Читати книгу - "Між солов'ями, Світличний Костянтин"

Вона знов відшукала Камінчука.

— Хочу подивитись пришкільну дослідну ділянку. Хто нею завідує? Покличте. А директора не треба. Хай собі робить своє діло.

"Для чого їй ця ділянка зимою? Що вона там побачить?" — подумав Камінчук. Він ніяк не міг збагнути, до чого Торба докопується.

Але не в характері Параски Йосипівни було розкривати, як кажуть, карти. Вона любила, коли люди заглядали їй в рот і в вічі в німому чеканні почути щось фатальне.

Коли вийшли на подвір'я, запитала:

— Де живе директор?

— Оце його двері.

— (Господарство якесь має?

— Кури є, качки. Собака он біля сараю прив'язаний.

— В шкільному дворі собака? Він же дітей покусає.

— Цей Буян мухи не зобидить, — втрутився в розмову завідуючий пришкільною дослідною ділянкою.

Стояла відлига. Кури і качки ходили біля сараїв, розміщених оддалік від шкільного приміщення. Торба здивовано випинала губи, розглядаючи птицю.

Хотіла б я заглянути в сараї, — скосила вона очі на завуча. — Цікаво.

— Може, Миколу Петровича покликати? — завагався Камінчук.

Торба зробила заперечливий жест рукою:

— Не треба його турбуваїй.

Вона сміливо ступила вперед, до сараїв. Буян подався назад і ліг. Шерсть на ньому здибилася, очі вп'ялися в незнайомку і наче промовляли до неї: "Погано тобі буде, тітко". А її очі теж вп'ялися в Буяна: "Гляди, песику, не викинь коника, бо не поздоровиться і тобі, і твоєму господареві".

Вона вже було поминула собаку, та він зненацька коротко гавкнув, плигонув і мало не збив Параску Йосипівну з ніг.

Вона побіліла, як смерть. Лице жалібно кривилося, і тільки ніс стримів на ньому солідно і впевнено, як завжди.

— Я жива? — промовила вона нарешті. — Ловлю себе на тому, що страшенно перелякалась. Покличте, будь ласка, директора.

Той прийшов похмурий, збентежений.

— Цього собаку я вам раджу... знищити, — запропонувала Торба. — Такий паскудний собацюра.

Зайшли в крайній сарай.

— А де свині? — вигукнула Параска Йосипівна так, наче її обікрали.

— Свиню я заколов у вересні, — сердито відповів Микола Петрович і спитав: — Це має якесь відношення до учбово-педагогічного процесу?

Торба вже оговталась після переляку. Вона зрозуміла натяк. Директор вважає, що це не її справа — шастати по свинюшниках. "Розумний який. Побув би ти в моїй шкурі", — подумала вона і буркнула:

— Це має пряме відношення до справи, в якій я приїхала. Ви згодом про все...

Любила Торба говорити загадками й ребусами. Це приносило їй невимовну насолоду. Але те, що свиней не виявилось, видно, трохи остудило її, і до другого сараю вона зайшла нехотя. Глянула — і очі її загорілися.

— Що це за дошки? — (поцікавилась вона.

— Виписав на шахті чотири кубометри.

— Тут, здається, більше, — пронизала вона його наскрізь.

— Може й більше, бо я й раніше придбавав.

Торбу цікавило все.

— Що це в мішечку?

— Соняшникове насіння.

— Шкільне?

— Власне.

— А шкільне де?

— Продали. Гроші — в фонд всеобучу.

— А що це в ящичку? А чиє це віниччя? А що то на полиці?

Це було схоже на обшук. Камінчук згорав від сорому. Нарешті Торба наказала завідуючому пришкільною дослідною ділянкою підготувати детальний звіт про кількість зібраного врожаю з шкільної ділянки, про його реалізацію, — та й поїхала.

— Скільки працюю в школі, такого інспектора, як товаришка Торба, вперше зустрічаю, — розпачливо хитнув головою директор.

— По всьому видно, заварюється якась крута каша, — висловив завуч догадку. Вони довго ламали голову над причиною дивного Торбиного візиту і не могли ні до чого путнього дійти.

...Увечері Василь Васильович був зайнятий зовсім іншими справами. Всі турботи й негоди відсунулись на задній план. Надворі було сиро й холодно, Камінчук обгорнув Світлану полами свого пальта, й вони довго стояли в альтанці. Розмовляли про всякі дрібниці, Василь Васильович сипав дотепами, і обоє потихеньку сміялися.

Потім пішли спогади. Він розказав дівчині, як, побачивши її вперше в їдальні, онімів і не спромігся на слово. А вона призналась, що навмисне вискочила тоді на вулицю, до водоколонки, побачивши, що він іде повз Солов'їв двір. Вони потихеньку сміялися і були щасливими.

— У нас є можливість зустрітися в неділю, — промовив він. — Федір Калинович запросив мене на свої іменини, йому стукнуло...

— Прошу вас, не приходьте, — сполохано перебила вона його.

Він здивувався, уважно поглянув їй в обличчя.

— Ти цього не хочеш?

— Не питайте. Я потім все поясню,' — промовила вона. Рвучко обійняла Камінчука і заховала обличчя на його грудях.

Він був збентежений: і тут ребуси й загадки. Хіба вона не розуміє, що зробила йому дуже боляче?

Світлана винувато мовчала.

* * *

...Торба вкотилася в кабінет завідуючого міським відділом народної освіти м'яко, як кішечка. Підкотилася до столу й присіла на стілець.

Петро Сергійович поклав трубку (він саме розмовляв з кимсь по телефону) і заклопотано сказав:

— На п'яту школу ще одна скарга. Тепер уже в Міністерство. Нам її переслали для розгляду. Той самий автор, те ж і пише, тільки деталізує. Можливо, з Міністерства комісія виїде. Так що чекайте.

Торба хотіла щось вставити, але осіклася. їй перехопило дух. Вона інтуїтивно боялася міністерських комісій. Приїдуть високі чини та й пришиють їй, Торбі, який-небудь формалізм або й ще казна-що.

Що ж робити?

Ну, звичайно, вихід є: треба розслідувати скаргу, підтвердити її об'єктивність, покарати винних, а директора, може, навіть зняти з роботи — і тоді комісія з Міністерства не приїде, скаржник залишиться задоволений і писати більше не буде. Все закінчиться так, що краще й не треба. Вона наче знала, що складеться така гостра ситуація, і вчора правильно себе вела в п'ятій школі.

— До речі, я прочитав уже акт обслідування роботи п'ятої, — перервав завідуючий її роздуми, — Молодці хлопці! Непогано працюють. Думаю, що скарга — звичайний наклеп.

Торба обімліла. Якщо цей акт попаде міністерській комісії, а комісія при перевірці скарги викопає щось серйозне — .тоді хоч живою в могилу лізь. їй тикатимуть цим актом в очі і казатимуть: хвалебні оди складала, а в школі, бач, що робиться. Зняти Торбу, покарати Торбу...

Вона вирішила обережненько рачкувати.

— Я вважаю цей акт, вірніше, цей проект, Петре Сергійовичу, не зовсім об'єктивним. Комісія підійшла занадто ліберально. Я про це говорила їм і хотіла порадитися з вами, але не встигла.

Завідуючий відкинувся в кріслі і недовірливо зиркнув на Торбу.

— Вчора я почала роботу по перевірці скарги, — спокійно продовжувала вона, — і маю деякі підстави стверджувати, що скарга недаремно написана. По всьому видно, Вільховий цей заплутався. Із завучем він запанібрата, а той, користуючись цим, запустив усяку роботу.

Завідуючий спохмурнів. Постукуючи олівцем об стіл, пильно вдивлявся в Параску Йосипівну. А та сиділа й приязно, не моргаючи оком, дивилася йому в вічі.

— Добре, — сказав він нарешті. — Завтра їдьте в п'яту, доводьте перевірку до кінця. Акта ще раз обговоріть з комісією, і потім дасте на затвердження. Будьте об'єктивні.

Наче гора звалилася з її пліч. Тепер вона зробить все, як треба. Нема дурних підставляти голову під міністерську комісію.

— Відверто кажучи, я від цих хлопців нічого поганого не сподівався, — роздумував уголос завідуючий.

' — Не сподівались, а він школу, по всьому видно, на вотчину перетворив, — запевнила Торба ображеним тоном. — Цербера там такого завів — слона звалить з ніг.

* — Як він сам розцінює скаргу? — поцікавився Петро Сергійович.

Торба на якусь хвильку зам'ялася. Не буде ж вона признаватись завідуючому, що вирішила потримати Вільхового "під трепетом", щоб він потім легше "розкрився", і не сказала йому про скаргу нічого. Завідуючий може не зрозуміти всієї тонкості її підходу до справи.

Темно-руді очі Параски Йосипівни обережно ковзнули по обличчю Петра Сергійовича.

— Що ж директор. Перевіряйте, каже.

Торба вийшла від завідуючого з таким почуттям, наче виграла велику битву. Тепер вона кістьми поляже, а зробить все, щоб не допустити приїзду комісії з Міністерства. А коли комісія все ж приїде, то хай пересвідчиться, що Торба — інспектор вимогливий і суворий.

Прибувши на другий день в п'яту школу, вона зайшла до Миколи Петровича в кабінет, почекала, доки той прийде з уроку, не відповівши на привітання, зміряла його ворожим, знищуючим поглядом і, кинувши на стіл купку папірців, вигукнула:

— Читайте, золотий мій, в чому вас обвинувачують. Догралися, шановний!..

Торба замовчала, дивлячись у вікно. Вона сердилась.

Він заглибився у папери, привезені Торбою. Це була скарга.

Торба спостерігала за директором і дуже здивувалась, побачивши, що той помітно веселішає. А коли закінчив читати, то й зовсім розсміявся. Скаржник, Филимон Прокопович Ворона, обвинувачував його у всіх смертних гріхах. Із скарги випливало, що директора школи треба зняти з роботи й віддати під суд за зловживання по службі; вчительку третього класу Грищенко суворо покарати за знущання над учнями; політехнізацію і всі предмети виробничої справи в школі відмінити, бо все це приносить дітям шкоду, а директорові прибуток.

— Це наклеп на вчителів і на школу взагалі, — сказав він Торбі.

— Це ще доведіть!

— Треба створити комісію по розслідуванню скарги, — запропонував Микола Петрович. — Включити депутатів, членів батьківського комітету...

— Не вигадуйте! — обірвала його Параска Йосипівна. — Чи доцільно розголошувати всім про неподобства, що творяться в вашій школі.

— Треба викрити наклепника перед громадськістю, — твердо заперечив директор. — йому не до смаку новий Закон про школу. Хіба не ясно?

— Облиште, дорогий, це красномовство, — майже вигукнула Торба. — Я сама розслідую скаргу. Сьогодні відвідаю уроки Грищенко, потім поговорю де з ким. А ви викличте в школу Ворону — від мого імені: з ним теж хочу поговорити. І сьогодні ж напишіть пояснювальну записку по всіх пунктах скарги. Та не здумайте лукавити, чесно пишіть. Через тиждень скличемо в школі нараду, підведемо підсумки. А потім подумаємо — тримати вас, товаришу Вільховий, на посту директора чи...

— Я б вам не радив, Параско Йосипівно, бути ворожкою, — спалахнув Вільховий.. — (Перевірите скаргу, потім зробите висновки.

Роздратований її безпідставними прогнозами, він вийшов з-за столу, і Торба побачила зненацька його новенькі модельні черевики.

її охопило бажання наступити на блискучий носок черевика й крутнути каблуком *гак, щоб аж здерти шкіру.