Директор, видно, не почув і перейшов до розгляду скарги.

— Мене звинувачують в тому, що я захопився спорудженням будинку і занедбав усяку роботу в школі.

Аудиторія обурливо загомоніла. Майже всі знали, що, навіть перебуваючи у відпустці, директор виконував службові обов'язки.

Лїикола Петрович розповів також про історію з дошками.

— Це, виявляється, справа рук заступника начальника шахти "Ново-Горбачівська" Штепи. Шкільні дошки він забрав з лісного складу й комусь продав, а в школу завіз дошки, розібравши якийсь старий сарай. Все це дуже прозаїчно, товариші, але я змушений говорити про це в присутності нашої шановної Параски Йосипівни, щоб і їй стало все до кінця зрозумілим.

Торбу пересмикнуло. Яким тоном було сказано оте "нашої шановної"! Він що, знущається?..

— Ніяких коштів, відведених на будівництво учбової лави, я не привласнював, — продовжував Вільховий. — Таких коштів нам не асигнували. Все зробили учні і наші шефи на чолі з комуністом товаришем Рябоштаном.

Вчителі перезирнулися. Федір Калинович Соловей щось обурено буркотів до Погрібного.

— В скарзі сказано, що з мовчазного благословення директора і вчителів, учні, збираючи металевий брухт, крадуть з шахтного двору потрібний шахті метал, а сторожі ловлять їх. Громадянин Ворона запевняє, що один з сторожів мало не вибив ока його синові.