Читати книгу - "Між солов'ями, Світличний Костянтин"

А потім тикати пальцем і вигукувати: "Ага! Черевики в тебе з вадою! З вадою!",

Вона ледве перемогла в собі таке бажання.

...В цей день Торбу можна було побачити скрізь: у класах і кабінетах, в майстернях і лабораторіях, у бібліотеці і спортзалі.

Параска Йосипівна спостерігала, читала, розпитувала, вислуховувала, — шукала недоліки. Вона таки знайшла оту невиправлену помилку в слові "беруть", про яку писав скаржник. "Бачите? — сказала вона Камінчукові. — Підтверджується скарга!"

Ворона не з'явився в школу. Переказав, що хворий і, якщо кому треба, хай прийдуть до нього додому. Директор дуже шкодував, дізнавшись про це. Він сподівався, що поговорить з Вороною і все з'ясується. Може, його самого хто в оману завів.

Торба одяглась і пішла на квартиру до скаржника. Вона була енергійною, ця невгомонна жінка.

Микола Петрович випадково зустрів на перерві Віктора Ворону і помітив, що той знітився і уникає його' погляду.

"Догадується, видно, хлопець про всю цю катавасію".

— Хто це тебе вдарив? — опитав він весело, помітивши під оком в хлопця зеленожовтий слід від великого синця.

Він і раніше бачив цей синець, але не задумувався якось про його походження. В такому віці синці на хлоп'яче тіло як з неба падають.

Побачивши, що директор привітно звернувся до нього, хлопець пожвавився.

— Це йшли ми колись вечером із комсомольських зборів...

— З ким?

Віктор промовчав.

— З однією ученицею...

"З Наїдею Коваленко", — відмітив про себе директор, а Віктор продовжував:

— А він, значить, стоїть...

— Хто?

— Хлопець один. Не з нашої школи. Стоїть і ножичком дерево ріже. Ми його весною саджали, а він нівечить. Я підходжу, хапаю його за руку й кажу: "Ти його саджав?" Він заховав ножика в кишеню та як з'їзде мене по...

1 — Дуже вдарив?

— Ще й як! Аж каганці засвітилися.

— А ти?

— Я почув, що Надя вже верещить, і як дам йому здачі!.. Аж він присів.

— Не можна битися, — сказав директор, а сам подумав: "Правильно зробив!"

— Я його, хулігана, примітив. Якщо весною дерево всохне — примушу два посадити.

— Примусиш?

— Ще й як!

Микола Петрович лагідно посміхнувся.

— Хороший ти хлопець. Ну, іди, іди.

Віктор зашарівся, хотів сказати щось, але враз крутнувся на каблуках і швидко пішов до класу.

Після уроків директор і завуч сиділи в кабінеті, підводячи підсумки прожитого дня.

Камінчук був стомлений, схвильований, похмурий.

Торба побувала у нього на уроці, потім з демонстративною пристрастю й недовір'ям переглядала його конспекти уроків, а також аналізи уроків вчителів і все сипала зауваженнями. Він розгубився, і, як завжди в таких випадках, його почали роздирати сумніви. Може, й справді він поганий педагог, а як завуч то й зовсім нікудишній?.. Його дивувало, що вона двічі перепитувала: "Ви не одружений, товаришу Камінчук?" А потім обурювалась: "Як можна? Як можна?" Нарешті він сказав сам собі: "А пропади воно пропадом. Що буде, те й буде..." — і зробився спокійнішим.

Директор теж був збуджений.

— Починається справжня боротьба, Василяко, за честь школи, — сказав він весело і задиркувато.

— Я так і не знаю, що там у тій скарзі, — промовив Камінчук.

— У тій скарзі сім мішків гречаної вовни і обидва неповні. Я страшний злодій, Василяко. Занедбав роботу в школі, бо будую собі хату. Украв чотири кубометри шкільних дощок, а для учбової лави використав якийсь трухлявий непотріб. Гроші, виділені на будівництво учбової лави, привласнив, спорудив її на громадських началах, а також використовував працю неповнолітніх учнів. Я привласнив собі значну частину врожаю з дослідної ділянки і навіть тепер примушую учнів, зокрема Віру Рябоштан з п'ятого класу, годувати буряками своїх свиней. Та хіба все розкажеш, коли там аж дванадцять сторінок? Ворона запевняє, наприклад, що Віра Іванівна Грищенко примусила учня Вітю Мірошниченка вистояти біля дошки кілька годин зряду за дрібну провину та ще й напучувала учнів побити його.

— Ой, які ви всі страшні злочинці! — зауважив Василь Васильович і посміхнувся. Скарга видалась йому якоюсь недоумкуватою і навіть смішною.

— Там і про тебе, коханий мій, дещо сказано, — по-хлоп'ячому пустотливо підморгнув Микола Петрович. Камінчук насторожився.

— Виявляється ти донжуан, спокусник і гультіпака. — Директор засміявся. — До цієї скарги я вважав, що ти взагалі жінок боїшся. А Ворона, спасибі йому, розкрив мені очі. Ха-ха-ха!

Проте Камінчук не розділяв веселого настрою директора і жарту не зрозумів:

— В чому справа? — запитав він, густо червоніючи.

— Шановний Ворона запевняє, що ти підсипався до чужої дружини, злигався з нею та й... Признавайся, брате! Шила в мішку не...

Камінчук зблід. Жах бризнув з його очей. Він якусь мить стояв остовпіло, без-

тямними очима дивлячись на Миколу Петровича, потім майже вибіг з кабінету.

Такої реакції Вільховий не чекав. Камінчук завжди віджартовувався при подібних розмовах. Що ж має означати така його поведінка? Невже?.. Ні, цього не може бути!..

* * *

Погрібний проводив у механічному цеху практичні заняття з виробничої справи. Учні в спецівках стояли за верстатами і зосереджено длубалися в якихось деталях. Микола Петрович, ніким ще не помічений, стежив з дверей за"роботою.

Викладач ходив по цеху, пояснював, показував, запитував. Учні відповідали викладачеві, а потім і самі про щось запитували його. Ось він наказав припинити роботу і почав щось говорити: директор погано чув, бо збоку, в кількох десятках метрів, пихкав паровоз, гриміли вагони під бункерами.

"Цей Погрібний, виявляється, вміє працювати", — задоволено відзначив директор, потім наблизився до учнів і привітався.

— Виконую програму, — першим заговорив Погрібний, коли вони відійшли в кінець цеху.

— Чим зараз займаєтесь?

Погрібний пояснив і показав конспект уроку.

— Останнім часом, я переконуюсь, у вас діло ладиться, — зауважив директор.

"Ми не ликом шиті", — майнуло в Погрібного, і він сказав:

— Спочатку були труднощі. Що були, то були, — і тут же признався сам собі: "Лінощі були. Що були, то були".

— Не заважають вашим заняттям?

— Робітники лише в першій половині дня тут працюють, — відповів Погрібний. — Коли ж аварійно щось тр.еба, тоді... тоді й ми їм допомагаємо, приймаємо посильну участь в боротьбі за план.

Віктор Ворона був тут же, в цеху. Він працював так завзято, аж ніс йому зросили крапельки поту.

— Як у нього справи? — показав на Віктора одними очима директор.

— Хороший водій електровоза буде, — відповів викладач. — Тільки замкнутий і мовчазний якийсь сьогодні. Хлопці злегка кепкують з нього: з дівчиною якоюсь, однокласницею, посварився чи що. Через ту скаргу, хай би їй грець.

"Підтримати хлопця треба, підбадьорити", — подумав директор.

Потім Микола Петрович зайшов до Штепи.

— Допоможи мені, Іване Силовичу, розібратися в одній неприємній справі, — попрохав він його. — Що то за дошки були привезені мені до учбової лави? Пам'ятаєш?

Із рухливого й вертлявого заступник начальника шахти зробився нараз флегматичним і млявим, наче сонний кіт. Він позіхнув, потягнувся до хрусту в кістках.

— Який ліс? — запитав наче нехотя.

— Я тоді виписував для школи і для себе, — пояснив Микола Петрович. — За шкільний перерахував гроші через банк, а за свій заплатив сам. Пам'ятаєш, накладні в тебе залишав?

— В мене тих накладних за день — знаєш скільки через руки проходить? — знов позіхнув Штепа, риючись в шухляді. — А в чому справа? Ти ліс одержав?

— Для шкільної лави були привезені дошки не з лісного складу. Старі, потріскані, в цвяхах.

Іван Силович ліниво ворухнувся в кріслі і застиг.

— Дехто запевняє, що весь виписаний ліс я забрав собі, а для лави...

— Ось що, товаришу директор. Ти мені голови не мороч, — випростався Штепа, і маленькі очі його холодно блиснули. — Я віддав накладні шоферові, а він привіз тобі ліс. А які ви з ним ще комбінації робили — не моє діло.

— Ти мене в чомусь запідозрюєш? — підвищив голос Вільховий.

— Запідозрювати це справа міліції, — відрубав Штепа, підіймаючись з-за столу. — Я людина сугубо цивільна.

— Нехороший ти чоловік, Іване Силовичу, — відрізав Вільховий і вийшов.

Він зрозумів, що клубочок не так просто розплутати. Потім пішов у гараж, сподіваючись знайти там шофера і все нарешті вияснити.

Небо було низьким і сірим, в повітрі літали ріденькі сніжинки. Дедалі їх ставало більше і більше, вони обліпляли дерева, дахи, падали на землю. Земля усміхнулася з радості і заясніла обличчям.

Тільки на душі в Миколи Петровича було трохи темнувато. Але духом не занепадав. На відміну від Камінчука, він ніколи не пригасав і не спалахував, а горів рівним упевненим полум'ям. "Все буде гаразд", — твердив він собі.

* * *

Світлана Ландишева стояла біля замерзлого фонтану на центральній площі обласного міста, виймала з кишені зерно і кидала голубам. Голубів було багато — рухливий пістрявий острівок. Вони безбоязно ходили по площі між людьми, збирали зерно, крихти хліба. Охочих підгодувати голубів було багато.

Необережним рухом Світлана сполохала голубів, зграйка злетіла, і тоді в морозному повітрі почулися сплески голубиних крил.

Була Світлана в черевиках з калошами, в червоненькому пальті, запнута рудуватою хусткою. На руках — рукавички, сірі, пухнасті.

— Не сподівався тебе тут зустріти, — почула раптом знайомий голос і зашарілася.

Камінчук бачив — вона зраділа випадковій зустрічі, і чомусь зніяковів. Він завжди хвилювався при зустрічах з Світланою, але сьогодні це хвилювання видалось йому неприємним. Може, він боїться її? Ні, він боїться іншого. Ота розмова з директором, як болячка, не давала йому спокою. Слова "чужа дружина" оглушили тоді Василя Васильовича, як дубиною по голові. Він же так мало знає Світлану, так мало знає її, щоб нічого такого не подумати...

Дівчина дивилась на нього спокійним, як завжди, трохи сумовитим поглядом карих очей і мовчала.

— Чого приїхала, Світланко? — запитав нарешті Камінчук.

Він не хотів нічого пропустити: ні того, як вона легко переступила з ноги на ногу, ні того, як зняла рукавичку і красивими білими пальцями поправила пасмо волосся, що вибилося зчпід хустки, ні биття голубої жилки на тендітній руці.

— У мене вихідний сьогодні, — проспівала Світлана. — Відвідала кіно.

— Сама?

— Сама.

— А я на нараду приїжджав, — промовив Камінчук.

Вони довго ходили по місту, і для нього було невимовною насолодою носити її червону шкіряну сумочку.

— Я ще хотіла побувати в картинній галереї, — несміливо запропонувала вона, наче боялась, що він не згодиться піти туди з нею.

Вони дивились картини, привезен*зТретяківки, а також полотна місцевих художників і обмінювались враженнями, думками.

її увагу привернула велика, на всю стіну картина художника Лактіонова.