Читати книгу - "Між солов'ями, Світличний Костянтин"

Рябоштан говорив уже про Інше:

— Наші діти вивчають шахтні механізми, а під землею не бувають — не положено неповнолітнім. І правильно робить школа, споруджуючи на своєму подвір'ї учбову лаву. А ми, робітники, допоможемо школі. Прийдемо всією бригадою, поставимо кріплення, настелимо рейки, устаткуємо механізімаїми штрек і лаву...

Оплески сколихнули приміщення клубу. Василь Васильович, що сидів у першому ряду, весело підморгнув Вільховому.

Нарізати гайки — не така вже й складна справа. Взяти заготовку — такий гранчатий шматок металу з кругленькою діркою, — надягти її на гайкоріз, кілька разів той гайкоріз крутнути — і гайка готова.

Федір Калинович приніс на урок цілий ящик заготовок і сказав жартома:

— Сьогодні, дівчата, будемо витягати шахту з прориву. На шахті немає гайок, і вона скоро стане.

Він почав урок в хорошому настрої, а закінчилось тим, що ходить ось тепер взадвперед біля дпректорового кабінету і, чекаючи Миколу Петровича, нервово погладжує коротко обстриженого чуба, раз чо раз протирає окуляри в золотій оправі, хвилюється і морщить лоба. Він на середині уроку залишив слюсарню.

Соловей ніяк не може збагнути — в чому ж річ. В перші дні був клас як клас, дівчата як дівчата, він по-хорошому з ними ладив. І раптом — на тобі, — наче їх підмінили. Затівають зайві й недоречні розмови на уроці, а ця комбайнерова дочка додумалась навіть співати. Ні, він цього так не залишить. Пора кінчати з безладдям.

Прийшов нарешті директор. Здивовано звів брови.

— В чому річ, Федоре Калиновичу? У вас же, здається, урок?

— Я їх всіх там замкнув, — сердито кинув Соловей.

— Для чого?

— Щоб цілішими були. Нате вам ключ, а я вже більше туди не піду. Навтішався.

— В чому справа?

— Комбайнерова дочка мені життя те дає. Або я, або вона.

Директор не поділяв войовничого настрою викладача. Він посміхнувся і якомога м'якше сказав:

— Ідіть, Федоре Калиновичу, закінчуйте урок, а потім зайдете, розберемося.

Соловей після деякого вагання пішоз. На великій перерві він знов з'явився в кабінеті і привів провинницю.

— Вийди, Олю, будь ласка. Покличемо, коли буде треба, — наказав директор.

...Події в класі розгорталися так.

Федір Калинович показав, як робити гайки, і всі почали працювати. Потім він ходив від верстату до верстату — підправляв, підказував і повчав.

— У всякому ділі головне — акуратність, — казав він. — Тримай верстат в чистоті, а інструмент в порядку. Люби свою роботу.

— Мій верстат в зразковому стані, — обізвалась комбайнерова дочка Оля. — Подивіться.

— Не питають — мовчи, — розсудливо продовжував Федір Калинович. — Зайві розмови за роботою — на шкоду роботі. Зрозуміло?

— Зрозуміло, — відказала Оля і коротко засміялась. Федір Калинович продовжував:

— Почав роботу — доведи до кінця. Май робочу гордість. Старайся перевиконати норму. Не терпи ледарів у своєму колективі.

Він підійшов до однієї з дівчаток, взяв, гайкоріз і кількома вправними рухами нарізав гайку.

— Жодного зайвого руху не допускай в роботі, бо тебе переженуть інші, — говорив він далі. — Коли тобі важко — не здавайся. Якщо треба — звернись за допомогою. Це не ганьба... Колись і я починав слюсарем. Гордий був. Якщо хтось зробить краще мене — ночами, бувало, не сплю. Гризе менедосада. Хіба, думаю, я так не зможу? Зможу, думаю, і швидше і краще. Повірте мені — завжди добивався свого. На дошку пошани не раз вішали. Молодий я тоді був.

Федір Калинович на мить замислився, забув, що він на уроці, згадав молодість.

— Була в мене тоді гармоня. Голосиста, дзвінка. Як заграю — всі дівчата збігаються. Глейщиці, відкатниці, штукатурочки...

Учениці поволеньки залишили роботу й повернули обличчя до викладача, сподіваючись почути щось цікаве.

А Федору Калиновичу здалося на мить, що знаходиться він на шахті, в механічному цеху, серед своїх-таки друзів-побратимів.

— Всяке було, — продовжував він, остаточно підкорившись ліричному настроєві. — Іду колись вулицею, а попереду — дівка. Я тоді за нею ухажував. Ви її, мабуть, знаєте, стара вона вже тепер — не скажу, хто.. Іду за нею І немов ненароком — кахи! Підкашлюю, значить. Вона озирнеться, а я одвернусь, наче я — не я. А потім знову — кахи! Вона ще раз озирнеться, а я...

Гучний дружний регіт сколихнув майстерню.

Федір Калинович схаменувся, збагнувши, нарешті, що він на уроці, пошкодував,, що необачно відхилився від теми і, здається, набалакав зайвого. Він надів окуляри,, зробився строгим і гримнув:

— Чого смієтесь? До роботи.

Але робочий настрій у дівчаток зник безслідно. Вони повернулися до верстатів, проте працювали вже без будь-якого запалу. Перешіптувались, пересміювались, а Оля, комбайнерова дочка, переходила іноді на регіт.

"На кутніх би ти засміялася", — подумавпро себе Федір Калинович і стримано зауважив:

— Будеш порушувати — вижену!

Дівчина присмирніла, довго мовчала, накручуючи різьбу, і нарешті так захопилася роботою, що забула, де знаходиться, та й почала потихеньку співати.

Федір Калинович здивовано глянув на неї, скинув окуляри, потім надів їх, потім знову скинув, а дівчина все тягла тоненьким голосочком свою дитячу пісеньку.

— Вийди з класу! — скомандував він нарешті.

Оля здригнулась, похнюпилась і наче прикипіла до верстата. Це було б для неї страшною катастрофою — бути вигнаною з класу. Дівчина почала проситись.

— Я ненароком, Федоре Калиновичу. Пробачте...

Та він вже не міг відступиться, замкнув дівчаток у майстерні і пішов до директора.

Вислухавши Солов'єву сповідь, Микола Петрович спохмурнів.

— — Ви у всьому самі винні, Федоре Калиновичу. І те, що вчинили — вчинили собі на шкоду. Вам же й виправляти помилку. Я вже якось вам говорив, що на уроці з вашого боку не повинно бути жодного зайвого речення, жодного слова, навіть жесту. Все повинно підкорятись одній меті: навчити й виховати. З учнями обходьтесь лагідно, себе ведіть строгіше — і вас зрозуміють. — Помітивши, що Федір Калинович зовсім спантеличений, директор м'яко торкнувся його руки:— Не занепадайте духом, товаришу викладач. Ви ж прекрасно знаєте свою —справу, а це головне. І ще раджу вам: почитайте педагогіку. Там знайдете багато для себе корисного.

Федір Калинович і справді був приголомшений. Він вважав, що вчитель ніколи не може бути винуватим. А от — на тобі! іХтось порушив дисципліну, а ти — не маєш права вчинити по-своєму, ще й відповідай, оддувайся. Ні, не така це проста оправа — бути хорошим викладачем.

Директор піднявся з-за столу: в коридорі лупав дзвінок.

— З дівчиною я сам поговорю.

...Кілька днів після нього випадку Федір Калинович переоцінював цінності. Ходив задумливий і сердитий навіть вдома. Читав педагогіку. Довелося, бач, на старості літ.

Баба Василина довго придивлялась до нього, а потім не втерпіла:

— Якийсь ти став, Федоре, наче аж не' такий. Може, зурочив хто? А може, прелодавательша яка приворожила?

...В ці дні навідався Соловей до своєї, дочки, що жила за річкою, і, зайшовши влітню кухню, уздрів там незвичайну картину. його рідний внук Петро сидів біля саморобного передавача з навушниками наголові і, надриваючись, кричав у мікрофон:

— Увага! Увага! Я — "Красавчик"! Я — "Красавчик"! Викликаю "Подругу детства" на зв'язок. Прийом!

Якусь хвилину він мовчав, слухаючивідповідь, а потім знов загорланив:

— Я — "Красавчик". Я — "Красавчик"!' Хорошо тебе чую! Передаю спеціально для тебе! Спеціально для тебе, "Подруга детства", передаю "Привєт із каторги". Слухай "Привет із каторги".

Федір Калинович із всього маху оперезав внука ременем по плечах. "Красавчик" раптом підскочив, обернувся і присів, приголомшений, побачивши свого діда із занесеним над головою ременем. Хотів вискочичити з кухоньки, але дід заступив двері і оперіщив радіолюбителя нижче спини.

— А-а-а, каторжник? — промовляв він із злістю. — Тебе радянська влада вчила, вчила, а ти он як науку використовуєш, сукин ти син!

Петро з жахом поглянув на передавач і кинувся, щоб його вимкнути.

— Не руш! — —загримів дід, — хай твоя возлюблена "Подруга детства" послухає, як я тобі прочухана даю. — І його ремінь знову засвистів у повітрі.

— Я більше не буду, — просився внук.

— Не будеш? — допитувався Федір Калинович. — Сам не будь і десятому закажи!

Він підійшов до мікрофона і сердито сказав:

— Увага! Говорить Федір Калинович Соловей. Слухай, "Подруга детства" і хто там ще... Кидайте ви к бісу цю крутьожку. До добра вона вас не доведе. Займіться чим-небудь путнім. Все! Хуліганська передача закінчена раз і назавжди.

Може, цей випадок і відіграв якусь позитивну роль в тому, що Федір Калинович —став спокійнішим, урівноважився і вже не ходив таким похмурим і задумливим, — хто його знає. На уроках він тримав себе рівно і впевнено, не нервувався. Продумував кожен свій жест, кожен рух, кожне слово, і через деякий час відзначив, що в класі стало більше порядку. Мабуть, діти помітили зміни в поведінці вчителя і підтягліїся. Не стало зайвих розмов, робота пішла дружно.

— Працювати треба красиво, так, як солов'ї співають, — часто говорив він дівчатам. — Ви чули коли-небудь солов'я, котрий співав би, як кажуть, ні в тин ні в ворота? Ні, не чули ви такого солов'я. Всі вони, оті птахи, хороші майстри своєї справи, хоч і співає кожен з них по-своєму. Отак і вам треба. Тільки тоді ви відчуєте, що недаремно живете на світі. Я робочий чоловік — і добре це знаю.

При цих словах Федір Калинович обводив клас упевненим вимогливим поглядом,, а в куточках рота тихо тремтіла добродушна лукава посмішка.

$ ф *

В третій клас п'ятої школи прибув новачок— Вітя Мірошниченко. Вчителька Віра Іванівна Грищенко своїм досвідченим оком зразу визначила, що це "важкий учень". Батька в нього не було, мати працювала і не могла приділити синові належної уваги. Вітя часто не виконував домашніх завдань, приходив до школи неохайний, нерідко запізнювався, і вчителька мала з ним багато мороки.

Звернулася вона до матері, але та, вислухавши її, порадила:

— А ви його за вухо, за вухо. Бийте моїми руками. В батька вдався. То такий престрашний пройдисвіт. Слава богу, хоч пішов від нас.

Вчителька зрозуміла, що від матері допомоги не приходиться чекати. Треба самій засукувати рукава. Вона спробувала давати хлопцеві цікаві доручення — — постійні і тимчасові.