Читати книгу - "Між солов'ями, Світличний Костянтин"

Вітя спочатку охоче брався за їх виконання, потім йому набридало, і він забував про них. Коли Вітю обрали до сантрійки, він мало не тиждень ходив акуратний, з білим комірцем, в начищених до блиску черевиках. А потім все пішло постарому.

Одного разу в класі зникли кольорові олівці. Маленька кароока Люба Кириченко принесла їх на урок малювання вперше, і от вони зникли. Дівчинка поплакала та й забула.

Лише через кілька тижнів на одному з уроків малювання вона піднесла руку і сказала вчительці:

— Мої олівці у Віті Мірошниченка.

— Іди ти! — відгукнувся Вітя. — Сам купив.

— А вони мічені, — сповістила Люба. — Всередині коробки — дві клякси... я ненароком ляпнула.

Перевірили, і виявилось, що це правда. Вітя наїжачився і сопів, не бажаючи давати пояснення.

— у Забери свої погані олівці. Дуже мені потрібні, — буркнув він.

Вчителька залишила хлопця після уроків, щоб поговорити з ним, але він вперто відмовчувався. Обличчя його було понуре, наче покірне й винувате, але Віра Іванівна" бачила, що він і не думає каятись.

Одне тільки втішало її: ніхто з дітей незахоплювався його витівками, всі ставились до них осудливо, навіть вороже, і вчителька була певна, що згодом у хлопця це пройде.

Одного разу видався теплий сухий сонячний день, і Віра Іванівна вирішила провести заняття фізкультури на повітрі. Учні забрали з собою портфелі, щоб не повертатися потім до класу (це був останній урок), і вийшли на шкільний спортивний майданчик.

— Я зараз додому втечу, — шепнув Вітя одному з учнів.

— Ну й дурень! — відізвався той.

— Я в тій школі не боявся вчительки, Í тут не боюсь, — продовжував Вітя вже голосніше.

— І ми не боїмось,' — 'втрутилась в розмову Люба Кириченко. — Ми поважаємо.

— Однаково втечу, — настирливо тягнув своє Вітя Мірошниченко.

— А ми не пустимо, — рішуче сказав хтось із хлоп'яків.' — Ще й наб'ємо.

Віра Іванівна, що йшла спереду, обернувшись на гамір, побачила, як за Вітею гониться група учнів.

— Верніться! — гукнула вона дітям. — Хто вам дозволив? Хай втікає, якщо йому хочеться. Прийде завтра — спитаємо.

Камінчук випадково спостерігав цю подію з вікна кабінету.

Взагалі він мало займався молодшими класами. Там командував другий завуч. Проте Василь Васильович час від часу відвідував уроки в молодших класах і більшменш знав роботу кожного вчителя. Віру Іванівну вважав досвідченою і сумлінною вчителькою.

— Що трапилось? — запитав він її, зустрівши після уроків.

— Учень цей, новенький. Задумав раптом втекти з фізкультури. — Вчительці було трохи незручно перед Камінчуком. Вона і сама не сподівалась, що в її класі може таке трапитись.

— Треба суворо покарати, — не задумуючись, порадив завуч.

— Ні, Василю Васильовичу, це йому не допоможе, — заперечила Віра Іванівна. — До нього якусь іншу одмичку треба підібрати. Він в своїй основі — —хороший хлопець, але занедбаний.

На другий же день діти почали дражнити Вітю дезертиром. Вчителька почула й заборонила. І знову після уроків відбулася бесіда з хлопцем:

— Чому ти вчора втік?

Вітя стояв біля дошки, опустивши голову, і не збирався відповідати. Віра Іванівна розсердилась.

— Постій, подумай, — сказала вона. — — Діти пішли вже додому, а ти стій хоч до вечора, коли ніг не шкода. — Вона заходилась перевіряти зошити.

Хвилин десять панувала мовчанка. Вітя шморгав носом, переступав з ноги на ногу, зітхав, витирав спітнілого лоба, кректав, намагаючись, очевидно, нагадати про своє існування, але вчителька наче забула про нього, нахилившись над столом.

— Я стану хорошим учнем, — сказав він нарешті.

"Набридло, видно стояти", — подумала вчителька і, озирнувшись, здивувалась: хлопцеві очі не брехали. Вона зібралась, було, прочитати йому довгу нотацію, а тепер передумала.

— Іди додому, — сказала і знов схилилась над зошитом.

Він не поспішав. Повільно зібрав підручники в портфель, постояв трохи, щось міркуючи, потім зітхнув і наважився:

— Там хлопці під дверима. Хочуть побити мене. Я не боюсь, але...

Віра Іванівна вийшла в коридор і справді побачила дітей. Ті стояли біля вікна насторожені, войовничо збуджені. Вона і бровою не повела.

— Вітю чекаєте? — опитала. — Молодці, не кидаєте товариша в скруті.

Хлопці ніяково перезирнулися і, як по команді, опустили очі.

— Вітя дав слово виправитись. Я вірю йому. А ви?

Хлопці переминалися з ноги на ногу, зітхали, але ніхто з них не зронив і слова у відповідь на запитання вчительки.

"І впертий же народ. Не схвалюють мого довір'я", — догадалась Віра Іванівна í нишком посміхнулася.

— І ми віримо, — сказав нарешті один і" них тихо і невпевнено. Інші не стали заперечувати, але ще нижче опустили голови.. Принишклі і серйозні, діти тісною зграйкокт рушили по коридору. Вітя йшов позаду самотній, наче забутий ними.

"Не повірили вони йому", — подумала вчителька, дивлячись учням услід.

І тільки тепер відчула, як утомилася за день.

* * *

Що там за гамір на вулиці?

Филимон Прокопович Ворона відхиляє завіску і дивиться через вікно на дорогу. Вулиця заповнена веселими людьми, перев'язаними рушниками, з квітками на грудях.

Весілля йде. Багате шахтарське весілля.

Спереду процесії * — молода з молодим. Поверх білого весільного плаття на ній пальто накинуте, а він в темному костюмі без кашкета, хоч надворі вже холодно. За ними — молодий чубатий баяніст утинає гопака. І молоді і старі — всі танцюють, приспівують, присвистують, як і належить на весіллі.

Ворона з хвилину спостерігає, скептично оглядаючи процесію, потім старанно розправляє шторку і знов сідає за стіл. "Женяться, — думає він. — А чи скоро будуть розженюватися? Знаю я цю молодь..." Він вмокає перо, довго трясе чорнильницею і буркотить: "Ага, про дошки ще треба", — І шкребе пером. Гостроносий, в окулярах, з довгим зализаним назад волоссям, Ворона скидається на дячка. Ліве вухо його здається довшим від правого. Дехто навіть розповідає, в силу яких обставин це вухо подовшало.

Буцімто трапилось це ще до революції, .коли Ворона був хлоп'яком.

Любив малий Филимон дражнити сусідського Пірата. Примоститься, бувало, в себе в дворі під парканом, закладе камінець в рогатку або шматочок битого чавуну і спостерігає в дірку. Тільки Пірат вилізає з будки, а Филимон нишком — блись його по ребрах!

Заскавучить собака від болю та назад у схованку. А бешкетник міняє засідку і знов чекає. Через якийсь час собака вилазить з будки, сторожко озирається, але не бачить небезпеки і заспокоюється. А тут Филимон із-за паркану — хвать! І сидить зловтішно сміється, задоволений. І так з дня в день розважається, став, як снайпер: жодного промаху. Бідний Пірат так наполохався і знервувався, що навіть з будки перестав вилазити. Лежить і скиглить потихеньку, бо немає йому життя. Навіть господар помітив це і почав думати, що пес захворів.

Малий ¡Ворона до того знахабнів, що зайшов одного разу з вулиці, присів біля сусідської хвіртки і три рази підряд вистрілив прямо в будку. Пірат з переляку підняв скажений лемент, а потім почав розпачливо і ¡протяжно вити.

Филимон потихеньку реготав під парканом і не зчувся, як хтось раптом схопивйого за вухо. Крутнув він головою туди,, сюди — еге, попало вухо в міцні руки. Скосив очі і, побачивши сусіда, господаря, почав потихеньку скиглити, точнісінько так,, як ¡Пірат, коли йому дошкуляли з рогатки.

Незважаючи на те скигління, став господар спроквола його піднімати, тримаючи за вухо, і підняв мало не на півметра над. землею. Саме в ту хвилину і почало його вухо витягуватись. З тих пір, кажуть, воно в нього й зробилося довшим.

...Захопившись писанням, Филимон Прокопович не помічає, що прийшла дружина з базару і вже щось ворожить там, на кухні.

Вона заходить в світлицю і, витираючи мокрі руки об хвартух, говорить Филимонові:

— Загубила сьогодні Лецькова молодиця гроші. Носила в вузлику, якось ненароком випустила та й...

Филимон знає Лецькову молодицю. Висока огрядна жінка і, крий боже, яка роззява.

— Хай би ховала в пазуху, — озивається він.

— Заявила в міліцію. Може, значить, .хто знайде, так щоб...

— Хе-хе-хе! Який же дурень принесе? То вже поминай, як звали, — зловтішається Ворона.

— Знайшовся один. Хлопець якийсь прийшов у міліцію і віддав усі до колійки.

Филимон Прокопович здивовано мружиться на дружину, наче його несподівано ошукали. Він не вірить.

— Ну, знаєш... Тут щось підтасовано.

— Коли ти перестанеш вважати шахраями всіх живущих на світі? Тобі це ще не набридло?

Филимон Прокопович не наважується вступити в суперечку. Він знає важкенький характер дружини. Схиляється над паперами і знову шкребе.

Дружина ставить на плитку каструлю з водою.

— Де Віктор? — питає вона з кухні.

— Де ж, як не в школі, — в голосі Ворони вчувається зневага і презирство. — Знов, видно, роботу якусь загадали...

— Хай попрацює. Не злиняє.

— Директорових свиней скоро, мабуть, годувати примусять. — Уява його малює директорових свиней, а біля них — сина. Свині кувікають, вищать і прямо з Вікторових рук хапають шкільні буряки.

Ворона тягнеться рукою до полиці, бере звідти червоненького синового зошита і кличе дружину.

— Ось подивись, — тиче він пальцем в сторінку. — Завуч перевіряв роботу і не виправив, грамотяга, помилку. Треба "беруть", а тут так і залишилось "бируть".

— Біда не в тому, що завуч пропустив, а в тому, що Віктор помилився, — заперечує дружина.

— Так вчать! — доводить своє Филимон Прокопович, і — Куди йому навчати, якщо він сам, маїбуть, усю грамоту заібув. Закінчив з горем пополам якийсь там заочний...

Він рішуче встромив ручку в чорнильницю і знов заскрипів пером.

— Що пишеш? — поцікавилась дружина, докірливо хитнувши головою. — Знов, мабуть, скаргу?

Ворона підняв руки перед обличчям, немов захищаючись.

— Ти сюди не втручайся.

Вона підкинула в .грубку, 'заглянула в каструлю, потім увійшла в світлицю, сіла на стілець і довго стежила за чоловіком. Нарешті промовила:

— Іноді нагадуєш ти мені, Филимоне, отого діда, що жив у нашому селі, коли я була маленькою. Помер він давно, той дід. Такий рахубний був, нікого за людей не вважав. Іде, бувало, по вулиці — сердитий, насуплений. Зустрічає одного і, не дивлячись у вічі, каже йому: "Дурень ти, недотепа! Паркан не вмієш як слід полагодити", — І йде далі, залишивши приголомшеного чоловіка стояти серед вулиці з виряченими очима.