Читати книгу - "Між солов'ями, Світличний Костянтин"

Зустрічає другого і рече: Жінка в тебе коса й пришелепкувата. І сам ти — йолоп, недоріка!" Зустрічає третього. В того й паркан в порядку і жінка без вад. Але дід і тут не губиться. "А тобі — на дулю!" — каже він третьому. І так поки селом пройде, всіх обділить і почастує.

Филимон Прокопович не чує: йому ніколи дослухатись. А може й чує та не хоче встрявати в суперечку. Боїться він дружини. Скажи щось напроти — не обберешся лиха.

Що він пише, старий Ворона? Може, повість яку або роман?

* * *

Мабуть, всі іменинники почувають себе точнісінько так, як Василь Васильович Камінчук, коли його нагородили значком "Відмінник народної освіти". Ні, звичайно, Камінчук не вихвалявся і не хизувався, але був щасливий. Приємно було усвідомлювати, що його помітили і відзначили.

Навіть Параска Йосипівна Торба, заглянувши якось в школу, не забула поздоровити нагородженого.

Вона пробіглась коридорами школи, хазяйським оком оглядаючи стіни, зауважила, що портрети треба переставити місцями, фікус перенести до другого вікна для повної гармонії, а куточок, де висіли стінні газети, Торба запропонувала впорядкувати.

— Про вашу школу в міськвно і в облвно взагалі хорошої думки, — сказала вона, і Василеві Васильовичу вчулося в її голосі здивування і навіть шкодування. — Ну, що ж, молодці. Значок "Відмінника..." одержали.

На обличчі в Торби було написано: "І за віщо тобі дали нагороду, не розумію..."

— Справді, ваша школа по багатьох показниках займає перше місце,1 — кидала вона, наче обвинувачувала. — І успішність, і самодіяльність, і комсомольська робота, і фізкультурно-спортивна у вас на належному рівні, нічого не скажеш. Ваші баскетболісти б'ють навіть вихованців товаришки Хвалимової з юнацької спортивної школи.

"Хвалить чи лає?" — міркував Василь Васильович.

А вона продовжувала:

— Глядіть та глядіть! Працюйте і працюйте. Во ми з вас будемо питати строго, як з відмінника. Я добра і м'якосердна, кому це не відомо, але по роботі спуску не дам.

Це був її залізний принцип: краще полаяти, ніж похвалити. Краще вказати на недоліки, ніж відзначати достоїнства, — щоб підлеглі не зазнавались, шанували начальство і навіть побоювались його. Два дні Камінчук не міг забути цієї неприємної розмови.

А на третій він забув про все. Біля шахтної бібліотеки зненацька зустрів — її, дівчину з їдальні.

— Здрастуйте, — зопалу, несподівано для самого себе, сказав він і став як укопаний серед дороги. Кароока красуня відповіла на привітання і причекала. Теж хвилювалася. Була в чорному осінньому пальті, в червоненьких туфлях, а на голові легенька голуба хустина. Якась книжка в руні.

Він вробив героїчне зусилля, блідо усміхнувся і промовив:

— я... повинен... пробачитись перед вами...

— За віщо? — проспівала дівчина приємним мелодійним голосом

— Я так себе недоречно вів минулого разу, — посміливішав він. — Я і справді хотів вам щось сказати.

— Що саме? — знов проспівала вона, і очі її заграли.

— Не знаю, — признався він.

Дівчина усміхнулася, наче сонцями сипнула, а Камінчук відчув, що напруженість і ніяковість вже пройшли. Стало легко і просто. Ось вона стоїть перед ним, ця дівчина, якою він ночами марив, звичайна, земна і, здається, трохи стомлена.

— Як вас звати? — (питає він спокійно й сміливо.

— Світлана.

Так ось яке ймення найкраще в світі!

— Ім'я відповідає зовнішності, — зважується він на комплімент і розпитує далі: йому хочеться все знати про неї.

Прізвище її — Ландишева. Приїхала з Харківської області, щоб вступити до педагогічного інституту, але, як це з багатьма трапляється, не пройшла по конкурсу. Додому повертатись не захотіла, і от вже другий рік в Горбачах. Раніше працювала в їдальні по той бік річки, а тепер тут.

— А я про вас, Василю Васильовичу, усе знаю, — посміхається Світлана, і йому стає радісно на душі. Він вдивляється в її обличчя, вивчаючи кожну рисочку. Все неначе просте і разом з тим неповторно красиве. Він хоче збагнути загадку тієї краси. Волосся золотаве, як житня солома, шнурочки високих брів чорні. Розумні карі очі лагідно посміхаються, випромінюючи з бездонних глибин тихий, потаємний, незрозумілий Камінчукові смуток.

Мова її звучала для нього, як музика; йому здавалось, що дівчина не говорить, а опіває ніжно і мелодійно. Він увесь наливається гарячим приємним вогнем, жадібно ловить ту неповторну музику її слів, — насправді простих і буденних.

...Весь той день, аж до вечора, Камінчук був такий щасливий, навіть не усміхався: боявся, що щастя випроміниться через посмішку.

Проте надвечір він з жахом згадав, що не домовився з нею про майбутню зустріч.

Ех, Василя'ко, Василяко! Звідки тобі спало на думку, що Світлана погодиться на побачення?

Коли він її тепер хоч здаля побачить? Коли? йому здалося, що щастя помаленьку відходить від нього, зраджує йому.

Другого дня вранці лід час уроку української літератури він час від часу позирав у вікно. Може, вона по дорозі йтиме? З третього поверху добре видно дорогу. Біля паркану осінній вітрець хвацько залицяється до молодої акації: то за плечі обійме, то стан хитне, аж з неї, сердешної, листячко сипається. Спостеріг це Камінчук, і серце його тривожно і солодко тенькнуло.

Василь Васильович опитав кількох учнів, поставив оцінки, пожартував трохи, як водиться, і приступив до викладу нового матеріалу:

— Іван Петрович Котляревський народився в 1769 році, в сім'ї дрібного чиновника міста Полтави, — сказав він і виглянув у вікно. "Чи ото не Світлана йде?"

— Місто Полтава тих часів мало чим відрізнялось від села.

"Так і є! Вона!"

— Про батьків письменника відомо, що вони були людьми зовсім малих достатків...

"Цього червоненького пальта я на ній ще не бачив".

— Де здобув письменник початкову освіту?..

"О! Вона дивиться сюди і навіть посміхається. Мене згадала?.."

— Можливо, він здобув її, за тодішнім звичаєм, у дяка, потім вчився... — механічно говорив щось Василь Васильович, а сам і думкою, і поглядом летів за дівчиною.

Все це тривало якусь, може, чверть хвилини. Світлана, як сонечко, пройшла і зникла. Василь Васильович взяв себе в руки, заговорив спокійно, впевнено, по-діловому.

...Камінчук був чесним трударем. Мав чоловік совість і любив свою справу.

Був він страшенним фантазером і мрійником. Уявляв собі іноді, наче середня школа номер п'ять міста Горбачі прославилась на весь Союз, а йому вручають золоту Зірку Героя Соціалістичної Праці. Стоїть він на трибуні, і хтось урочисто приколює йому нагороду до грудей. Торба огинається збоку і сатаніє від злості й заздрості, відчуваючи себе обкраденою, йому весело, він сміється. Параска Йосипівна підскакує до нього, люто вимахує кулаком під самим його носом і кричить: "Поздоровляю од щирого серця! Тепер глядіть не оступіться, бо сім шкір здеру. Я добра, але коли що до чого — не спущу, і не просіться!"

...В той день він відвідав урок Федора Калиновича, грунтовно проаналізував його. Відзначив окремі недоліки, а в цілому оцінив позитивно. "У вас діло пішло на лад", — сказав він Солов'єві. Федір Калинович зрадів, як мала дитина. "Я ж стараюсь, Васильовичу, — щиро признався він. — Вже всю педагогіку прочитав..."

Але що б Камінчук не робив, з ким би не розмовляв, — стояла перед його очима Світлана. Він навіть був змушений кілька разів сказати про себе тихенько: "Світланко, не заважай!" Вона відступала на якийсь час, а потім знов блищали йому її карі сонячні очі — такі рідні й зрозумілі.

Пізно ввечері, йдучи з школи, він не пізнав її, бо було темно. Вона сама зупинився, порівнявшись з ним.

— Ви? — проспівала дівчина.

— Світланка? — стрепенувся він. — Звідки йдеш? — Навіть не помітив, що звернувся на "ти".

— Телевізор в подруги дивилася. — Голос її злегка тремтів.

Потім довго мовчали обоє, і, може, навіть не треба було слів.

Вони зайшли в невеличку альтанку в глухому кутку шкільного двору. Навкруг, погойдуючись, шуміли дерева, скидаючи останній лист, а Камінчук і Світлана стояли в альтанці і мовчали.

Рогатий місяць хитро зиркнув на них із-за клена і зник за хмаркою.

Тоді він поцілував її в губи.

— Для чого? — зітхнула вона тихо й покірно. Замість відповіді Камінчук ще раз поцілував її.

— Я не бачу твоїх очей, — сказав він і повернув дівчину лицем до місяця.

Не було надворі ні весни, ні солов'їв, ні буйного цвітіння. Прийшла на землю пізня осінь, а до Камінчука — пізня любов. Він чекав її, може, все своє життя.

Аж не вірив, що Світлана біля нього, що це тепло й світло — тепло її тіла і світло її очей. Він цілував її губи, щоки, шию, волосся, говорив усякі, нічого не значущі, пусті слова, притискав золотаву голову до грудей. Дівчина була покірна й задумлива.

Микола Петрович перебував у хорошому настрої. Напередодні в школі цілий тиждень працювала комісія міського відділу народної освіти, і він чекав акту перевірки з легким серцем: комісія залишилась задоволена роботою школи, особливо постановкою трудового виховання. Та й сам директор був певен, що політехнічний цикл в п'ятій школі викладається не гірше, ніж в будь-якій іншій школі району.

Голова комісії Параска Йосипівна Торба ходила весь час сердита, насуплена, кривилась, як середа на п'ятницю, давала в'їдливі, причіплиВі зауваження. Але вона не була такою наївною, щоб не рахуватись із думкою комісії, і наостанку, перед тим, як від'їхати з школи, зауважила:

— Що ж! Непогано себе показали. Члени комісії вважають, що... Одним словом, чекайте акту перевірки.

Він чекав і навіть потай сподівався на подяку від завідуючого міським відділом. Але замість акту в школу зненацька прилетіла сама Тобра. Він розмовляв саме з піонервожатою, коли вона вкрадливо, наче кішечка, зайшла в кабінет.

Директор здивувався. В іншу школу по кілька місяців не заглядає, а до нього, бач, як зачастила. Три дні не була і вже скучила.

Вона чемно привіталася, попрохала дозволу роздягтися, припала руками по батареї водяного опалення і завмерла.

Він бачив — неспроста приїхала. її темно-руді, гострі, як шильця, очі кололи його мов би випадковими, але дошкульними уколами, потім блукали по стінах, по стелі, по підлозі і ні на чому не могли зупинитися.

— Вас, мабуть, цікавить, чому я приїхала? — лагідненько промовила вона до директора. — Нічого страшного. Я вас не потурбую.