Читати книгу - "Між солов'ями, Світличний Костянтин"

Працюйте собі спокійно.

її трохи скрипучий голос не заспокоїв, а насторожив його. "Чого вона лабузниться до мене?" — подумав він.

— Ви, здається, будуєтесь? — запитала Параска Йосипівна, наче між іншим.

— Будую хату, — підняв він на неї запитливий погляд.

, — З'явилась, очевидно, можливість? Я маю на увазі матеріальну сторону.

— Зібрав трохи грошей, сам ще при силі, і от...

Він прочитав у її очах: "Балакай, балакай, знаємо вас..." — і обірвав на півслові.

— ¡Ви не турбуйтеся, — лагідно заспокоювала вона його. — Я дещо подивлюся, де з ким поговорю, виясню, що треба, та й поїду. Завуч є?

— На уроці, — відповів Микола Петрович.

— Поки він на уроці, я пройдуся по коридорах. А ви тим часом приготуйте мені класні журнали за минулий рік, документацію по всеобучу, річний план роботи школи, протоколи засідань педради, учкому, ради піонерської дружини школи, документи про кількість зібраного металевого брухту, а також врожаю з шкільної ділянки та його реалізацію... І взагалі — не турбуйтесь — нічого особливого не трапилось.

її очі обмацували його, штрикали й кусали. Вона ходила взад-вперед по кабінету, ступаючи обережно, як кішечка по мокрому, наче підкрадалася. Руки її були при цьому злегка розставлені, пальці розчепірені, немов намірялись когось схопити. Невеличка голівка з ріденьким чорним волоссям похитувалася в такт її крокам. Маленьке смугляве обличчя з тонкими мініатюрними губками і великим, трохи гачкуватим носом солоденько кривилося, намагаючись виразити, очевидно, лагідність і доброту.

Микола Петрович непогано знав Торбу. Він зрозумів, що насувається якась неприємність.

...Василь Васильович, вийшовши з уроку, побачив Параску Йосипівну в коридорі, біля стінних газет.

"Я помню чудное мгновенье. Передо мной явилась ты", — сказав він сам собі.

— Помилочки трапляються, — докорила йому Торба. — Не слідкуєте за грамотністю стінних газет.

— Слідкуємо, — заперечив завуч. — Нещодавно нараду по цьому питанню проводили.

— Для форми, звичайно, — перебила його Торба. — Признайтесь, що для форми.

Завуч тільки плечима стенув.

Вони йшли по коридору, і Торба помітила на світло-голубій панелі невеличку чорнильну пляму.

— Брудні панелі, — сказала вона.

— Вони вже третій рік не перефарбовуються. Ми зекономили на цьому не одну сотню державних грошей. Діти самі слідкують за панелями, регулярно миють їх.

— А оце ж клякса? — тикала Торба пальцем у стіну. — Послабили роботу, і от... Згодьтеся, що послабили.

— Я не розумію, чого вам... — почав він сухувато, але Торба не слухала.

— Я радила перенести оцей фікус до отого вікна. Ігноруєте, значить, вказівки? Скажіть відверто.

його починало бісити все це.

— Не нервуйте, дорогий мій, — сказала Торба — Я ненадовго приїхала. Продивлюсь деякі документи — і бувайте здорові.

— Як це розуміти? — здивувався завуч, — (Комісія продовжує роботу?

— Ні, — іпоспішила вона його заспокоїти. — То була комісія, а це в робочому порядку треба... Ви згодом про все... Треба встановити деякі фактики, розумієте?

Камінчук не розумів нічого.

В учительській вона приязно привіталася з усіма.

Параска Йосипівна вважала себе рідною матір'ю всіх учителів району. "Що було б без мене з районом?" — думала вона іноді. Коли розмовляла з учителями, то намагалася говорити виключно розумні речі, давати безпомилкові програмні настанови, а погляд її був задумливий і разом з тим люблячий і проникливий. Правда, іноді вона переставала слідкувати за собою, виходила з ролі й дивилась на співрозмовника колючими причіїпливими очима, вишукуючи в ньому щось не таке, якийсь недолік, червоточину, ваду. Коли не знаходила — помітно нервувалася.

В учительській стояли шафи з учнівськими зошитами. Торба попрохала завуча відібрати кілька стопок — з різних предметів, — і нарешті вийшла з учительської.

В кабінеті завуча вона присіла на стілець, дві-три хвилини гортала зошити, потім зазирнула до себе в блокнот і сказала:

— Викличте мені, будь ласка, Віктора Ворону з дев'ятого класу і Віру Рябоштан з п'ятого.

Завуч кинув на неї здивований погляд. Обличчя її було непроникливим.

Віктор Ворона зайшов до інспектора першим. Він вийшов хвилин через п'ятнадцять, збентежений, навіть розгніваний. Хлопці на перерві питали його про щось, та він нікому нічого не сказав. Потім вийшла від інспектора Віра Рябоштан — теж збентежена, з переляканим обличчям.

— Як ви своїх учнів виховуєте? — нак ь нулась Торба на завуча. — Ви їх вчите говорити правду?

Завуч сердито випростався.

Я вважаю, що краще говорити з нашими учнями в присутності завуча, учителя або директора, — сказав він. — А то виходить якась незрозуміла гра в піжмурки. Не йти ж мені, справді, до Віктора Ворони й питати, про що ви з ним розмовляли...

Торбі це не сподобалось. Подумаєш, її починають учити, як себе вести в школі. У нього, в цього тихенького й несміливого Камінчука, виявляється, є зубки.

— Так треба, золотий мій, — відповіла вона йому/ — Ви потім все зрозумієте.

— Я хочу зараз знати, в чому справа.

— Не час, шановний, не час. Потерпіть. — Вона гризла його очима.

Потім Торба побула в директора на уроці історії. Вийшла з класу, кривлячись, і кидала на Миколу Петровича погляди, як на безнадійного.

Переглядаючи протоколи засідань учкому, вона раптом вигукнула:

— Ага! Дійшло до того, що ви вже на учкомі почали обговорювати учнів, які систематично запізнюються на уроки.

— Все правильно; — заперечив завуч. — Хто запізнюється, того треба обговорити і на учкомі, і...

— Ще й тепер бувають спізнення? — перебила його Торба.

— Трапляються, — розвів Камінчук руками.

— Так і запишемо: учні систематично запізнюються на уроки, а директор і завуч розводять руками і ніяких заходів не вживають.

— Параско Йосипівно, — спробував пояснити Камінчук. — Не так багато учнів у нас запізнюється. А якщо трапляються випадки, тоді цим займається навіть учком.

Але Торбу не так легко збити спантелику.

— Отож я й кажу, — підхопила вона. — Перекладаєте на учком, а самі ні палець об палець.

Вона зробилась приязною, солоденько посміхалась і майже лагідно зазирала завучеві в вічі. Настрій її покращав: вона помітила, як нервується Камінчук. Це корисно для нього — старанніше працюватиме.

Торба переглядала щоденники піонерзагонів, річний план роботи школи, зошити, гортала журнали, а Камінчук сидів і думав: "З усього видно, вона вперто шукає компрометуючих, негативних фактів. Для чого це їй знадобилось? Всю цю документацію вивчала комісія, вона зробила непогані висновки. І от знову..."

Але що він може зробити? Приїхало начальство. Коли схотіло, тоді й приїхало. Перевіряє. Що вважає потрібним, те й перевіряє. Дає зауваження. А ти, Василяко, слухай і поменше емоцій.

Раптом Торбине обличчя просяяло. Очевидно, воно не повинно було сяяти, бо, спохватившись, вона зробилась серйозною і печаловитою. — А оце, шановний мій, називається окозамилюванням, — вигукнула Параска Йосипівна. — В зошиті за контрольну роботу по арифметиці "двійка", а в журналі — "трійка". Як це називається? Куди ж ви дивитесь?

Покликали викладача. Той короткозоро мружився, вдивляючись в журнальні кліточки.

— Видно, помилився, — потягнувся він рукою до потилиці.

— Окозамилювання, — твердила Торба, — Підтасовка державних документів.

Коли викладач вийшов, Камінчук зауважив:

— А чому б не припустити, що людина механічно помилилася?

Торба обурилась.

— Ви наївний, як хлопчик! Вас безбожно обдурюють, а ви розсипаєтесь в реверансах перед підлеглими і не бачите, що вас оточують...

Вона так і не сказала Камінчукові, хто його оточує. Видно, не насмілилась вживати страшні слова.

В розмові з директором Торба зауважила, що річний план роботи школи блідий і не носить конкретного характеру. Директор здивувався. Тиждень тому він власними вухами чув дід неї таке: "А план ви навчились складати. Похвально. Побачимо, як ви його виконаєте. Глядіть, щоб не було казусів".

Він нагадав їй про цю розмову.

— Не пам'ятаю! — відрубала Торба. — А втім час іде, обставини міняються, а вимоги... вимоги ростуть. Так що вважайте план не блискучим. Ви його не продумали як слід, признайтесь.

Очі її наче аж промовляли до співрозмовника: "Згоджуйся, золотий мій, що ти недотеїпа і невіглас. Чого впираєшся? Згоджуйся. Тоді я так любесенько сяду на тебе верхи і гамселитиму каблуками попідбіччю".

Торбина поведінка дещо спантеличила директора, його обурювала її безпринципність і непослідовність: вчора говорила одне, а сьогодні зовсім протилежне. Що за причина?

Камінчук стояв за спиною Параски Йосипівни і, дивлячись на Миколу Петровича, знизував плечима. Мовляв, не розумію нічого, хоч ти мене ріж.

Коли завуч вийшов, вона зробила скорботне обличчя, озирнулась на двері і майже зашепотіла:

— Все я вам прощу, але одного не можу простити...

— Якийсь великий гріх? — насторожився директор.

— Як ви могли допустити, що завуч звертається до вас на "ти"?

Микола Петрович не повірив своїм вухам.

— Ви це... серйозно?

Торба глянула на нього, як на маленького. Очі її були сповнені жаху.

— Він же вам підлеглий. Між вами повинна бути якась дистанція, розумієте? Оце панібратство — гарантія на розвал роботи.

Микола Петрович ледве стримав посмішку.

— Камінчук мій давній друг, Параско Йосипівно, — пояснив він. — Працюємо ми теж дружно.

Торба стала сухою і холодною.

— Я б не радила вам так... опускатись. Для загальної користі дайте завучеві відчути, що ви начальник. Тоді він перестане тикати і підтягнеться. Інакше докотитесь до повної анархії. Завуч директора — на "ти", учитель — завуча, а учень — учителя... Далі. У ваших наказах по школі майже нема стягнень. Ви звернули на це увагу? Подяки, різні там заохочення. Так ви розвалите колектив, якщо вже не розвалили.

— Я не вважаю стягнення основною формою, яка визначала б мої відношення з колективом, — заперечив директор. — Люди працюють не за страх, а за совість.

— Не слухаєте добрих порад, покаєтесь, — пообіцяла йому Торба і, спохватившись, додала: — Я теж не вважаю покарання основним стимулом, але ж не треба нехтувати стягненнями, як одною з форм зміцнення дисципліни в школі. Вам на голову сядуть, а ви все будете дякувати.

Вони так і не зрозуміли одне одного.

...Даремно завуч думав, що сьогодні Торба вже його не турбуватиме.