Читати книгу - "Між солов'ями, Світличний Костянтин"

Великий поет, Олександр Сергійович Пушкін, сидить на лаві під деревом і про щось думає.

— Як все до останньої рисочки виписано, — зауважила Світлана. — Оту гілочку так і хочеться підняти з землі. Повітря навіть відчувається: прозоре і трохи синювате проти чистого неба. А оцей пожовклий листок от-от підніметься й закружляє від легенького вітерцю. Вам не здається? — звернулась вона до Камінчука.

— Ти поетеса, Світланко, — торкнувся Камінчук руки дівчини.

— По-моєму, від картини трохи відгонить натуралізмом, — роздумувала вона.

— Взагалі, натуралізм — погано, — промовив Камінчук, милуючись не так картиною, як замисленим обличчям дівчини. — Але це полотно мені подобається.

— На Заході зараз захоплюються абстракціонізмом в образотворчому мистецтві, — зауважила Світлана, переходячи до іншого полотна.

— Коли я згадую про абстракціонізм, то ввижається мені толстовська свиня, яка одного разу створила на паркані чудову, геніальну картину, які тільки можуть створювати свині.

— Гидота, — одним словом визначила Світлана суть абстракціонізму.

Вони покинули приміщення галереї, і розмова перейшла на літературу. Світлана знала багатьох донецьких поетів і навіть цитувала їх. йому стало соромно, бо він, викладач літератури, знав менше. "Погано ми в школі пропагуємо письменників рідного краю", — в думці докоряв собі Камінчук.

— Де ти вчилась, Світлано? — запитав він.

— Я вже колись говорила, що закінчила десятирічку.

Він хотів ще про щось запитати її, та вона раптом поскаржилась:

— Ноги замерзли... Трішечки.

Камінчук поглянув на її черевички в калошах, пустотливо озирнувся довкола. Вони й самі не помітили, що вже давно ходять по безлюдних алеях міського парку. Дерева стояли в інеї важкі, огрядні, сріблясті.

— Присядьмо на лавочку, — посміхнувся Василь Васильович.

Він вправним швидким рухом зняв черевичок з ноги, потім, дивуючись своїй сміливості, обхопив руками красиву акуратну ніжку, гаряче дихав на неї, енергійно розтирав. Світлана сміялася, жартівливо пручаючись, а він намагався надати строгості своєму голосові, незадоволено буркотів:

— Ти, дівчино, зовсім глузд втратила. Хто ж одягає капронові панчохи на такий мороз?

— Досить, — сказала вона, усміхаючись куточками рота. — Вже нога, як жар, гаряча. — Потім, згадавши, мабуть, щось неприємне, Світлана схилила голову і замислилась.

— Який розмір носиш? — запитав він, знімаючи другий черевичок. — Такі маленькі ніжки... Ти чимось... збентежена? — стурбовано запитав він. — Може, я зробив тобі боляче?

— Ні, — слабо посміхнулась вона. — Таке сліпуче сонце... Я поглянула на нього, очі засльозилися.

Потім знову ходили по місту, зайшли в універмаг. Він попрохав її хвилинку почекати, а сам подався на другий поверх.

— Мені "руминки", — сказав продавщиці. — Тридцять шостий номер...

Коли вийшов з пакунком під пахвою, Світлана запитала:

— Купили щось?

— Так, дрібниця, — уник він її погляду. Але дарувати не наважився. Настрій у неї якийсь... Відмовиться, а то й розсердиться.

Вона й справді мовчала, була задумлива і наче чужа. Він намагався розважити її і розповів про скаргу старого Ворони.

— Мою персону Ворона теж не обійшов, — сказав він наостанку, трохи ніяковіючи. — Начебто, розумієш, я зустрічаюся з одруженою жінкою. Смішно. До тебе я взагалі ні з ким...

Він метнув на неї полохливий погляд і осікся. Світлана нервово кусала губу. Болісна гримаса пересмикнула її красиве обличчя.

Камінчук не знав, що ñ подумати, розгубився, оторопів. Страшна догадка пронизала його. "Чого ж вона мовчить?" — думав він, ловлячи її погляд.

— В мене... немає чоловіка, — тихо і твердо промовила Світлана, опустивши очі. — Немає! — Хотіла ще щось додати, але різкий пронизливий свисток міліціонера сполохав їх обох.

Тільки тепер вони збагнули, що стоять серед гомінливої міської вулиці, просто на дорозі.

* * *

Закінчилась друга чверть, учні відсвяткували Новий рік, почались канікули. Небо, розщедрившись, сипнуло сніжку, великі й малі стали на ковзани, на лижі, сіли на гринджоли.

А в школі життя не зупинялось: працювали гуртки, в спортзалі проходили фізкультурні змагання.

Федора Калиновича канікули не вибили з робочого ритму. Щоранку він акуратно з'являвся в школу і цілісінькі дні чаклував ю* 137 у своїй слюсарні. Ходив на шахту і завжди щось звідти приносив: якісь болти в кишенях, шайби, листове залізо, пруття. Навіть в неділю зустрів його Микола Петрович у школі. Соловей розбирав електромотор.

— Ви не забули, що сьогодні вихідний? — запитав його директор, усміхаючись.

— В неділю більше платять, — віджартувався той.

— Відпочивати треба.

— Встигну. Попереду вічність. Завгосп попрохав моторчика полікувати: не крутиться, ледащо.

В коридорі школи —на стінах була розміщена велика виставка. На одному з стендів були розташовані відшліфовані до блиску молоточки, зубила, пробої, гайки... Кожного разу, проходячи повз виставку, Федір Калинович гордо підіймав голову і любовно оглядав нехитрі витвори своїх дівчаток. Молодці! Робочими людьми ростуть. Йому було навіть трохи прикро, якщо не зустрічав біля стенду зграйки цікавих школярів.

Педрада по підсумках роботи комісії та перевірки скарги була призначена на три години дня в понеділок.

За півгодини до початку наради приїха,ла Параска Йосипівна Торба. Вона — сяяла. Зайшла в директорський кабінет, наче крадучись. Підніме ногу, трохи затримає її в повітрі, немов вибирає, куди ступити, а потім обережно опускає на підлогу. Підкравшись до директорського столу, привіталась м'яко, лагідненько і сповістила новину:

— Можу вас порадувати, шановний. Ви легко одбули. Наказом по міськвно вам поставлено на вид. А вам, товаришу Каміячук, — попередження. — Вона урочисто поклала на стіл акт перевірки школи і наказ завідуючого міськвно.

Директор і завуч сиділи, як холодною водою облиті.

— Це в результаті перевірки скарги?

— Та ні! Це по матеріалах роботи комісії. По скарзі ще вам буде. — Торба аж руки потерла від задоволення.

Камінчук розпачливо буркнув:

— Світ перевертається.

Хіба вони знали, як тяжко дісталися Парасці Йосипівні ці стягнення...

...Коли завідуючий міськвно прочитав новий варіант акту перевірки, він здивовано звів брови.

— Визнаю! — попередила його Торба, догадуючись, що він хоче сказати. — Попередній варіант хибував на лібералізм. З членами комісії все узгоджено.

— Ви, очевидно, натиснули на них? — відверто висловив припущення Петро Сергійович. Вона закрутила головою.

— Я довела їм, вони погодились.

Завідуючий ще раз пробіг очима акт перевірки.

— Вірю вам. Але глядіть не переборщіть. Збираюсь сам відвідати ту п'яту, але все ніколи.

Торба обережненько поклала на стіл ще одного папірця.

— Це я підготувала проект наказу про стягнення. Вінець, так би мовити, всій справі.

Він прочитав проект.

— Директорові ви пропонуєте догану?

— Я ловлю себе на думці, що й цього замало. Якщо приїде комісія з Міністерства... Звинуватять в тому ж лібералізмі і потаканні.

— І все-таки виправте — на вид, — наказав завідуючий.

Торба зітхнула і заторохтіла:

— Зазнались — і директор, і завуч. Цього Вільхового давно вже треба приструнчити з усією принциповістю. На кожній нараді всіх критикує — і мене, й вас, навіть Міністерство. То йому Торба часто влаштовує засідання й наради й відволікає від живої справи. Бач, яке слово знайшов — від живої справи; то він незадоволений тим, що, мовляв, рано вимагають від нього річний звіт; то картає державний банк, що законно не пропускає якихось там його рахунків. Усі задоволені, а він, бачте, ні; то насипається на Міністерство, яке, мовляв, не забезпечує вчасно його школу підручниками й програмами, — і не хоче розуміти, що на це існують об'єктивні причини. Він навіть сказав колись, що у нас багато чого робиться задля форми, а не заради користі. Я ловлю себе на думці, що він просто нігіліст.

Ви чули, він останнім часом носиться в думкою про те, що не завадило б, мовляв, зменшити вчителям мови, літератури та математики норму тижневого навантаження з вісімнадцяти годин до дванадцяти, причому — із збереженням грошової ставки. Жирно жить захотів! І ви подивіться, як хитро він це мотивує. Каже: боротьба за якість викладання.

Параска Йосипівна допитливо зиркнула на завідуючого і закінчила: "Таких, по-моєму, треба..." І вона з силою притиснула ніготь до столу, аж палець їй хруснув.

— Ви страшно енергійна людина, Параско Йосипівно, — м'яко перервав її Петро Сергійович. — Але Вільховий де в чому має рацію, критикуючи нас. А те, що він не боїться сказати правду в вічі, не повинно обертатись проти нього. Треба його спокійно й по-діловому підправляти там, де він помиляється чи гарячкує, от і все.^.

— Я про це й говорю, — запевнила Торба.

— Справу із скаргою довели до кінця?

— Сьогодні їду в п'яту, проведу нараду, зроблю остаточні висновки й потім доповім...

Вона вислизнула з кабінету вельми задоволеною: все йде як по-писаному.

Он як була справа. Ні Вільховий, ні Камінчук цього не знали. Вони дивились на Торбу, яка стояла перед ними з переможним виглядом, потім один на одного і знизувала плечима.

"Знизуйте, дорогі мої товаришечки, хоч до. вечора", — зловтішалась Торба.

Нарада почалася рівно о третій в просторому приміщенні фізичної лабораторії. За одним з передніх столиків поряд з інженером Погрібним поважно сидів член педагогічної ради Федір Калинович Соловей. Коротко стрижений, в окулярах з золотою оправою, в новенькому костюмі і при галстуці, він нагадував старого інтелігента, і тільки руки — великі, важкі, мозолисті руки, що спокійно лежали на лабораторному столикові, та ще темно-синій шрам на лобі видавали в ньому вчорашнього гірника.

Біля стіни в куточку горбилась старенька вже Віра Іванівна Грищенко, невеличка, схвильована, з розчервонілим обличчям. Чекала сьогодні великої бурі на свою голову. Недарма ж Параска Йосипівна просиділа в неї мало не весь учбовий день, а потім довго говорила наодинці з Вітею Мірошниченком.

Сама Торба возсідала за одним з останніх столиків серед самої гущі вчителів, всім своїм виглядом підкреслюючи, що вона людина майже рядова і наперед не лізе.

Перед нарадою вона сказала Вільховому і Камінчукові:

— Не хвилюйтесь, товариші. Критикувати вас особливо не збираюсь.